Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 43

- Поїдемо добивати хутори! - каже якогось там дня Мииа Омелькович, вигукуючи зі школи й нас, щоб забрати з собою в бригаду, а коли Андрій Галактіонович, посилаючись на хурделицю, спробував нас не пустити, Мипа ще й прикрикнув на нього: - Це щоб і тут саботаж? На таке діло це відпускати? А хто ж тельбушитиме тих, що в їхнього безстрашного вчителя стріляли?

Наказує Мина Омелькович Антидюрінгу-Бубиренку запрягати двох найкращих куркульських кобил, нещодавно реквізованих, і вже сани легкі, мов скрицка, що за ними б і тачанці не вгнатись, виносять нас у відкритий стен, де ані сліду не знати, така страшна віхола мете. Розджохані коні летять невідомо й куди, бо Мина Омелькович, коли ми запитали, чи далеко їдемо, тільки туманним жартом відбувсь:

- «Канесе, канесе, куди тебе понесе?» - знаєте? Це ж про мене, вождя комнезаму, хуторяни таку примовку склали… Тепер ось побачимо, куди їх самих занесе!…

Коней поганяє, щодуху чеше батурою носатий наш Антидюрінг, спиною до нього притулився новий уповноважений з району, мерзлякувато наїжачений мовчун, закутий у власну похмурість, а поруч із ним широко розсівся Мина Омелькович, прикриваючи нас від завірюхи крилом свого кобеняка.

- Ну як, юна підмого? Дамо саботажникам жару? - це він звертається до нас трьох, бо ж якраз нам - Кирикові, Гришуні й мені - випало опинитися цього разу в його бригаді.

Хурделиця мете, крутить снігом, все довкруги заволокло сивою каламуттю - не впізнати нашого степу. І вгорі теж скрізь каламутиться, вирує, - розгулялось, мабуть, надовго.

- А дивіться, хлопці, он-он полетіло! - киваючи в небо, каже Мина Омелькович.

- Де? Що? - стріпується нервово Гришуня.

- Та он придивись - між віхолою темненьке літає клубочком… Так і є: рій відлетів!

- Який рій узимку?- образивсь Гришуня, зрозумівши, що над ним просто потішаються. - Може, ворона яка заблудилась…

- А я кажу рій! - весело наполягає Мина Омелькович. - Рідному батькові не віриш? Ото, скільки їх там роїться, - ви ж бачите, хлопці? Між сніжинками й бджілки всюди мерехтять… Тут позбирали з гречок своє, та й гайда від нас в інші краї, дарма що там, кажуть, дюдя…

Помітивши, що Гришуня не сприйняв його жартів і навіть образився, Мина злагідливо торкає синочка за плече:

- Ну чого ти вже й губи надув? Я пошуткував!

А за хвилину він уже до Антидюрінга:

- Чи ти там не заснув? - Мині Омельковичу здається, що коні несуть нас не досить прудко, - Ану, дай віжки, я вам покажу темп!

Не догадувавсь Мина Омелькович, що його жде. Конюхи наші, знаючи Минину вдачу, вирішили пожартувати з нього, давши сьогодні в запряжку коней якихось зовсім скажених. Надто ж лихою та норовистою виявилась кобила сіро-бурої масті, котра, коли її запрягали, квола була, наче стара, а тепер враз стала як лошиця: тільки Мина, пересівши на місце візничого, підняв батіг, щоб усмажити, як ця хутірська вивернула шию і так глипнула на сількора Око своїм конячим розлюченим оком, наче хотіла сказати: «Ну-ну, зі мною не жартуй!…» А коли Мина оперіщив її, вона у відповідь давай кидати задки та чвиркати з-під хвоста Мині в обличчя якоюсь жовчю, а він і втертись не може, бо в одній руці віжки, а в другій батіг. Забризканий весь, шмагає та лається:

- Звірюга, сто бісів тобі в ребра!… Шкуру обіб'ю!

І що дужче він шмагав цю скажену кобилицю, то лютіше вона кидала задки, била, садила копитами в передок та чвиркала так, що очі Мині зовсім залило, він тепер крізь ту кінську жовч не мав змоги й правити до пуття - сани летять уже без дороги, наосліп, наче в безвість несуть нас у цій дикій завії. Батіг Минин свистить, а кобила садить і садить - передок саней на тріски розлітається під ударами її величезних залізних копит.

- Сказилась кобила, - регоче Антидюрінг, відхиляючись далеко вбік. - Єй-же-єй, це сказ!

