Зів'яле листя - Франко Иван Яковлевич. Страница 4

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга - гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

"Мені не жить, тож най умру одна!"

І мовчки щезла там, де вічно темнно.

Явилась третя - женщина чи звір?

Глядиш на неї - і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне -

Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах - такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!

Коли довкола світ увесь засне,

Я тільки сам замкнуть не можу очі:

Загиб спокій, і сон мина мене.

Я сам сиджу і риюсь в своїй рані,

І плачу й тужу, плачу і клену,

І мрії всі летять, біжать, мов п'яні,

До неї! Бачать лиш її одну.

І бачиться, що з мріями отими

Й душа моя летить із тіла геть;

І щось, немов крилаті серафими,

Несе її - і чую я їх лет.

До мене ж безграничная тривога,

Бліда розпука підсідає вмить,

І чорні думи, мов з фортуни рога,

На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

І бачиться, що я в якійсь безодні,

Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,

І виють звірі, люті та голодні,

І стогне бір, і гіллям б'ється ліс.

Ось на розпутті я стою пустому

І весь тремчу, гадюка серце ссе,

Не видно шляху, тільки голос грому

Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утома,

Мов млинове каміння, тисне грудь, -

Бездомний - я бажав би бути дома,

В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю

І за любов знайшов погорду й глум,

Бажаю хоч на хвилю бути в раю,

Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,

Із твоїх уст солодкий нектар пить,

В твоїх очах душею потонути,

В твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,

Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!"

І заревло скажене божевілля

У серці: "Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,

Не знавши хоч на хвилечку її!

Хоч би прийшлось і чорту душу дати,

А сповняться бажання всі мої!"

І чую, як при тих словах із мене

Обпало щось, мов листя, мов краса,

А щось влилося темне і студене, -

Се віра в чорта, віра в чудеса.

Чорте, демоне розлуки,

Несповнимих диких мрій,

Недрімаючої муки

І несправджених надій!

Слухай голосу розпуки!

Буду раб, невольник твій,

Весь тобі віддамся в руки,

Лиш те серце заспокій!

Враз з тобою на страждання

Я готов навік піти, -

Лиш одно мені бажання

Заспокій тепера ти.

За один її цілунок

Най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку

Дам я небо, рай, весь світ.

І він явивсь мені. Не як мара рогата,

З копитами й хвостом, як виснила багата

Уява давніх літ,

А як приємний пан в плащі і пелерині,

Що десь його я чув учора або нині, -

Чи жид, чи єзуїт.

Спинивсь. Лиця йому у пітьмі не видати.

Зареготавсь та й ну мене в плече плескати.

"Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!

Ось новість! Куріоз! Ось диво природниче!

Пан раціоналіст, безбожник - чорта кличе!

Ще й душу напиха!

Мій панцю, адже ж ви не віруєте в бога!

Я ще недавно чув край вашого порога -

Підслухую не раз -

Як голосили ви так просто конфіскабль:

"Ne croyant pas au Dieu je ne croye pas au diable!"

Що ж сталось нині з вас?

Невже ж я - а, pardon, що зараз не представивсь!

Та думаю, що ви, хто я є, догадались -

Невже ж я ближчий вам

Чи можливіший вам здаюсь від пана бога?

Чи легша вам здалась до сатани дорога,

Аніж на небо там?

Спасибі вам за се довір'я! Розумію!

У вас бажанняі є, ви стратили надію,

Сказали: як біда,

То хоч до жида йди, чи пак до чорта; що там,

Що стільки літ його мішали ви з болотом,

Кричали: чорт - луда!

Ось бачите, куди веде неосторожність!

Ускочили в таке, що хоч вдаряйсь в побожність

Або до чорта в путь!

Та ще й з душею! Ах! Даруйте за нечемність!

Сміяться мушу знов. Пекельна се приємність

Від вас про душу чуть.

Сто тисяч літ горіть готові? Ха-ха! Друже!

Се спорий шмат часу! А ще недавно дуже

Чи не казали ви:

"Душа - то нервів рух?" Значить, загинуть нерви,

То і душі капут! То як же се тепер ви

Згубили з голови?

І що ж, скажіть мені, оферта ваша варта?

Се ж в газардовій грі фіктивна, кепська карта.

Чи чесно се, скажіть?

Вам хочесь те і те… конкретне, а мені ви

Даєте пшик. Се стид! Не думав, що такі ви,

І з чортом так не слід!

А втім, голубчику, оферта ваша пізна!

Та ваша душенька - се коршма та заїзна, -

Давно в ній наш нічліг.

Чи я дурний у вас добро те купувати,

Що й без куповання швиденько буду мати

Без клопотів усіх!

І знайте ще одно. Ота, що так за нею

Ви побиваєтесь і мучитесь душею,

Є наша теж якраз.

Спішіться ж, паночку, до пекла, як до балю!

Там власноручно сам віддам вам вашу кралю.

Au revoir у нас!"

Ще раз зареготавсь і по плечі легенько

Мене він поклепав та й геть пішов швиденько,

Мов пильне діло мав.

А я стояв, мов стовп, лице моє горіло,

Стид душу жер; замість добуть, на що кортіло,

Я ще від чорта облизня спіймав!

Матінко моя ріднесенька!

В нещасний час, у годину лиху

Ти породила мене на світ!

Чи в тяжкім грісі ти почала мене,

Чи прокляв мене в твоїм лоні хто,

Чи лиш доля отак надо мною смієсь?

Не дала ти мені чарівної краси,

Не дала мені сили, щоб стіни валить,

Не дала мені роду почесного.

Ти пустила мене сиротою у світ,

Ти дала ще мені три недолі в наділ,

Три недолі важкі, невідступнії.

Що одна недоля - то серце м'яке,

То співацькеє серце вразливеє,

На красу, на добро податливе.

А що друга недоля - то хлопський рід,

То погорджений рід, замурований світ,

То затроєний хліб, безславний гріб.

А що третя недоля - то горда душа,

Що нікого не впустить до свого нутра,

Мов запертий огонь, сама в собі згора,