Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич. Страница 30

Схiд побратимiв назначений був на недiлю вечiр. В полуднє тої недiлi повернули з Дрогобича Матiй, Андрусь, Стасюра i ще деякi рiпники. Матiй був дуже веселий, говiркий i щирий, але коли Бенедьо питався його, що чувати i що робили так довго в Дрогобичi, — вiн тiльки поцмоктував i вiдповiдав:

— Усе добре, небоже, все добре!

Ще не стемнiлося гаразд, i Матiй iно що засвiтив на припiчку каганець, наповнений земним воском, коли до хати ввiйшли гурмою побратими. Попереду всiх вшмигнувся, мов ящiрка, Деркач, мовчки звiтався з Матiєм i Бенедьом i почав по-свому нипати з кута до кута, засукувати руки та зиркати на всi боки. Далi повходили другi: брати Басараби, понурi i мовчазливi, як звичайно; Стасюра дуже щиро стиснув Бенедя за руку, всi прочi також обходилися з ним, як з рiвним, як зi «своїм чоловiком». На самiм послiдку ввiйшов Прийдеволя Його молоде лице було якесь блiде i мов зiссане, косим поглядом вiн позирав довкола i все мимоволi держався в темнiм кутi близ порога. В цiлiм товариствi якось менше було руху, менше гамору, нiж звичайно. Всiх немов щось давило, хоть нiхто й не признавався до того. Всi чули, що, хотя чи нехотя, вони наближаються до якоїсь важної подiї, в котрiй прийдеться їм виступити одверто i сильно. Недавнiй случай з убiйством жидка-касiера був — усi почували се — передвiсником нового звороту в дiях Борислава. Але який се мав бути зворот, що за новi подiї наближалися i як їм стати супроти них — сього нашi побратими не знали, хоть кождий надiявся, що чей же на спiльнiй нарадi подекуди все те проясниться. Не диво, отже, що нинiшнi сходини зачалися понурою, важкою, ожидаючою мовчанкою, що побратими зiйшлися всi в повнiм числi i ще навiть перед звичайним часом: кождий знав, що супроти чимраз тяжчого життя в Бориславi, супроти день у день бiльшiючої нужди та напливу незанятих, шукаючих працi рук мусить щось зробитися, — але що i якими силами, сього нiхто не вмiв собi сам вияснити, i сього iменно вияснення кождий ждав вiд спiльної ради.

Один тiльки Андрусь Басараб немов не почував нiчого надзвичайного. Вiн засiв на своїм мiсцi коло стола пiд вiкном i окинув оком товариство.

— Ну, всi зiбранi, — сказав вiн, — можемо зачати своє дiло. Ану, Деркачу, за палицями!

Деркач, послушний i звинний, уже протискався крiзь стоячих насеред хати побратимiв, коли втiм старий Стасюра встав i просив о голос.

— Ну, що там такого, — сказав неохiтно Андрусь, — говори, побратиме Стасюро, хоть, я думаю, все-таки лiпше би, щоби у Деркача палички тотi були пiд руками. Не завадить закарбувати, скоро що пiкавiйшого.

— Нi, — сказав твердим голосом Стасюра, — я не буду нiчого такого говорив, що би здалося до карбовання.

— Ну, а що ж такого? — спитав Андрусь i знов зирнув по всiх побратимах. Вiн побачив, що тi сидiли або стояли з похнюпленими лицями i не дивилися на Стасюру, а тiльки немов готовились слухати його бесiди. Андрусь покмiтив, що вони змовилися.

— Тото, побратиме Андрусю, — говорив смiливо старий рiпник, — що пора би нам найти собi яку iншу, лiпшу роботу, анiж тото карбовання. Що ж то ми дiти, чи що? У побратима Деркача цiлi в'язанки покарбованих палиць, а який з них хосен? Кому що тото карбовання помогло?

Андрусь зачудуваними очима дивився на старого. Справдi, в такий спосiб нiхто ще тут не говорив, i йому самому в головi повернулося питання:

«Та й справдi, до чого здалося карбовання?» Але позаяк на таке питання вiн зразу не находив достаточно вiдповiдi, то й рiшився стояти далi на своїм, щоби викликати ближчi об'яснення.

— Кому помогло? — сказав вiн звiльна. — Ну, але чи для якої помочi ми се робимо? Чи ти забув, що ми се робимо для пiмсти?

— Для пiмсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш мститися? Як мститися, то я гадаю, що треба iншого способу, а не тратити дармо час на дитинячiй забавцi. Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобi, певно, сили не приросте.

— Так, — вiдповiв Андрусь, — але ж ми хотiли, як прийде пора, зробити суд правдивий над своїми кривдниками, щоби мати чисту совiсть.