А Мина, задиханий, уже й лаятись перестав, намертво стиснувши щелепи, тільки сопе люто, не втирається й не відхиляється, хоч на нього й далі чвиркало та стріляло у відповідь на кожен удар-поцьвох його батога, і ми аж тепер збагнули, що це ж нас коні «носять», вони, ставши як дикі, уже вийшли з-під Мининої влади, здавалось, ще мить - і сани під нами буде розтрощено і нас самих ущент рознесе ця нестримна летюча сила.

А Мина тим часом усе б'є, б'є, б'є…

- Та годі вам! - нарешті не витримав уповноважений. - Втихомирте і їх, і себе.

Тільки після цього Мина відклав батога, і ми помітили з жахом, з похолодінням душі, що сани наші мчать прямісінько… до садиби Романа-степового!

- Куди ми? - сполохано шарпнувся до батька Гри-шуня.

Той, не озираючись, не відповів, наче мовилось не до нього.

Крізь завії снігу, що їх вітер жене й жене, ближчає хата, обставлена з півночі околотом, з голубими віконницями на причілку, і садок з'являється, ніби поменшалий, аж незнайомий, - ми до нього під'їжджаємо десь із тилу, з боку, протилежного від Терпівщини, звідси ми жодного разу до Романа й не заходили, коли шугали тут з колядками чи веселою пастушачою ватагою прямували влітку до колодязя пити. А сьогодні з'являємось наче з засідки, вилітаєм з боку Порубаїв, - бо ж сліпма водило-крутило нас по степу, чи, може, й зовсім ненароком завернула нас сюди ця скажена куркульська кобила?… Дерева стоять по пояс у снігу, голі, поріділі, усім вітрам відкриті. І тільки найменші молоденькі деревця старанно закутані околотом, - це від морозів та щоб зайці не пообгризали кору на них. Засніжений, незатишний садок, невже це той самий, що влітку так заваблював нас своїми тайнощами, спокушав, наливався, рясно червоніючи плодами під сонцем? Де ж серед цих дерев, зоднаковілих у своїй голизні, оте деревце найрідкісніше, чарами повите, з якого саме й родили сортові, налиті червоним світлом яблука, що їх нам дядько Роман дарував, залишаючи край дороги на стовпчиках? Ті, що й тут, на цьому хайвеї, нам світяться і, мабуть, світитимуться до кінця днів…

Понад садком, попід калиною, де снігу коням по груди, вихоплюємось несподівано до колодязя, а тут якраз і він, сам господар: спокійно обрубує лопатою наледені-лість довкола зрубу, щоб не спіткнувся на слизькому хтось, кому доведеться воду тягти…

- Оце ж той і є, що я вам казав, - буркнув до уповноваженого Мина Омелькович і, кинувши віжки Бубиренко-ві, першим зіскочив із саней. - Веди, показуй, де хліб закопав! - різко звернувся він до Романа-степового.

- Шукай… Він тут всюди закопаний.

Мина Омелькович, аж ніби зрадівши цій відповіді, глянув на уповноваженого і, хоч той ухилився від його погляду, сказав, певний, що дістане підтримку:

- Та оце не елемент? Бджілки, садочок, святий та тихий… А він і садок навмисне розвів, щоб менше хліба сіяти для держави! Злісний як є саботажник! Веди, відчиняй комору!

- Вона відчинена… - І справді - ніяких замків ні на коморі, пі на погрібнику, наче вже все тут ждало нашого прибуття. - Йди, може, нашкребеш на оладок у куфі на дні…

- Припини куркульські свої роздебенді! - викрикнуїі Мина Омелькович і ні з сього ні з того накинувся на нас, малих: - А ви чого вуха нашорошили? Слухаєте цього полигача!… Полигач - він полигач і є, за ним уже Соловки плачуть… Ану, почати обшук!

Бубирепко, що тим часом устиг прив'язати коней до колодязного стовпа і кинув їм оберемок сіна з саней, виструнчивсь перед Миною, як перед старшим.

- А ви чого там мулитесь? - скинув оком Мина Омелькович на нас, що, тулячись одне до одного, стояли, похнюплені, біля саней зніченим гуртиком. - Оце така підмога? Юні піонери називається? - витріщився він на нас, розсердившись, що ми й далі не зворухнулись на його окрик. -Юні ви полигачі, підголоски, а не підмога!… Ану, покажи їм, Гришуня! - І, вихопивши з саней залізну штрикачку, що була йому незамінним знаряддям під час попередніх обшуків, Мина рішуче простягнув її своєму синкові: - Бери, повчи їх, як треба!

Дитячі тоненькі рученята, що дудочку-кларнет раніше тримали, зараз змушені були нехітьма взяти гнучкий сталевий прут, підступне нахолоджене залізо, що до нього язиком на морозі не торкнись, бо так шкіра з язика і прикипить, - здуру якось ми й такий для себе випроб з цим щупом робили: прихопить язика чи ні?