Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич. Страница 22

— А так, брехуном, — сказав вiн. — Бо чи ж ви не говорили менi вперед, що хочете ставити тутка паровий млин?

— Я жартував.

— Ви жартували? Ну, я ще не видiв, щоби хто так на серйо жартував, як ви! Признаюсь вам, я вашого жарту не порозумiв. Я на конто того жарту й робiтникiв назбирав, i розруху наробив у цiлiм Бориславi…

— То дуже зле! — сказав Леон.

— Певно, що зле, бо тепер я перед усiм тим народом брехачем став.

— То ваша рiч, не моя!

— Моя рiч? Але ж ваше слово!

— Але ж я вам дав план! Що ви за такий будовничий, що не зумiли з плану розпiзнати паровий млин вiд нафтарнi?

Тi слова дуже вкололи будовничого.

— Е, що там ваш глупий план! Я на нього й не дивився!

— Ну, то ваша вина! — вiдрiзав Леон. — За що в мене грошi берете?

Сварка ся велась голосно i ставала чимраз голоснiшою. Леон почервонiв як рак, а й будовничого товсте лице налилось кров'ю. Мiж тим робiтники i деякi постороннi люди, чуючи передрачку мiж «панами», поставали i ззиралися цiкаво на се видовище.

— Мiй пане. — кричав роз'ярений будовничий, — я, чень, не по то прийшов сюда, щоб слухати вашi iмпертиненцiї.

— Анi я по то, щоб слухати вашi дурницi!

— Пане, ви мене ображаєте!

— Не дуже страшний проступок!

— Ви шкодите моїй славi!

— Ви пошкодили моїм iнтересам!

— Так? То прошу заплатити менi за мiй труд, i я ще нинi вертаю собi до Дрогобича.

— О, i овшiм! Будьте ласкавi подати менi рахунок, i то не лиш за тутешнiй труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємось обiйтись без такого генiального будовничого! — I Леон гордо вiдвернувся на знак, що бесiда скiнчена. А будовничий, з кипучою злiстю внутрi, кинув, що мав у руках, i, натисши шапку на вуха та сплюнувши, пiшов до Борислава, опроваджений голосним смiхом слухаючого робучого люду.

Робота пiшла далi своїм ладом. Леоп довго ходив по плацу, роззирався, важко вiдсапуючись, поки не уляглось його зрушення. Аж по якiмось часi вiн став перед Бенедьом.

— Ну, що тепер будем робити? Будовничого не маєм.

— Коли позволите, то я й сам поведу сю будову пiсля плану.

— Ви самi?

— А чому ж би нi? Штука невелика. До мiсяця все буде готове.

— Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловiк добрий i щирий. Будуйте! Навiть кавцiї вiд вас не хочу, а вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бiйтесь, — я вашої кривди не схочу!

Бенедьо, правду кажучи, i рад був потроху, що позбувся гордого будовничого. А тут ще й несподiвана добродушнiсть Гаммершляга, котрий дозволив йому i без кавцiї вести будову, i надiя на ще вищу плату — все те немов роз'яснювало перед ним свiт, будило багато нових думок. Вiн почав уганяти i кидатися коло роботи, мов коло своєї, не зважаючи, що другi робiтники косо та зависло глядiли на нього, а може, дехто i вважав його жидiвським пiдлизнем. Що його то обходило! Думку його занимало таке дiло, для котрого, певно, варто було знести й крихту людської завистi!

VI

Червень мiсяць добiгав уже до кiнця. Починалася косовиця. Широкi мокрi луги пiдгiрськi зеленiлися та пишалися стобарвним рясним зiллям. Мов широкi озера мiж скалистими сiрими берегами, вони хвилювали пахучою зеленню, дихали свiжим, повним життям. А круг них сiро, мертво, понуро! Зоранi сугорби сiрiлися перепаленими, сухими скибами; рiденьке жито кулилося та жовкло на сонцi, не вспiвши й вiдцвiсти гаразд. На овес i надiї не було: ледве на п'ядь вiдрiс вiд землi, та й таки вже й заков'яз на пнi, пожовк i похилився, мов огнем прив'ялений. Картоплi жовкли, не здужавши ще й зацвiсти Все складалося на те, щоб вiдiбрати й послiдню крихту надiї у бiдних хлiборобiв. Передновинок, що сього року зачався був надто рано, тепер тягнувся надто довго, — уже Петрове пущення минуло, а анi губ в лiсi, анi ягiд, нi черешень не було. Мiж народом iшов один однотяглий стогiн та плач. «Чорнiшi чорної землi» ходили люди по дорогах та польових стежках, збираючи гiрчицю, лободу, щавник та всяке зiлля, риючи пирiй, котрий сушили, терли на порох i мiшали з отрубами та добутою за остатнє мукою i пекли з тої мiшанини хлiб. Щодень, щонедiлi можна було видiти по дорогах церковнi процесiї; з слiзьми в очах, припавши лицями ниць до землi, народ благав дощику. Але небо стояло, мов замуроване, а сонце своїм широким, безвстидно блискучим лицем мов насмiхалося з слiз i молитов бiдного люду.

