Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 70

- Додолу! Падай усі!

І, звалюючи малечу, сама впала на підлогу теж. Вважається, що цим Ліда врятувала себе й інших, саме що першою схаменулась, не розгубилась від переляку і не те щоб пе злякалась, а, як вона потім пояснила, «не встигла злякатись»… Чотири постріли було зроблено по дітях, і тільки чиєсь щастя було тут від них прикриттям, бо, як пізніш встановила експертиза, невідомий терорист цілився якраз у маківки дитячих голівок - їх він безперечно виразно бачив на тлі голубого екрана.

Коли на скрик тривоги батьки, матері вбігли юрмиськом до квартири Заболотних, жалюзі вже знов були опущені, світло ввімкнуте, діти, живі й неушкоджені, тиснулися на кухні неприродно збудженим, майже веселим гуртиком, хоча в найменших, в їхніх тороплених очах ще склянився жах. Не затримавшись біля дітей, Заболотний, як був, кинувся до вікна й, відшарпнувши жалюзі, припав поглядом до провалля темряви, в якій всюди тонули дахи, ледь помітні між скелями білдінгів… Зблідлий, стояв тоді Заболотний і дивився, не ховаючись, в ту зловісну прірву, наче був певен, що по ньому стріляти звідти не посміють.

Безліч дахів, безліч можливих бійниць - із котрої ж вели вогонь? «Кирику!» - з тривожним скриком дружина миттю опинилась біля нього, один її рух - і важкі жалюзі з металевим гуркотом потекли вниз. «Навіжений!» - аж тоді злякано усміхнулась вона, припавши до чоловіка.

Так відтоді й живуть ось тут, зашторені металом, мов заблоковані, живуть при вічно опущених жалюзі.

Вважається, що дітвора відбулась легким переляком, тільки Ліда після того стала помітно мовчазніша, в очах в'явився смуток нерозвійний… Батьки показали її навіть психоаналітикові, і хоча під час обстеження в стані її здоров'я не було виявлено нічого загрозливого, однак мовчазність, як і сум в очах дівчинки, не зникли, вони стали для Ліди мовби її прикметою, тож коли вас тепер знайомлять з нею, то неодмінно додають: «Оце ж та, що не розгубилась, що першою під час обстрілу зорієнтувалася, чим і врятувала себе й малят». Дівча як дівча, однак знайомі й незнайомі при зустрічі чомусь розглядають її пильніше, ніж інших дітей. Невідомо навіть чому. Бо ж змін ніяких з дівчам ніби й не сталося, вчиться нормально, батькові, якщо він квапиться, а мама відсутня, Ліда швидко приготує його улюблений стейк і допоможе підібрати краватку в тон, чим Дударевич щоразу пишається перед колегами. Іноді він навіть утаємничує доньку у свої службові клопоти, тим-то й вона вважає, скажімо, що таткові її слід би вже надати вищий дипломатичний ранг і що взагалі краще б йому працювати «по квоті», бо там, де він зараз нарощує стаж, йому доводиться дуже й дуже нелегко. Має вона певне уявлення й про ЮНІСЕФ (Міжнародний фонд допомоги дітям), якому віддає невсипущу енергію Заболотний, і Ліді часом спадає на думку, чому б і татусеві її не прилаштуватися в той ЮНІСЕФ, адже там, за Лідиним спостереженням, люди працюють дружніші й веселіші, ніж будь-де.

Найвідчутнішої травми під час обстрілу квартири Заболотних зазнало фото, колись подароване Соні її майбутнім чоловіком і яке вона відтоді возить з собою по всіх усюдах. Збільшене, воно й тут звеселяло їй вітальню, та й зараз, хоч і висить прострілепе на стіні, цілком зберегло свій первісний весняний настрій: четверо молодих у комбінезонах льотчиків, обійнявшись, стоять веселою групою на польовому аеродромі, стоять по коліна у розквітлих ромашках, засліплені сонцем, - клацнуто їх, видно, перед самим вильотом, коли ось так на хвильку зупинились серед буйнотрав'я ці усміхнені соколи, і серед них у центрі Заболотний, ще зовсім юнак. Вигляд хлопці мають безжурний, руки вільно лежать на плечах один в одного, - така славна вийшла група… Небагато хто знає, що з усіх їх доля пощадила лише Заболотного… Низом через увесь кут фотографії розмашистий напис: «Запам'ятайте нас веселими!» І якраз над тим написом сліди куль.

