Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 60
Художника ми застали вдома якраз після авансу, в стані його матеріального розквіту, він висипав перед нами просто на ліжко чималу купу пряників: «Хлопці, вгощайтесь!» - а сам до них і не доторкнувся, рука його з ледче помітним тремтінням потяглась до карафки на потемнілій дерев'яній поличці, і він щось там без чарки сьорбнув, одвернувшись од нас соромливо.
Завваживши нашу цікавість до найбільшої з пташиних кліток, Художник пояснив нам, що донедавна в ній мешкав його вірний товариш - перепел степовий, якого й ви не раз чули в житах, а тут він підпадьомкав на всю оцю комірчину, звеселяв Художникові душу… Навіть сусіди до перепела звикли були, людям подобалось, що він їх будить уранці, хай надворі хоч що - хуртовина чи дощ, а він таки підпадьомкне на світанні бадьоро, і ось тепер нема: доки малював буряківниць, хтось, мабуть, голодний клітки потрусив…
- Тож можете уявити моє горе, хлопці. - Думки його, і гідно, зараз були тільки про перепела. - Самота вона і є самота…
Не до лііюлеумних карикатур, звісно, людині в такому стані. Мабуть, крім того, діймав Художника ще і якийсь фізичний біль, бо дихав він хрипко, утруднено. Хотілося чимось йому допомогти, але чим? Щоб дати людині спокій, it зібралися йти, але Художник сам нас затримав:
- Побудьте ще.
Ось тоді ми й зважились запитати, до ж та картинка, па якій нашу тсриівщанську Надьку було намальовано, чи яе можна бодай одним оком глянути на неї. Дуже кортіло упевнитись: невже справді володіє вона отими фарами, чудодійною здатністю хай навіть уявно, хай навіть на однісіньку мить ожити в усмішці, ледь помітно ворухнути кутиком уст до тебе з полотна або, навпаки, рвсподіваним смутком повитись?…
- Розуміємо, що це секрет, - ніяковіли ми, - але ж нічого їй не станеться…
Він усміхнувсь хитрувато, підморгнув хмільним своїм оком.
- Стривайте… Спершу добудьте мені з-під ліжка отой фоліант…
Поклавши перед собою на стільці запилюжений важез-дий альбом, став нам показувати в ньому чиїсь картини, пояснював тайнощі форм, світлотіней, гомонів щось ніби в напівзабутті про дивну життєвість міфологічних сюжетів з німфами та сатирами, - він сипав іменами, що ми їх, невігласи, раніше й не чули.
- До кого через тисячу літ усе це перейде? - запитував він мовби сам себе, - До кого помандрують ці шедевра віків? Адже Мадонни створювались для того, щоб випромінювати радість на всіх живущих, і самі б вони мали бачити довкола себе світ радості, - це ж так, хлопці?
Ніби когось згадавши, поскаржився нам, що чимало дюдей живуть спрощеним, бездуховним, майже примітившім життям. Розпалюють у собі ворожнечу та ненависть навіть тоді, коли цього можна уникнути. А природа ж так подбала про нас: дала все необхідне для того, щоб людині не знати страждань… Наблизитися до щастя…
- А ви? - запитав його тоді Кирик. - Чи наблизились? рам багато хто співчуває: такий, мовляв, чоловік, а ходить, як старець. З талантом, а страждає весь вік.
- А може, я хочу страждати? - посуворів Художник. - Може, в цьому потреба моєї душі? Але не подумайте, що перед вами той, хто не вміє радуватись життю… Бурлака, ну й що? Хто шукає, тому завжди бути в дорозі. Людина й далеч доріг, їй відкритих, - оце гармонія… Птах у небі, весняний вітерець навстріч, простір полів, Заквітчаних колоссям та квітами, - оце суттєве, друзі мої, а решта все марнота марнот!…
Малювати, творити прекрасне - це, він вважав, написане йому на роду, заповідане від матері, покликано його у світ барв силою нездоланною, якимись загадковими збудниками, що для них він і ймення-назви не прибере…
- Бачили ви бджолу, як вона, забравшись у гарбузову квітку, втонувши в золотому пилку, аж стогне там від щастя та насолоди - знайшла, що шукала… Божественна для неї мить! Може, апофеоз життя… Звісно, могла й не долетіти, могла й загинути на льоту… Ну й що? Де пошук, де політ до прекрасного, там природа страху не відає, ось у чім річ… А художник, хлопці, так само шукає свої нектари, свій апофеоз… Коли ж маєш мету заповітну, то що тобі всі оті незлагоди житейські?…
А згодом звертався до Кирика:
- Хотів би я тебе змалювати в оцій твоїй юнгштур-мівці. - Кирикові тсоавіахімівська юнгштурмівка справді личила, наче й шилась на нього. - Тільки вийду з кризи, - обіцяв Художник, - спробую десь тебе втулити в райклубі, може, навіть у тому куті, де колись Георгій Побідоносець розчавлював потвору… Дивлюсь на вас! які ви ще юні!… А звідти грізні заходять хмари… Я до тих часів навряд чи доживу, а вам ще доведеться за правду постояти. Он палять рейхстаг… Димитрова судять… О, вам ще буде та буде випробів, хлопці…
- А ми не боїмось, - казали ми йому. - Ми хоч зараз… На значки ГПО вже здавм…
- Знаю, не полохливого роду. Тож хай вас оця береже…
І тоді ми вперше побачили в нього добуту з-під картонів Мадонну, ту, що на білосніжній тарелі, у вінку із синіх волошок…
Однак це ще не була Надька. Ми запитали про неї:
- Де ж та?