— Пуста наша робота, — сказав на те Стасюра. — Чисту совiсть ми й тепер можемо мати, бо кождий чує аж надто добре, кiлько, i що, i як терпить. А що ми пiмститися, щоби зарадити лиху, треба, крiм чистої совiстi, ще й сили, а у нас що за сила?

— Га, а вiдки ж нам сили взяти? — спитав Анарусь.

— Треба припускати бiльше людей до свого побратимства, треба громадити всiх докупи, вказати всiм одну цiль, — вiдiзвався Бенедьо.

Всi зирнули на нього якось недовiрливо i боязко, тiльки один Стасюра притакнув радiсно:

— I я так кажу, i я так кажу!

— Але ж бiйтеся бога, побратими, чи ви подумали, що з того вийде? Перший-лiпший заволока видасть нас, прискаржить в мiстi, i нас усiх пов'яжуть i засадять до Самбора, як розбiйникiв! — сказав Андрусь.

Морозом перейняли тi слова побратимiв, i всi вони неспокiйно i цiкаво позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що вiн на те скаже.

— Може, то й правда, — сказав Бенедьо, — але як правда, то що се значить? Значить, що з такими цiлями, з якими ви досi носилися, не мож показуватися межи людей. Що, хотячи згромадити їх докупи, треба їм показати не саму пiмсту, бо пiмстою нiхто ситий не буде, але треба їм показати якусь користь, якусь помiч, якесь полiпшення!

— Еге-ге, все вiн свою помiч тиче! — вiдiзвався вiд дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьовi з великого зрушення не стало духу в грудях i вiн замовк на хвилю. Вiн чув, що кров його зачала розгрiватися, що мислi, котрi досi так уперто йому не давалися, тепер мов чудом якимось плiїлiї i розвивалися в його головi. Слова Сеня Басараба, напiвгнiвнi, напiвзгiрднi, були для нього тим, чим острога для бiжучого коня.

— Так, я все про помiч говорю i не перестану говорити, бо менi здаєся, що тiлько ми самi можемо собi помочи, а бiльше нiхто нас не поратує. Адже ж анi нашим жидам, анi панам не йде о то, щоби робiтниковi лiпше жилося. Вони ще якби могли, то би погiршили его жите, бо їм аж тодi добре, як робiтник до послiднього доведений, не має чого хопитися i мусить здатися на їх ласку й неласку. Тодi вони присилують його до всякої роботи i заплатять, що самi схочуть, бо для него, голодного та голого, нема вибору! Нi, тiлько ми самi мусимо помагати собi, як не хочемо довiку от так пропадати. А мститися — вважайте самi, до чого то доведе. Вiд нiякої пiмсти нам лiпше не буде, хiба би-сьмо схотiли яку вiйну в цiлiм краю зробити абощо! А так: покараєте сего або того кровопiйцю, на его мiсце другий уже давно наострився. Та й навiть постраху не буде на них, бо прецiнь будете все мусили робити потаємно, то й нiхто не буде знати, хто се i за що зробив. А як дiзнаються, ну, то ще гiрше, бо беруть чоловiка i кинуть, i гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися i шукати iншого виходу.

Знов замовк Бенедьо, мовчали i всi побратими. Бенедьовi слова невдержимою силою втискалися до їх переконань, але, на нещастя, вони валили то, що там досi стояло: надiю на пiмсту, але натомiсть не ставили нiчого нового. Один тiльки Сень Басараб, сидячи на порозi з люлькою в зубах, похитував недовiрливо головою, але не говорив уже нiчого. Сам Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий оборот в думках деяких побратимiв був, бачилося, для нього дуже неприємний i непожаданий, — а й вiн склонив свої потужнi плечi i опустив голову: Бенедьовi слова заставили i його задуматися.

— Добре би то було, то певно, — сказав вiн вкiнцi, — але як се зробити, як помагати собi самим, коли у нас. сили нема й натiлько, аби кождий сам собi помiг.

— Отож-то й е, що у одинокого нема сили, а як їх збереся багато, то й сила буде. Ти оден сотнарового каменя не пiдоймеш, а кiлька нас пiдоймо го як нiчо. Велика рiч для рiпника при якiм-такiм зарiбку дати на тиждень шiстку складки, а най збереся сто таких, то вже маємо десять ринських тижнево i можемо бодай в наглiй потребi запомочи кiлькох нещасливих! Чи правду я кажу, побратими?

— Гм, та воно-то правда, розумiвся, так, так! — почулося з рiзних бокiв, лиш там, в кутi, коло дварей, понуро мовчав Прийдеволя i невдоволено воркотiв Сень Басараб.