Соня, накриваючи на стіл і помітивши, до чого прикута моя увага, сказала спокійно:

- Хотіла ті пробоїни пластиком заліпити, а мій не доз-воля… Хай, каже, залишається, як є. Щоб нагадувало. Щоб не забували опускати жалюзі… Таке страхіття пережити. Мій же бачив того кретина, - стишеним голосом додав вона згодом. - Спеціально їздив у поліцію, щоб глянути…

- Ти мав зустріч із тям негідником? - запитую Заболотного, коли він, несучи вазу з фруктами, з'являється в кімнаті. - Що воно хоч за тип?

- Слиняве товстопике створіння, на хімії розгодоване… Цілком сучасний подонок. Зі школи вигнали за тупість, читати ледь тямить, але на горищі, де виплодок цей розважався вінчестером, крім запасу набоїв, було знайдено ще й цілі купи расистської літератури…

- Наплодилося ж їх, - зітхнула Заболотна. - Увечері на вулицю сама не виходь, у парк не поткнись. Там навіть серед білого дня до тебе може вчепитися якийсь патологічний тип або звідчаєний наркоман: осміхом чемності шкіриться назустріч, а з-під плаща вже фінку показує - монету йому дай, бо він гине, йому треба зараз, негайно купити дозу наркотика… Може, й цей наковтавсь якоїсь гидоти?

- Принаймні тримався він досить нахабно, - сказав Заболотний. - Навіть хизувавсь: зовіть мене терористом… Що це він стріляв, не став і заперечувати. «Нащо ж ти стріляв?» - «А хотів зробити вашим малим комуністам сепрайс!» - (Тобто несподіванку…) - «Для чого сеп-райс?» - «А так… Сепрайс, і все». - І при цьому гидка усмішка дегенерата.

- Звичайно, займатися б цією справою Дударевичу, а не Заболотному, - сказала Соня, - чи й хто інший міг би піти, чому саме Заболотний?… Та це вже як водиться: ко-лв треба когось відрядити в їхні офіси на переговори, то щоразу жереб такий моєму ось випадав. Де найнеприємніше - туди неодмінно вашого друга пошлють…

- Ніхто твого Заболотного, Сонечко, не посилав - він сам зголосився, - уточнює господар.

- Отож… Бо йому найбільше треба! Відмовитись він не вміє! Хоч у пекло, а піде правди дошукуватись… Скажіть, - вона усміхнулась до мене раптом, - чи всі такі скажені виростали у тих ваших тернівщанських глинищах?

Ніби докір, а в словах її чую приховану гордість.

- Довелось нам, Соню, підвозити сьогодні одного хіпі, - певне, щоб змінити тему розмови, став розповідати Заболотний дружині. - Злива, ніч заходить, а він, до рубця промоклий, стоїть на узбіччі, «голосує».

- І ви зупинялись? Не побоялись брати заброду пічного в машину? - вжахнулась дружина. - Серед них же і вбивці є!

- Цей, як бачиш, виявився мирним, на життя ближніх не посягав. Просто людина-квітка. Справді, серед них є такі, що вважають себе квітками. Нам випала квітка досить таки занедбана, та однаково довелось виручати…

- Певне, ще один бродячий філософ?

- Та схоже… В усякому разі хлопець не пустопорожній, - жвавішає Заболотний. - Деякі його міркування, безперечно, варті уваги. Скажімо, він вважає, що нам, землянам, потрібен який-небудь сигнал із всесвіту чи навіть з'ява позаземних пришельців - щоб нарешті нас об'єднати! В одне зібрати весь геній людства й поставити його на захист плаиети - ось потреба потреб, ось те, що дасть нам силу, отямигь, згуртує неуживчивих оланетян в єдине ціле і зарятує нас як рід!…

Я в подиві дивлюсь на Заболотного: що він приписує тому хіпі? Не говорив же той чогось подібного! А Заболотний, зрозумівши мій подив, весело приспокоюс мене:

- Міг, міг той хлопець і таке сказати. Адже йдеться про те, який шанс утриматись, зберегтись, не зникнути цьому біологічному видові після ночей Брахманових…

- Надто високі матерії, - сказала Заболотна майже недбало, і думка її знов новернулася до того жахливого випадку з обстрілом квартири. - Що серед дітей без жертв обійшлося - це таки щастя, хоча за Ліду, правду кажучи, я й зараз не зовсім спокійна. Днями Ліда призналась, яким він їй, той бандюга, страховиськом уявляється: волохатий увесь, з пазурами замість пальців, сидить між скелями хмарочосів і щовечора вистежує когось, припавши кривавим оком до оптичного прицілу гвинтівки…

Погляд Заболотної мимовіль ковзнув по зашторених вікнах. Видно, що той монстр, волохатий упир-дракула, час від часу тривожить тут не тільки дитячу уяву…