Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас. Страница 26

— Давно дожидає вас,— сонно промимрив він.

Я повернувся. На лаві горіхового дерева, що стояла в кутку, сидів чоловік, худорлявий і, певно, невисокий на зріст.

Я підійшов до нього. Чоловік кинув на мене погляд, гордовитий, але не агресивний. Він був кругловидий, з тонкими вусиками і маленькими заглибинами на широких вилицях. Це не віспини, як, приміром, у Гастона; скоріше — дрібні зморшки, що пролягли надто близько одна від одної.

— Ви чекаєте на мене? — запитав я.

Він схопив портфель, що стояв на стільці, й підвівся.

— Я дожидаю сеньйора Ареса. Це ви?

Я ствердно кивнув головою.

— Доктор Росалес,— відрекомендувався він,— адвокат сеньйора Рамераля. — Він зробив паузу.— Сподіваюсь, мені нема потреби пояснювати вам, про якого саме Рамераля йдеться.

— Вам доведеться це зробити,— заперечив я.—Терпіти не можу загадок.

— Це та сама людина, котру ви кілька днів тому відвідали й контору якої змушені були залишити занадто поспішно.

— А ви красномовні,— вколов його.— То що вчинилося із сеньйором Рамералем?

— З вами бажає балакати його дружина. Вона доручила мені запросити вас до неї. Можу підвезти вас.

Я посміхнувся.

— Отакої,— промовив, ляскаючи пальцями.— Я потрібен Рамералевій дружині та ще ж і маю бігти бігцем, щоб стати перед нею,— й знову осміхнувся.— А ви знаєте, яка година зараз? — спитав я, підносячи годинник до його очей.

Він і не поглянув на годинник, зате не зводив з мене очей, що хитро блищали.

— Прохання сеньйори Рамераль супроводжується дечим більш істотним,— пояснив він, осміхнувшись.— Ось завдаток.— Витяг з портфеля конверт і вручив його мені.

Нічого було церемонитись, я розірвав конверт і нарахував десять новеньких папірців по п'ятдесят песо.

— Таким проханням підкоряюсь наче раб, докторе Росалес. Чекаю ваших вказівок.

— Йдіть за мною! — лаконічно промовив той.

І я пішов за ним. Перед готелем стояв чорний блискучий «седан». Росалес повів машину вулицею Прадо. На набережній Малекон завернув ліворуч. Не повертаючи голови, заговорив:

— Сеньйор Рамераль потрапив у важке становище. Свідчення Сусанниної служниці виявились згубними, і, на лихо, він не має алібі.— Тут Росалес трохи повернувся в мій бік, кинувши на мене блискавичний погляд.— Чи гадаєте ви, що це він убив її?

Я непевно всміхнувся.

— А що каже він з цього приводу?

— Природно, заперечує, але...

— А хіба ви сумніваєтесь?

— Не знаю,— відказав адвокат,— буває, що ти певен — ніби знаєш чоловіка, а все ж помиляєшся. Я, наприклад, ніколи й уявити собі не міг, що сеньйор Рамераль здатний вплутатися в подібну авантюру. Хто-хто, а я хоч би за своєю професією мусив би розумітися на людях.

Автомобіль був комфортабельний і потужний. Ми якраз огинали пам'ятник «Мейну» [6], щоб заїхати на авеніду Вільсона. Я закурив і випустив дим через поворотне скло. Коли Росалес закінчив свій маневр, я зауважив:

— Людська природа — надто складна річ; ніколи не запевняйте, що досконало знаєте людину. Це річ неможлива.

Кілька секунд адвокат зосереджено мовчав.

— Так,— нарешті визнав він.— Либонь, ви маєте рацію. Я мав справи з безліччю людей, і кожний мав свої особливості... Та облудними були всі.

В'їхавши до тунелю, він зменшив швидкість. А ще за кілька хвилин зупинився.

Я озирнувся навкруги. Вулиця була безлюдна. Адвокат вийшов і відчинив ґратчасту хвіртку. Я пішов слідом. Він подзвонив у двері, і вони майже одразу прочинились.

— Проходьте,— запросив мене жестом руки, в якій ніс портфель. Коли я дійшов до середини приміщення, адвокат озвався:

— Повідомте сеньйору, що сеньйор Apec тут,— наказав служниці, яка відчинила двері.

Дівчина зійшла вже на кілька сходинок, коли нагорі з'явилася жінка.

— Можете бути вільні, Маріє,— мовила, проходячи повз служницю,— я прийму гостей.

Хазяйка жестом запросила нас сісти.

