Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич. Страница 34

З нетерплячкою ожидали її й нашi побратими, а особливо Бенедьо i Андрусь Басараб.

Х

Буря збиралася над Бориславом — не з неба до землi, але з землi проти неба.

На широкiм болонню, на бориславськiй i банськiй толоцi, збиралися грiзнi хмари: се рiпники сходилися на велику робiтницьку раду. Всi цiкавi на нову, досi не чувану появу; всi повнi надiї i якогось таємного страху; всi згiднi в роз'яреннi i ненавистi на своїх гнобителiв. З гамором або шепотом, бiльшими або меншими купками, з горiшнього i долiшнього кiнця або iз середини Борислава плили-нвпливали вони. Чорнi, заропленi кахтани, лейбики, сiряки та гунi, такi ж сорочки, переперезанi то ременями, то шнурками, то ликом, блiдi, пожовклi та позеленiлi лиця, пошарпанi та заропленi шапки, капелюхи, жовнярськi «гольцмини», бойкiвськi повстянi крисанi та пiдгiрськi солом'яники — все те густою, брудною, сiрою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомонiло, мов прибуваюча повiнь.

— Що ту довго радити? — гомонiли в однiй купi. — Ту рада одна: жиди свiт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарiд!

— Треба нам узятися докупи, не пiддаватися жидам! — викрикували в другiй купi.

— Добре вам казати: не пiддаватися. А як голод притисне, зарiбку жид не дасть, тодi й ви опустите хвiст i пiддастеся сухiй вербi, ие то жидовi.

Голод — велике слово. Мов грiзна змора, стояв вiн у кождого за плечима, i на згадку про голод притихли голоснi, смiлi крики.

— До ями кождого, хто над нами збиткуєся! — гомонiли в другiм кiнцi.

— Та що то з того, — угомонював старий Стасюра. — Раз, що хто верже другого до ями, той пiде гнити до кримiналу…

— Овва, ще хто знає, чи пiде, — сказав сумовито Матiй. — А от злодiй Мортко верг мого Iванчика, ще й грошi його забрав, i донинi ходить по свiтi та насмiваєся з хрещених людей!

— Е, то жид, то жид! — закричали деякi. — Жидовi все ввiйде. А най би хрещений чоловiк зробив щось подiбного, — ну-ну!

— А по-друге, — говорив далi Стасюра, — сто збиткуєся над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався; i чемно, i ладно з вами: на тобi, що тобi належиться, — а прецiнь при тiм чув чоловiк, що з него шкiру мiхом друть. В тiм наша бiда!

— Правда, правда! — гомонiли рiпники.

— Та що то, — говорили другi, — на то вже, вiдай, нема ради.

— Як то нема ради, — сказав Стасюра, — на кожду слабiсть зiлля є, треба тiлько пошукати. А що ж, хiба ж би на наше горе не було лiку? Треба пошукати. На то нас нинi, богу дякувати, зiйшлася тiлька громада, щоби о тiм поговорити. Адже ж знаєте: громада — великий чоловiк; де один своїм розумом нiчого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дiйде.

— Дав би то бог, щоби ми нинi до якого ладу дiйшли, — говорили рiпники. — А час уже великий, бiда до костi догризає!

Такi i подiбнi розмови велися по всiх кiнцях i по всiх купках. Побратими роздiлилися i пiдготовували всюди народ до своїх думок, додавали їм вiри в можнiсть полiпшення i поправи їх нужденного життя, змiцнювали їх надiю на громадський розум i громадську силу. А поки що все ще новi громади напливали i напливали. Сонечко стояло вже серед неба i пекло немилосердно, пiднiмаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад Бориславом. Понад синiючим високою стiною Дiлом мерещали хвилi розiгрiтого воздуху. Вiд рiчки вiяло лагодячим холодом.

— Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду — вже всi зiйшлися! — загомонiли робiтники з усiх бокiв.

— Хто має що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камiнь! — сказав своїм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.

— Ставайте довкола, зробiть мiсце довкола каменя, — гомонiли рiпники, обступаючи.

На камiнь виступив Бенедьо. Вiн не привик говорити перед такою великою громадою i був трохи змiшаний: в руцi обертав свою шапку i позирався на всi сторони.

— Се що за оден? — закричали з усiх бокiв рiпники.

— От робучий чоловiк, муляр, — сказав Бенедьо.

— Ну, то говори, що маєш говорити!

