Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович. Страница 44
Мар’яна і Ольга, зручніше вклавшись, швидко поснули, а до Тані ще довго не приходив сон. Вона чула, як кричить якийсь нічний птах у лісосмузі і хтось бухикає у соломі нагорі, де спали чоловіки, а Таня, підклавши руки під голову, все дивилась на високу мерехтливу зірку в небі. Це був той час, коли Таня, як вона казала, «настроювалась на хвилю Богданову», вела найінтимніші з ним розмови, чула голос його і майже фізично відчувала його біля себе. Вона думала зараз про те, як ревнувала його, як ревність робила її часом просто смішною в його очах, і хоча вона розуміла все, але не в силі була подолати цю свою ваду. Вона шкодувала за кожним тим днем, за кожною часиною, що минали для них у сварці і були тепер безнадійно втраченими. Адже вона ревнувала його до кожної усмішки, якою він обмінювався з кимось, ревнувала до кожної дівчини, яка могла б йому сподобатись. Вона все боялася, що Богдан її покине, знайде кращу, адже кращих, здавалось їй, було так багато довкола! І те, що ревнощі її були від надмірної до нього любові, це однаково не могло бути для неї виправданням. Тепер, коли він пішов на фронт, вона перестала нарешті ревнувати його і заприсяглася в душі, що ніколи більше не ревнуватиме, хай він тільки повернеться. Хай би його любили всі, хай би всім він подобався, як їй, славний її Богданчик, аби тільки він був живий, не загинув!
Місяць опустився ще нижче, розбух червоно, а стерні й досі горіли, і моторошно було дивитись, як стелеться, клубочиться по улоговині важкий рудаво-червоний дим. З усім денним вигоряють стерні, з сюрчанням коників, з пахощами й золотом сонця - чорно стає там, де пройшла пожежа…
Щось мовби підвело Таню з постелі. Встала, обережно пробралася соломою поміж дівчат і побрела в степ.
Так дивно, коли ти вночі один в степу і на тебе повзе при землі валовище бурого вогню, а над тобою неба порожнеча й холодне циганське сонце дотліває на обрії бездомною червоною купою…
«Де ти? Що з тобою? Що хвилює тебе, що болить тобі? - зупинившись над балкою, зверталася Таня через палаючі стерні до Богдана, зверталася своїм зойком, болем, своєю дівочою самотністю. - Тобі тяжко? Богданчику, серденько, чим я можу допомогти тобі? Нічого мені зараз на світі не треба, як тільки допомогти тобі, полегшити твої болі, твою долю солдатську, твої страждання. Все довкола живе тобою, все повите тривогою за тебе. Мабуть, у батьків своїх я погана донька, бо вже й домівку втратила, поїзди кричать, повз мене пролітають на схід, а я всією істотою лину тільки до тебе. Днями й ночами чекаю твоїх слів, чекаю вісток від тебе, а їх нема. Чому їх нема?»
В напівзабутті якомусь пекучому повернулася знову до скирти.
- Це ти все бродиш, лунатичко? - спросоння заговорила Мар'яна й, підвівшись, сіла на соломі, чимось ніби стривожена. - Що то за вогонь?
- Та то ж стерні горять.
- А-а, я й забула.
Коли Таня лягла, Мар'яна пругко-жарким своїм тілом підсунулась ближче до неї, обняла.
- А мені, Таню, сон приснився. Ці степові ночі, які тут дивні сни сняться… Тільки заснула, як аж над вухом ніби голос юначий, такий славний, веселий, слів не розберу, але чую, як цей голос сміється. Чий він? Та це ж Славик! Стараюсь, щоб хоч слово з його шепоту розібрати, але нічого не розберу, а голос якось трепеще до мене і все сміється, і вже чую його трепетні, Славикові, руки на собі…
Глава 33
Додому, до рідного міста мчав поїзд наступного дня Мар'яну з окопів. Насилу відпросилась - хором окопники допомагали. Побуває вдома, а заодно і в університеті, може, там будуть листи для дівчат. А їй лист від Славика має прийти просто на тракторний, до батьків. Цього разу лист мусить бути неодмінно, недаром же такі радісні, збудливі сни їй сняться… Здається, минула вже ціла вічність, як вони розсталися з Славиком. Його ніжність, усмішка, і весілля, оте летюче, і жарке шаленство їхньої першої короткої ночі - чи було все те, чи тільки наснилось, майнуло в жагучій п’янкій нестямі?