— Прошу пробачити мені затримку, сеньйоро,—промимрив Росалес.— Щоб стрітися з сеньйором Аресом, мені довелось досить довго чекати на нього в готелі.

Рамералева дружина сіла у м'яке крісло. Я сів у друге. Адвокат умостився на канапі ліворуч од мене.

Ми перебували у просторому і вишукано вмебльованому салоні. Тут було все, що багатії вважають за обов'язкове мати, включаючи великий рояль, на якому грали, певне, надзвичайно рідко,

Рамералева дружина була з того типу жінок, чий вік розпізнати буває досить важко. Шкіра в неї гладенька, але від куточків очей порозходилися зморщечки, які вона намагалась приховати з допомогою косметики. І все-таки можна було стверджувати, що коли вона й не молодша за свого чоловіка, то, в усякому разі, краще збереглася. Гарною на вроду вона не була, либонь, і замолоду, проте її форми дозволяли припустити, що колись була досить приваблива.

— Не тривожтесь, докторе Росалес,— відказала у відповідь на пробачення адвоката.— Найголовніше — що ви все-таки знайшли його,— і пронизала мене поглядом, який я спокійно витримав.

— Гадаю, ви, сеньйоре Аресе, знаєте, чому я наказала розшукати вас? — запитала рівним голосом.

Я заперечливо похитав головою.

— Навіть не уявляю, сеньйоро.

— Як? — вигукнула вона, повернувшись до адвоката.— Хіба ви йому не пояснили, докторе?

— Визнав за краще, щоб ви це зробили особисто,— відказав той.— Або, в крайньому разі, щоб це зробив я, але у вашій присутності. Ви ж бо знаєте, я проти цього. І роблю це тільки заради...

— Так, так,— перебила вона,— я знаю вашу думку, докторе, яка певною мірою збігається з моєю,— і прикусила губу.— Кінець кінцем, таке бажання Рембера.

І хто зна, може, воно принесе належні плоди.— Вона повернулась до мене, пропікши наскрізь ще гострішим поглядом, ніж раніше.— Мій чоловік,— мовила вона з презирливою усмішкою,— дуже переконаний у ваших здібностях детектива. Він доручив мені найняти вас, щоб знайшли справжнього вбивцю.— На вустах у неї знову заграла посмішка презирства.— Він навіть вважає, що ви, можливо, вже маєте підозру на когось.— Настала пауза. Сеньйора Рамераль не мала надто засмученого вигляду. Вона зиркнула на адвоката, на мене.— Це так?

— Так,— відповів я.

— І кого ж ви підозрюєте, якщо це не секрет?

Це був не час для жартів, але я не втримався:

— Вашого чоловіка.

Жінка холодно дивилася на мене.

— Ваша відповідь, сеньйоре Аресе, не надто порадує його.

— Не маю сумніву... А вас?

— Яка зухвалість! — обурилась вона, супроводжуючи ці слова різким жестом.

Я підвівся, всміхаючись. Добув із кишені конверт і витяг з нього банкнот в п'ятдесят песо.

— Це вартість того часу, який я згаяв через вас,— мовив, повертаючи адвокатові конверт.

Він його не взяв; усміхнена адвокатова фізіономія несподівано посерйознішала.

— Сідайте, будь ласка! — мовив він благальним тоном.— Ці події вивели сеньйору з рівноваги.

Я сів знову.

— І, крім того,— він багатозначно позирнув на жінку,— неприємний досвід минулого, який не має нічого спільного з нашою справою, породив у неї упередження проти осіб вашої професії. Ради бога, даруйте їй.— Адвокатова просьба викликала в мене посмішку. Важко знайти людину, котра була б прихильна до осіб моєї професії.

Я глянув на жінку. Вона була бліда, і ії губи, стулені ще під час обурливого вигуку, мовби заціпеніли. Судячи з усього, адвокат мав на неї великий вплив.

— Річ у тому, що я, сеньйоре Аресе, також не прибічник приватних детективів, а надто — у даному випадку... Адже й ви, попри своє чудове алібі, могли бути вбивцею Сусанни. Втім, сеньйор Рамераль переконаний, що ви не були вбивцею, і вважає вас за найбільш боєздатну зараз людину, яка може впоратись із завданням відшукати вбивцю. Чому він переконаний, сказати не можу. Сеньйор Рамераль відмовився обмірковувати зі мною це питання, але він має на те свої мотиви, а я звик, як адвокат, вважати розумними мотиви моїх клієнтів. Я лишень раджу або підказую, але ухвальний голос, як ви здогадуєтесь, належить не мені.