Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович. Страница 92

- Жаль, - говорю, - що Соня не чує зараз цих твоїх покут…

- Хочеш, поїдемо до нас пити чай? - запропонував він, встаючи.

- Ні, дякую: час пізній.

- Ну, дивись… А для нас пізнього часу нема. Не забувай, що ми зараз перебуваємо від Тернівщини на протилежнім боці планети, а там ще сонце світить щосили.

Випростаний, підібраний, навіть повеселілий, він поклав мені руку на плече, на мить затримавши її так.

- Вітай Тернівщину. Кожну стежку, кожну травинку вітай… Зорі наші вранішні і вечірні…

- Що за мінор? Ти ж скоро й сам вдома будеш?

- Буду, буду, але вітай…

І, всміхнувшись, рушив до виходу.

Глава XXXIII

Ранок погожий, погода літна, біля будинку місії друзі проводжають Заболотного. Приємно було бачити, що в нього тут стільки людей близьких і приязних, здебільшого молодих, але таких, що побували в світах і знають ціну старшому сивому колезі, і якщо й дорослі, а особливо діти, бажають зараз Заболотному щасливого польоту, тр це по просто з чемності, відчувається, що йде це в них від самої душі. День робочий, і в аеропорт можуть поїхати не всі, хто хотів би. Крім дружини, яка нічим не виказує перед нами смутку розлуки, Заболотний дозволяв проводжати його до аеропорту й мені, як «представникові Тернівщини», та цій мудрій, зараз на якихось думках зосередженій Ліді разом з її жвавою матусею, котра жартома запевняє, що без неї аеродромна служба дозволу на виліт не дасть.

Отже, Заболотний летить!

Уже плащ перекинутий через руку, аташе-кейз у руці, і сам він, наш містер Кирик, у доброму гуморі, то з тим, то з тим із малечі жартує, вирізняючись зростом - висо-костеблий, як нетрів батіг, - цвіте сивиною над усіма, хто його біля місії проводжає.

За кермо б'юїка сідає Софія Іванівна, це вона робить уперше після тривалої перерви, спричиненої дорожньою травмою, і друзі її поздоровляють: нарешті авто в руках справжнього водія, що має належну пошану до правил! Поруч з дружиною сідає Заболотний, ми втрьох - на задньому сидінні, і вже за якусь там хвилю опиняємось у потоці машин, у каньйоні вулиць, де сьогодні панує безвітря і низько висить смог, цей темний туман, що до нього, певне, і за сто літ не звикнеш.

Б'юїк наш ледве повзе, вулиці запруджені безліччю машин, Заболотна дивується:

- Ще більше їх стало, чи що? І до годин «пік» ще ж далеко…

Автомобілі йдуть крилом до крила, упритул, здається, ми ось-ось когось тернемо, притиснемо чи, навпаки, нас хтось притисне, і тільки захрущать наші фари й підфарники, одначе Заболотна справді виявляє тут ведійський хист, є в неї чуття, необхідне саме для таких ситуацій: кожен звільнений сантиметр вона одразу ж використовує, авто в її руках з якоюсь навіть грацією уникає, здавалось би, неминучого зіткнення, поволі, але неухильно просуваючись далі й далі.

Ці раз у раз виникаючі затримки, раптові зупинки, що здаються безконечно довгими, і ще довші стояння перед світлофорами потребують сталевих нервів, і вони, безперечно, у Софії Іванівни є, сталь і ніжність, без сумніву, в пій поєднались. Від Тамари Дударевич вже чуємо прокляття цій дорожній тисняві, а з уст водійки ні слова докору чи невдоволення, ніби так і повинно бути, - що ж на обставини нарікати? Через тунель не їде, щоб Ліда не зомліла, як це одного разу сталося з нею торік, коли в котромусь із тунелів була утворилась величезна пробка і рух довго не вдавалося відновити, тож від вихлопних газів навіть декотрі з дорослих людей стали в тій тунельній норі чадіти й непритомніти. Однак і по цій верховій дорозі рух нам коштує нервів, все ніяк не вдається видертися з тисняви, потік, диктуючи свої закони, несе нас зовсім не з тією швидкістю, якої нам треба, щоб вчасно прибути в аеропорт.

А в передмісті, де, здавалось би, повинно було попросторішати, перед світлофором у центрі площі весь цей пливучий сталевий льодохід і зовсім спинився, незрозуміле завмер в усіх напрямках, наче натрапивши на якусь непробивну запруду. На самому розхресті доріг це несподіване: стоп! Чого? Яка причина? Різне можете думати, але факт той, що пробка! Та ще яка! Водії виглядають з кабін в цей і в той бік - кінця-краю машинам не видно, самі сталеві їхні спини блищать.

- Не пробка, а суперпробка! Ось вам привид майбутнього, - зауважує Тамара Дударевич, а доня її додає, що це щоразу так, надто ж коли поспішаєш… Застряли, здається, надовго. І це вже коли до аеропорту рукою подати…

- Що ж буде? - запитує Ліда невідомо кого.