Художник підійшов до лежанки, покопирсався в запічку серед свого мотлоху, і враз щось сяйнуло перед нами стягою ранкової зорі…
- Ось вам моя Мадонна…
Впізнали ми її одразу, нашу вишневощоку Надьку, стоїть, тримає мале дитя біля грудей. Вся вопа мовби оповита тихим сяйвом материнської відданості, любові й злагоди, а блискучі яблука над нею з-поміж листя нависають таким рясним вінком, наче все небо вродило ними і роса ось-ось із них скапле разом із соковитим цвітом вранішньої зорі…
Не могли ми й слова вимовити від захвату, заніміли, вражені, і явно помітили, як вуста її ворухнулись в усмішці, зверненій до дитятка чи, може, й до нас.
Так оце вона, оце його заповітне творіння… Свіжа й барвиста стоїть наша степова Мадонна під яблунею, злегка схилившись до своєї славненької, в білій льолі дитини, їй віддана вся ніжність, вся дума-задума, що нею промениться материнський, сповнений тихої ласки погляд. І найбільша сила картини була якраз зосереджена в цьому погляді молодої матері: дивишся і бачиш, що нічого, крім немовляти, зараз для неї на світі не існує, є лише це крихітне життя, і вона його мовби чатує, оберігає поглядом від якихось напастей, від невідомих, нікому не чутних ще небезпек, що, може, тільки вона їх і передчуває своїм материнським інстинктом…
Надька Винниківпа, своя ж тернівщанська людина, стала живописом, може, навіть самим безсмертям стала - щось подібне ми відчули тоді, хоча, певне, думалось не такими, як нині, словами…
Отже, помилились сільські наші балакухи, ті, хто піддавав сумніву саме існування картини, а якщо і є вона, мовляв, то ненадовго, той мандрівний невловидуша і цю свою замальовку збуде комусь, як припече похмелитись. Одначе ж не збув, не пустив за вітром, береже як найдорожчий скарб у цій своїй комірчині… Художник наче й ждав, що ми будемо так вражені його творінням, заполонені стоятимем, занімівши в чарах. Тим-то зовсім спокійним, буденним голосом він став пояснювати:
- З усіх Мадонн тільки в Луки Кранаха є вкомпоно-вана так - під яблунею. Одначе в мене, я вважаю, вона вдаліша вийшла, - казав він без усякої скромності. - Моя живіша… Хто розуміє живопис, той належно оцінить і оце освітлення, і оцю соковитість, насиченість барв…
- Вродила ж вам наша Тернівщина, - пожартував тоді Кирик Заболотний. - Не станете ж ви заперечувати, що барви ці з наших полів та байраків? І саме це освітлення та роса…
- Звичайно, все це ваше, - посміхнувся Художник на Кириків жарт. - Вам і належатиме.
А поки що його творіння, в ганчірку сяк-так загорнуте, знов зникло в запічку серед купи мотлоху.
Справді, - як мить видіння, подарована вам хмільнень-ким цим чаклуном…
Лише згодом пішла чутка, що приїздили до Художника представники з столичних музеїв, з одного якогось і другого з наміром придбати твір, але чим кінчились їхні переговори, так і не знав у Козельську ніхто.
Пізніше, кота вже були ми студентами, а радістю перечули від друаів з Козельська рваного майстра: знов яібито взявся він за своїх «Буряківниць» для райклубу і нібито добре кладеться робота, ходить старий по селах, шукав типаж… Порадувались мя його відродженню. А потім зненацька трагічна звістка з Тернівщиниі в люту хуртовину кудись пробиравсь уяечі наш Художняя, і поблизу колишнього Романового хутірця знайшли його в снігу закоцюблого - в тім же вічніти плащі й капелюсі, a за пазухою, чепурао вакутана в таогаірочку, приберігалась для когось ота безсмертна картинка, що й серед снігів не втратила яскравої свіжості барв, - тільки на вустах зображеної замість усмішки з'явилась скорбота, а на щоці - велика, наче жива, сльоза.