Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 54

Всю ніч просиділи ми тоді втрьох за розмовою. Осіння негода за вікном глухо шуміла вербами, дощ стікав по шибках, і голос Софійчин теж наче стікав тихо, сумовито… Мати померла. Батько так і не повернувся, і ніякої вістки про нього, хоч подавала запит навіть у Міністерство залізниць, у відділ кадрів… Брат влаштувався працювати на Вузловій, а Софійці, після того, як госпіталь виїхав, запропонували школу, і ось вона опинилась тут…

- Кажуть, ти й донором була? - питав її Заболотний.

- А що такого? Багато ж було… В госпіталі до мене так добре ставились. Один офіцер, коли виписувавсь, навіть сватався… - її усмішка при цьому вийшла зовсім гіркою, негарною.

Софійка трималася перед Заболотним, як перед людиною майже сторонньою, відчувалося, що вона не боїться виставити себе перед ним у невигідному світлі, певне, вважаючи, що її вже нема для нього і те, що між ними було, також не існує, і ніколи його не повернути. Відчувалось, що вона ще й зараз тяжко переживає втрату матері, не вдається ще подолати їй свою теперішню самоту, признавалась, що тільки й відради, коли Ялосоветка вдома, але ж це не щодня буває, ось і зараз зосталась ночувати на фермі, бо ходити звідти далеко, та ще така грязюка, а в Ялосоветки досі нога болить після тієї пригоди в глинищах… Розповіла співчутливо квартирантка, як Привалило Ялосоветку, коли глину брала, і що зовсім випадково люди врятували її, - першими діти помітили, що коняка з возом біля глинища стоїть, а з людей нікого нема. Якби не діти, то, мабуть, не скоро догадались би кинутись, а так встигли, відкопали, хоч і ледь живу… Ціла гора глини на неї зсунулась, аж не вірилось, коли добули з-під завалу: стільки в землі людина пробула - і все-таки дихає…

Заболотний, слухаючи про сестру, невідривне дивився Софійці в обличчя, в оті її небесно-сині, вдивлявся, мовби відшукуючи в них якісь знаки, вловлюючи якісь змигки, що додались би до її слів і щось для нього важливе підтвердили б. Коли Софійка поправляла гнотик у мигавці, Заболотний уважно стежив за її маленькою струдженою рукою, потім знову поглядом ніби щось шукав в Софійчиному обличчі.

- Погана я стала? - зненацька запитала Софійка, вловивши на собі цей настійливий погляд, і усміхнулась тим своїм гіркуватим, як від терпкого терну, усміхом. І сама ж відповіла: - Горе нікого не красить… А ось ти не дуже й змінився, - додала вона, хоч і не посміла дивитись в цей час на нього. Перегодя стала розглядати Заболотного спокійно, мовби відсторонено так, наче перед нею був один з тих багатьох, кого вона доглядала в госпіталі, а тепер він ось уже виписаний і йому дорога своя, а їй - своя.

- Так от, - раптом нахмурився Заболотний, спідлоба глянувши на Софійку. - Поїдеш зі мною.

Перша її реакція була - сполоханість, переляк. Щирим страхом і розгубленістю розширились їй очі. Що він каже! Хіба таке може статись? Заїхав на хвильку, десь там він вчиться в дипломатичній, має свою, в усьому визначену дорогу, і раптом таке почути від нього…

- Згарячу це ти… Не подумавши.

- Ваші вагання, товаришко донор, тут ні до чого. Він ждав ще від неї слова, а вона німувала вся в роз-бентеженості, а за вікном так тужно шуміло осінню, вітром, дощем, завівало звідти такою негодою на цю маленьку хатину в глинищах з її теплим каганчиком… Софійка сиділа понурившись. Потім підняла голову, очі, налиті болем, стривожено синіли, і, здавалось, чути було сполоханий стукіт серця, що вискакує їй із грудей…

- Ні, Кирику.

- Яке може бути «ні»?

- Кажу ж: це ти згарячу. Він аж спалахнув:

- За кого ти мене маєш? По-твоему, тільки ти ждала?…

- Я вже й не ждала… Ждала душа.

- А моя ні?

Софійка невідривне дивилась на Заболотного. І враз:

- Нащо я тобі? Глянь, якою я стала… Звелася ніна-що… Ніяк із хвороб не вилізу…

- А медицина нащо? Крім нашої, е ще й індійська, тібетська… На світі є лікарі, незгірші за наших шептух та знахарох, що переполох колись так впевнено нам, малим, виливали, - тим-то й страху не знає Тернівщина.

- Тобі жарти. А я вже й тим рада, що доля пощадила тебе.

Сама ніжність була тепер в її погляді, бездонна глибінь ніжності, дівочої, вдячної.

- От і поїдеш зі мною, - рішуче сказав Заболотний.