- Що буде, те й буде, - відповідає Заболотна з терплячим спокоєм. - 3 судьбою не напозиваешся… Ждатимем.

Та хіба ждати - це для Заболотного, хіба ви не знаєте його вдачі?

- Треба, братці, розвідати…

Не встигла Соня й заперечити чи схвалити, як він уже шугнув між машин, цибатий, сягнистий, подався за своїм звичаєм вперед з'ясовувати: що там? Таке враження, що він пішов просто по.машинах, по різнокольорових лакованих отих залізах - бачимо у віддаленні осяйну його сивину й бліде, з виразом цікавості обличчя, коли він, роззираючись, знайоме гукає комусь «о'кей! о'кейі», хоча який там о'кей у цьому намертво зупиненім залізному Вавілоні…

Отже, знов випроб нервам, знов нерухомість, чад, дух-нява розпечених на сонці лаків, металу… До цих речей тут маєш звикати.

- Краще було б таки їхати через тунель, - розмірковує вголос Ліда. - Який гарний він, той білий, аж сяючий Діоген-тунель, надто ж коли влітаєш в нього з темряви ночі… з дощу! Могли, а замість того…

- Ніколи не шкодуй за тим, чого не повернеш, - зауважує їй матуся. - Вважай, що випала нам саме ця дорога, а пе інша…

Доки Заболотний десь там розвідує ситуацію, ми сидимо в машині й слухаємо музику. Тамара, запаливши сигарету, довірливо звертається до Заболотної:

- Треба було вам, Соню, таки наполягти… Справді - чому не інший хтось? Відмовився б - і квит. Знайшли б заміну!

- Щоб це він та відмовився? - Соня сказала це іронічно, з погордою якоюсь, навіть шляхетною. - Що ви, Тамаро? Ви ж начебто його знаєте не перший рік… Відмовитись, ухилитись, та ще коли про долю дітей ідеться? Добре ж ви собі його уявляєте!

Вона й не приховувала зараз своєї зверхності над Тамарою, давала відчути, що є речі, які їй елементарно ясні, але недоступні приятельці.

- А ти, Лідо, як вважаєш? - закликала вона дівчинку на роль арбітра.

- Я за вас, тьотю Соню, - підтримала її Ліда. - Підписуюсь під кожним вашим словом…

І, нахилившись до Заболотної, дівча щось шепоче їй аж над вухо, - їхнє секретничання, видно, неприємне Тамарі.

- Нечемно при людях перешіптуватись, - каже вона доньці, але це торкається обох. - Краще гляньте, небо яке… Небо, воно таки скрізь гарне… Справді, як у поета:

«Цвітуть осінні тихі небеса…»

Цвітуть, цвітуть… А пробка тим часом ніби закам'яніла: нічим її, здається, не зворухнути. Більше того, й десь далі там, куди око звідси не сягне, на всіх напрямах ця суперпробка з кожною хвилиною тільки росте й росте. Юнак-водій із сусідньої машини жартує: чи не виросте аж така, що весь континент перетне?…

- Гелікоптер! - вигукує Ліда, вказуючи на східний сектор неба. - Не інакше, як поліцейський: спробує ще звідти регулювати!…

З потужним гуркотом вертоліт продеренчав над нами, ось він, знижуючись, уже кружляє над площею, де, певне, сталося щось серйозне, бо навіть гелікоптер, мовби нервуючись, докидає до нас звідти свої гуркоти сердито, аж згрізна.

- Ну, де він там забарився, от натура, - вихоплюється в Софії Іванівни зігрітий гордістю докір, що, звичайно, стосується Заболотного, котрого за стовпотворінням вже й зовсім не видно. - Всюди йому найбільше треба…

Ліда уважно глянула на неї:

- Але ж і цим Кирило Петрович вам також подобається?

- Дивись, яка прониклива, - усміхнено покосилась на неї Заболотна.

- Таку небайдужість до всього в людині можна тільки вітати, - пустилася в міркування Тамара. - В цьому, зрештою, виявляє себе душа, характер, сила пристрасті… Мене, гадаю, підтримає ось і доктор наук, небагатослівний еколог наш, - посилається сусідка на мене. - Тільки хай у вас, товаришу доктор, не складається враження, що, виступаючи в ролі звеличниці Заболотного, мадам Дуда-ревич тим самим ніби принижує власного чоловіка… В мого стільки заслуг! Він, скажімо, в мене тенісист міжнародного класу, ніхто з наших у нього не виграє, крім мене, звичайно. Найскладніші йогівські вправи опанував, куди там вашому Заболотному… Мій на голові по півгодини може стояти! Навіть оту робить асану, що зветься «замок», - власну ногу на шию собі закидає, ви уявляєте?… Одного разу закинув, «замкнув себе», я поїхала шопінгувати, повертаюсь, а він усе сидить, посинів, замкнутись замкнувсь, а розімкпутись без мене не може!…