Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович. Страница 22

Мало не наступивши на Колосовського, над ним пробіг якийсь невідомий у поруділих чоботях, в касці,ѕ обличчя все заюшене кров'ю, розтрощене, страшне, ѕ поранений біг, охопивши його руками так, ніби тримав у руках власну зрубану голову, і все кричав, ревів нелюдським голосом: «Достреліть! Добийте!»

«Так оце вона, війна! Оце вона в своєму справжньому образі, - встиг подумати Колосовський, глибше втискуючись в борозну, і весь світ перед ним уже ступився тим кривавим палаючим обличчям. - Тут і тебе щомиті може накрити, в криваве місиво перетрощить тебе разом з твоєю відвагою та хоробрістю, яких ти так і не встигнеш виявити!»

Неподалік від нього в цій же борозенці ще хтось щулиться - каска при самій землі. Степурині плечі.

- Ти живий?

- Живий. А міни, і невідомо, кого з них накриє оця, що знову ось, що ось шавкотить у повітрі, що з сухим тріском грохкає десь неподалік. Шелестить, тріщить колосся, хтось подбігає, з розгону падає біля них - хто це? Теж заюшений кров'ю, сама каска і кров. Колосовський ледве впізнає його - Ярошенко з геофаку.

- Міна! - хрипить він. - Впала отак від мене, рукою міг би дістати. В плече ось і в обличчя. Очі не повипікало? Я бачу? Я не сліпий?

Колосовський, роздерши індивідуальний пакет, сяк-так перев'язав йому покремсану щелепу і направив далі до санітарів:

- В садку вони! Біжи!

І Ярошенко побіг, зоставивши після себе кров, розбризкану на сухому грудді, на білій, повитій по стеблах березці.

Обстріл посилюється. Вібрує, пружинить від металевого свисту повітря. Це вже не міни - снаряди летять, прошуговують, здається, над самою головою, аж глухнеш від них, аж лопаються барабанні перетинки. Один із снарядів жахкає в хату, просто в лице їй, у вікна, вивалює стіну і гуркотом вибухає всередині, в самім нутровищі людського житла. Ще один б'є під стріху, витребушує хмару солом'яної куряви, і весь дах розвалюється, осідає, охоплений вировищем диму, полум'ям, і вже не видно ні підстрижених китиць по вуглах, ні лелечиного гнізда з лелечатами біля димаря, сама тільки лелека кружляє в повітрі.

Нема штабу. Рознесло штаб. Після цього вогневий наліт припинився.

- Найгірше, що можна отак і пропасти - і ніякої користі від твоєї смерті, - чує Колосовський Степурин голос. Присівши, Андрій розглядає в руках кострубатий - ще теплий - осколок. - Ворога живого в вічі не бачили, а вже потрапили в отаку кашу…

Справді, мов той чорний ураган, що з корінням вивертає дерева, змітає людські оселі, трощить все на своєму шляху, - так і тут пронеслось, пошматувало землю, отруїло польове повітря запахом гару, пороху й крові…

Пронеслось, і знов задзвеніла тиша.

Колосовський підвівся, озирнувсь. Дим стелеться над хлібами, над садком. Від палаючої хати віє жарким повітрям, вона горить собі й горить, ніхто й не пробує її гасити. Не до цього зараз. Серед гарячої чадної тиші то тут, то там стогнуть поранені. В одному місці на межі, що відділяє величезний лан жита від пшениці, збігся цілий гурт студбатівців; посхилявшись, вони щось там розглядають. Колосовський і Степура, плутаючись у густому житі, подалися до них.

Неймовірним було те, що вони побачили.

Як від удару блискавки, що в літню грозу б'є серед поля, так була розрита земля в цьому місці, і серед цієї розритвини, серед розтолоченого, змішаного з землею стебелиння лежав Дробаха. Ноги розкидані, голова незграбно вивернута під спину, зуби оскалені, а обличчя чорне, спалене геть. Права рука лежить окремо від тіла, жовта, присипана землею. Моторошно дивитись було, що це лежить відірвана, обезкровлена Дробашина рука, яка могла одним ударом збити противника, з ніг, юнацька міцна рука, що торкалась в житті книг, і відбійного молотка, і твердих яблук дівочих грудей. Нема Дробахи. Загинув з усіма своїми подвигами, до яких був готовий і яких так і не встиг вчинити.

Тут же, край хлібів під садком, вони взялися копати перший і останній для нього окоп - вічну, з темними стінами хату.