— Я й небагато що маю говорити, — сказав Бенедьо, потроха осмiляючись. — Я тiлько то хотiв наразi сказати, що кождий i без мене знає. Бiда нам, робучим людям. Працюємо тяжко: ночi недосипляємо, вдень i вiдiтхнути не маємо коли, мозолi на руках набиваємо: старi ще не злiзли, а вже новi наросли, — i що нам з того? Кажуть: гiрко заробиш, солодко з'їш; а ми чи багато солодко в'їмося? Гiрко заробляємо — то правда, але ще гiршi нашi вжитки. Та й то бiльше млiємо голодом, нiж ситостi зазнаємо. Та й ще коби хоть не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кождiм кроцi! А то самi видите, яка нам повага. Робучий чоловiк у них i за худобину не вартує!

— Правду говорить, правду говорить! За худобиною, за псом бiльше стоять, як за бiдним чоловiком! Гей-гей, чи то бог дивиться на тото?

— Та й ще розважте, — говорив далi Бенедьо, — на кого ми працюємо, хто з нашої роботи користь має? Жиди! Властивцi! Бiдний рiпник сидить по шiсть, по вiсiм, по дванадцять годин у ямi, в замороцi та смродах, мучиться, гепає та копле штольнi попiд землю, другi робiтники стоять при корбi, при млинку i крутять, аж їм мозок у головi крутиться i послiднi цомоги з них тягне, а властивцi продають воскп й нафти, i збирають тисячнi суми, i панують, будують доми мурованi, вбираються та їздять в каритах та бризькають болотом на бiдного чоловiка! I слова доброго вiд них вiн нiколи не почує. От на кого ми робимо i яку подяку маємо за тото!

— Най їх бог покарає за нашу працю i нашу нужду! — гукнули рiпники з усiх бокiв.

— Так-то воно так, — говорив далi Бенедьо по короткiм передиху, — що най їх бог покарає. Але то ще хто знає, чи бог схоче їх покарати, чи нi, а по-друге, хто знає, чи нам вiд того буде легше, як їх бог покарає. А ту видимо, що бог якось бiльше любить нас карати, нiж їх! От i тепер покарав бог нашi села голодом, а ту, в Бориславi, жиди принялися й собi ж нас карати: плату вменшують щотиждень, i ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очi: «Iди собi, — кажуть, — коли тобi кривда, я десять найду на твоє мiсце за таку саму плату». То погадайте ж собi самi, що ту нам поможе — здаватися на кару божу! Я гадаю, що лiпше так робити, як говорять нашi люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа — каров божов, а нам треба собi братися докупи i радитися, як би ту власним заходом з бiди вигарматися.

— Ба, в тiм-то й штука! Як вигарматися, коли ми бiднi i помочi нiвiдки не маємо? — крикнули робiтники.

— Ну, я на тото наказу не можу дати нiякого, — сказав Бенедьо, — але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тiм моя гадка.

— Говори, говори! Слухаємо! — загули рiпники.

— Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочi нам нiвiдки не надiятися, бо хто ж нинi хоче помагати бiдному робiтниковi, а впрочiм, хоть би й схотiв помочи одному, то не зможе помочи всiм, такiй величезнiй громадi. Ту тiлько ми самi, дружною силою, можемо собi помочи.

— Ми самi? А то як? — далися чути недовiрливi голоси.

— Правда то є, - сказав Бенедьо, — що на тепер не змтажемо собi цiлком помочи. Бо яка помiч можлива, коли чоловiк працює не на себе, робитьробить, а другий єго працею користуєся? Поки вся наша праця не буде йти на наш хосен, поти нам добра цiлковитого не буде. Але дрiбку, що то пiдратуватися чень зможемо. От а дивiть, кiлько разiв трафиться чоловiковi остатися без роботи? Ходить чоловiк, як загорiлий, мечеся, мов у гарячцi, сюди й туди, а роботи годi дiстати. Млiє чоловiк з голоду, iде до жида i напрошуєся на яку-будь, хоть би й на найпоганiшу роботу, щоби тiлько з голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, кiлько нас ту є, обов'язалися щотиждень по виплатi складати нехай по центовi, нехай по два, то почислiть самi, яка би сума з того вийшла. Якби нас найшлося таких тисяча, то нiкому би той цент не впався так тяжко i не затяжiв би на кишенi, а з того щотижня зiбралась би така сума, що можна би на несподiваний случай запомочи десять людей.