- Бути тяготою, баластом… Ні. Ти ось який, груди в орденах, а я… Чи пара я тобі? - І навіть пожартувала: - Бо ще й на тебе заяву напишуть: сокіл повітряних сил, дипломат-аташе, чи як це там у вас, а дружину собі окупаційну взяв…

- Ну то й хай. Буде ще й такий дипломат…

- Ні, прошу, не треба більше про це. Так ні до чого вони й не домовились того разу. Вдруге приїхав Заболотний у Тернівщину навесні, на свято Перемоги, коли саме вишні всюди цвіли і терни забіліли під сонцем по всіх наших байраках. Весна багато що скрашує, сила життя найглибші затягує рани… вишневому цвіті тонуть біленькі вдовинські хатки, а самі вдови в чорних хустках, суворі, мов піфії, сидять край шляху при в'їзді в Тернівщину на купках каміння (давно домагалась Тернівщина кам'яної дороги, і ось вона j прокладається нарешті, - саме тягнуть її через слободу J кудись далі, на Озера). В такий день і з'явився в Тер-•' нівщині Заболотний. Пройшовся в парі з Софійкою по толоці, навідав із нею наші глинища та балку Солов'їну, де все о цій порі тьохкало та витьохкувало, а ранок наступного дня вони вже зустрічали удвох на станції залізничній. Колгосині коненята клишоногі, освітлені високою вранішньою зорею, ще до схід сонця привезли їх на ту саму станційку, де колись Микола Васильович сподівався наздогнати свою любов, де й нам чиясь невідома рука відкривала семафор під зорю, в далекі несходимі світи.

Глава XXIV

Бензин спалено, треба знов заряджатись. Бензозаправну станцію знаходимо в передмісті, забудованому котеджами, що стоять негусто, без загорож, на чималій відстані один від одного, а вуличка між ними вся в розкоши-стих, охоплених багрянцем кленах, - ми ніби потрапили в якийсь тунель з багряного листя й тихого сонця… Бензоколонка притулилась край великого парку, що, можливо, далі переходить у ліс, вся земля попід деревами всуціль встелена яскравим килимом опалого листя. Доки машина заряджається, ми, зупинившись осторонь, розглядаємо могутні дерева, їхні крислаті, наскрізь просвітлені сонцем шатра в цих ранніх, тілесно-теплих багрян-цях. Незвично: в повітрі ще літо, а в парках усе палає… Опалому листю тут не дають залежуватись. Між деревами галявиною посунула спеціальна машина, звихрила цілу бурю листя, здійняла вище себе червоно-багряну заметіль, а де пройшла - за нею вже ні листочка, знов тільки зеленіє стрижена щітка газону. Дітвора цього передмістя теж має сьогодні чим клопотатись: уподовж усієї вулички чути дзвінкоголосий переклик, чепурненькі хлопчики та дівчатка згрібають навпроти своїх котеджів листя, пакують його в мішки-беки з міцної мутно-білої синтетики. Не звертаючи уваги на дітвору, вийшла на вулицю когось виглянути огрядна, густо нафарбована молодиця-негритянка - вся голова в бігуді, однак вийти в такому вигляді на люди для неї, мабуть, звичайна річ - несе свої цяцьки на голові, мов корону. А діти як діти: нагорнувши кучугуру листя з-під кленів, самі ж її давай і розтовкувати, «пірнають», мов з берега, занурюючись у шелестюче листя з головою. Потім, певне, когось загледівши, чимдуж кидаються до роботи, ще старанніш натоптуючи листям свої поліетиленові беки… Заболотний уважно стежить, як зникає кленове листя в каламутно-білих мішках, декілька напхом напханих беків уже лежать під деревами, готові до відправлення.

- Ось так воно, Лідо, - зауважує мій друг, - навіть красу осені та мерщій у торбу синтетичну… Сьогодні й вивезуть і разом з мішками попалять.

Ліда мовчить, хоча по очах можна вгадати, що й шкода їй того кленового листя і що, може, хотілось би їй теж зараз «попірнати» в ньому, пустуючи з дітьми.

Це вже починається околиця того міста, куди ми поспішали з досвітку, де в одній із кімнат багатющого тутешнього музею перед нами постане Мадонна… Уявляється нам вона близькою до полотен відомих майстрів, мабуть, відчутна буде в ній школа ота або ота чи, може, постане якраз у свіжості новизни й неповторності: намальована соковитими, яскравими фарбами на небесно-блакитному тлі, під яблуневою гілкою, обтяженою плодами, хай би, однак, хоч віддалено нагадала собою ту нашу козельську пречисту, що першою відкрилась нам у дитинстві і що й досі стоїть перед очима кожною своєю барвинкою, виразом, настроєм. Злилася з малям усім своїм єством, до чогось дослухається й дивиться просто на тебе, наче каже: «Я ж знаю про тебе все». В її материнському погляді знаходиш ласку, глибінь любові, стриману материнську гордість за своє дитя і ледь вловимий смуток якоїсь, тоді нам ще не зрозумілої тривоги… З виду смаглява, наче пригоріла десь від близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне, як і на тій порцеляновій, що ми колись бачили в художника і що була обкинута зверху ще й наївним віночком із синіх волошок, наче сплетених котроюсь із наших тернівщанських дівчат… Слов'янська Мадонна, шедевр невідомого майстра - так сповіщала преса. Десь у Європі її придбано, з належними запобіжними заходами переправлено через океан, і ось вона поповнила тут багатюще зібрання - колекцію світової слави, - будь ласка, можете дивитись… Де саме й від кого придбано твір, який шлях він пройшов, перш ніж потрапити сюди, це залишилось туманним. Заболотний навіть висловив здогад, чи, бува, не одна це з тих провінційних Мадонн, подеколи зовсім рідкісної роботи, що їх у роки війни викрадали фашисти з обласних наших музеїв та повивозили на Захід… Козельську нашу теж було викрадено, і досі ніде її не знайдено, зникла безслідно, - чи не вона це часом аж за океан заблукала? В усякому разі, бажання упевнитись у цьому теж можна вважати одним із мотивів нашої подорожі.