Маленькими саперними лопатами копають першу студентську могилу, нагортають мовчки, і росте вона висока - на весь степ, і видніє далеко, як Савур-могила, і вже з вітрами говорить. Але це лише уявляється вона їм такою. А насправді мала, ледве помітна серед густих колосистих хлібів.

Глава 17

Колоски стояли, як люди.

Той високий, випростаний, ніби на варті. Той менший, похилився, думає. Поспліталися вусами, посхилялись, незліченні, один до одного в мовчазній переджнив'яній задумі. А той, дивись, з підламаним колінцем і зовсім провалився в гущавину і все хоче піднятись. Буря його зламала, чи дощ, чи осколок?

Тих, що в задумі, найбільше: все поле думає колоскове. Коли вітерець торкне, задзвенить шорстким металевим дзвоном.

Дим розійшовся, чад розвіявся, і знову дише поле гарячими пахощами літа. Перепелиний, кониковий світ оточує свіжу студентську могилу. Березка польова поблизу в'ється по стеблах, звисає білими чарочками, степовий горошок червоніє краплинами крові…

А день згасає. Тривожне, марсово-червоне сонце лежить над хлібами, а там, де стояла на пагорбі хата біла, чиїмись чудовими руками побілена, вже дотліває чорна купа руїн. І тільки рожі високі, стрункої дівочої краси, як і раніш, стоять на причілку, просвічені сонцем, ще більш яскраві, ще більш розпалахкотілі в цей передзахідний час.

Глава 18

Духновича до самого вечора возили на тім самім грузовику, який підібрав його на дорозі. Трясся в кузові серед ящиків із снарядами і почував себе тут зайвим, нікому не потрібним баластом, так не до речі накинутим оцим мовчазним, суворим людям. Всі вони на своєму місці, всі знають своє діло і цілковито поглинуті ним. Заїдуть в ліс, наберуть снарядів і без розмов, без затримки по тряскому шосе мерщій до вогневої, де в садках край села жде їх, уже розстрілявши снаряди, батарея.

- Що ви повертаєтесь, як волами! - сердились батарейники, і, не встигнеш озирнутись, вже вони розметають з кузова ящики, вже грузовик порожній.

Коли вперше побачили в кузові Духновича, запитали:

- Що за пасажир?

А потім уже й уваги на нього не звертали, тільки щоразу, коли розвантажували ящики, мимоволі давали йому відчути, як він тут їм заважає. Це було нестерпно - почувати, що ти всім на заваді, почувати себе тягарем для цих людей, які біля своїх гармат не знають спочинку і поводять себе так, мовби вони тут єдиний заслон, мовби тільки від них і залежить стримати, не пропустити противника.

По дорозі грузовик їхній кілька разів потрапляв під обстріл ворожих літаків. Духнович, залишаючись у кузові, бачив струмені вогню, що лилися з літаків на землю, - чи з вогнеметів вони там били, чи з якихось особливих швидкострільних гармат. Вперше він бачив людські трупи понад дорогою і сам щомиті міг стати трупом.

Потім артилеристи скинули його в лісі, біля звалища своїх снарядів, сказали тут почекати.

- Ще ось одну ходку - і тоді вже завезем тебе до медсанбату.

Але робили одну ходку, і другу, й третю, а він все залишався біля цієї гори снарядів, проте навіть і претензій ні до кого в душі не мав - сам бачив, не до нього їм зараз.

Біля снарядів стоїть вартовий, молодий червоноармієць, він так сторожко тримає свою гвинтівку, ніби ворог десь тут, за кущем. З Духновичем вартовий у розмову не заходить, знає лише свої обов'язки. «Посадили - й сиди, - ніби говорив він Духновичу своїм виглядом, - а в мене свій клопіт, я на посту».

Вночі пішов дощ. Після денної спеки враз війнуло вітром, зашумів ліс, магнієво зблиснуло небо, розламуючись у бомбових ударах грому, - розгулялась справжня горобина ніч. Все небо, здавалось, здригається, трепеще спалахами світла, голубого, нетутешнього. Спалахне й вихопить з темряви контури хмар водянистих, розбухлих дощем, з розвіяними по небу пасмами. Ще видно стає ліс, розшарпані вітром дерева, і крізь блискуче листя верховіть знов зблискує, здригається в магнієвих спалахах небо. Грім гуркоче й гуркоче на різні лади в глибині хмар, ударами неземної сили стрясає, розколює небо в різних його секторах - то ближче, то далі то вище, то нижче. Ще тут не вщухло, а вже вибухи там, сердито перекочується, і вся земля ніби жде чогось неминучого, катастрофічного.