Мiж народом зачали промiтуватися недуги: заразливi гарячки, тифус та пропасниця. Попухлi з голоду дiти мужицькi, голi та синi, цiлими чередами лазили по толоках та сiножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи i мерли цiлими десятками. Села, лунавшi колись вiд гамору та спiву дiтей погiдної лiтньої днини, тепер стояли тихо i понуро, мов чума перейшла здовж їх порошнистих улиць. Тота незвичайна, мертва тиша важким каменем налягала на груди навiть посторонвього чоловiка. Iдеш селом, на улицi нi душi живої, хiба худа, нужденна скотина бреде самопас попiд плоти та де-не-де на обрiї пересунеться, мов сновида, скулений, опустившийся чоловiк. Вечором в хатах темно: в печах не топиться, нiщо варити анi пекти, — кожде спiшить запхатись в свiй кут, щоб хоть через нiч не чути стонiв, не бачити муки других. Ся страшна, мертва тиша в пiдгiрських селах — то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надiю i попадати в той стан безучасного остовпiння, в котрiм чоловiк з надмiру болю перестає почувати бiль i гине тихо та безжалiсно так, як тихо та безжалiсно в'яне похилена трава на жарущiм сонцi.

I косовиця, тота доба самої оживленої i самої поетичної польової роботи, не внесла нi життя, нi поезiї в загальний мертвий вигляд пiдгiрських осель. Звiльна, мов за похороном, волоклися виголодженi парубки та чоловiки на косовицю: коси ледве держалися на їх вихудлих плечах. А поглянути збоку на їх роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце: такi натомленi, болiснi та повiльнi були рухи тих косарiв. Нi звичайних косарських пiсень, нi голосного смiху, нi жартiв та прикладок не чути. Сей та той перейде один-пiвтора перекоса, кине косу на землю, зiтхне важко-важко та й лягає на вогку холодну кошеницю, щоб дрiбку освiжитися, спочити, набрати нової сили з землi в ослабле тiло. Жаль хапав за серце: так i бачилось, що се не робота, а розпука.

Тими селами, полями та лугами летiла парою баских коней запряжена легка бричка Самбiрським трактом до Дрогобича. Конi гладкi, пасенi i здоровi, вiзник крепкий, ситий i гарно зодягнений, бричка нова, чорно лакирована, та й сама подоба пана — статного, пiдсадкуватого мужчини, в силi вiку i здоров'я, червонолицього, з густим чорним заростом на лицi, в гарнiм, багатiм строю, — все те дивно вiдбивало вiд нужденної подоби окружаючого краю i народу. Але, певно, вигляд їдучого пана i його повозу не був в бiльшiй суперечностi з виглядом занидiлого, голодною смертю мручого Пiдгiр'я, як суперечнi були думки i замисли того пана з думками, пануючими довкола, висячими, немов у воздусi, над тими бiдними селами. Тут безпомiчна розпука, чувство безвихiдної загибелi, напiвнесвiдоме бажання хоч як-небудь i чим-небудь продовжити ще хоч на кiлька день те нужденне, мучене життя, а там… Що за думки, що за замисли роїлися та снували в головi їдучого пана, — сього кождий легко догадається, скоро пiзнає, що той пан — наш давнiй знакомий, Герман Гольдкремер, i що вiн по довшiм побутi у Вiднi й у Львовi вертає оце до Дрогобича. Вид безмiрної нужди та погибелi доокола навiвав на нього вдоволений, ситий супокiй, трохи не радiсть. «Се для мене робиться! — думалось йому. — Сонце — то мiй вiрний отаман. Висушуючи тi поля, висисаючи всi живi соки з землi, воно працює для мене, воно згонить дешевих i покiрних… робiтникiв до моїх ям, до моїх фабрик!» А тих покiрних та дешевих робiтникiв тепер якраз треба було Германовi якнайбiльше, бо тепер вiн уложив нове блискуче i велике предприняття, котре мало його видвигнути ще вище по драбинi багатства.