Здається, в неї буде дитина. Буде син. Виросте і буде схожим на Славика. Такий же вродливий, спокійний, трохи насмішкуватий… Але чи й тоді, як він виросте, будуть ше війни? Ні, не повинно їх бути більше після цієї. «Ми не будемо народжувати дітей для війни! - хочеться крикнути в поїзді жінкам, серед яких вона помітила одну, теж вагітну. - Як для війни, то краще їм не родитись. Для радості, для щастя - ось для чого приходить людина в життя, ось для чого тільки й варто народжувати її на світ!»
В Харкові, коли Мар'яна вставши з поїзда, поспішала по перону вокзалу, перше, що впало їй в око, - написи всюди по стінах, чорні, тривожні, з стрілками кудись у землю: «Бомбосховище».
Санітари несуть поранених на носилках. Жінки біжать з неспокоєм в очах.
- На п'ятій колії, на п'ятій.
- Що там на п'ятій?
- Санітарний стоїть он на п'ятій, поранених сортирують: кого знімають тут, кого далі…
І вже Мар'яна з неспокоєм в очах, з косами, що теліпаються на ній недбало, біжить понад санітарним ешелоном, жадібно зазирає у вікна вагонів. У вагонах повно поранених. Декотрих годують сестри. Декотрі, вже поснідавши, товпляться біля вікон з перев'язаними головами, з підвішеними на пов'язках руками, а обличчя в усіх сповнені чекання, надії зустріти когось свого.
- Мар'яно!
Степура перший окликнув її, інакше вона могла б так і пробігти, не розгледівши його серед дядьків зарослих, і сам він був зарослий, у бороді - теж як дядько. Як вона зраділа йому! Як стрепенув він її всю своїм окликом. Вікно напівспущене, і вона, припавши до нього, дивилась на Степуру з радісною жадібністю і острахом:
- Андрію! Голубчику!
Його широке обличчя в цій рідкій русявій бороді було незвично блідим, і сам він у білій госпітальній сорочці був якийсь мовби посвітлілий, мовби очищений пережитим.
- Де Славик? Ти бачив його?
Степура зробив довгу, глибоку затяжку, - він курив «Біломор» - пачка «Біломору» лежала перед ним на столику, - повільно випустив дим і майже зник за тим димом. Якось недобре зник.
- Чого ж ти мовчиш? Ти бачив його? Ви ж разом були?
- Разом, - і замовк.
Вона бачила, як важко йому сказати щось більше, крім цього.
- Кажи, кажи, - напосідала вона. - Всю правду кажи!
- Правду?
Туго видобуваючи слово за словом, він заговорив. Заговорив про бій з танками. Про якісь пляшки горючі. Про те, як покремсало їхній студбат, поранено було багатьох… і Лагутіна теж.
- А потім, потім? Де зараз він? Насупившись, він помовчав, ніби підшукував якесь найменш вразливе слово.
- В грузовику на переправу нас везли. Він усе кричав. Аж біля Дніпра вже перестав кричати…
Степура обволікся димом. Потім таки видавив з себе:
- Зовсім перестав.
Мар'яна мало не впала. Міцніше вхопилась руками за вікно вагона, щоб не впасти. Обличчя їй перекосилось, очі налилися злістю. Степура ніколи не бачив у ній стільки злості, якоїсь божевільної злості.
- Ти брешеш! Брешеш! Брешеш! - закричала вона на весь перон.
І вже замість тієї Мар'яни, що з усмішкою чарівною, з щирою радістю кинулась кілька хвилин тому до Степуриного вікна, стояла тепер перед ним роз'яріла вовчиця, яку він навіть не пробував угамувати.
- Це ти вигадав! Навмисне вигадав! - кричала вона, не тямлячи себе. - Із злості вигадав, із заздрощів на нашу любов! Ненавиджу тебе, обманщик, ревнивець нещасний! - Вона заплакала, бризнула злими слізьми. - Так знай же: в мене дитина буде від Славика, чуєш? Славиків син!
Поранені дивилися на неї як на божевільну, а вона, припавши до вікна, з плачем і лютістю все кричала Степурі щось образливе, а він з похиленою головою покірно приймав на себе удари її горя і відчаю.
- Вгамуйся, Мар'яно, вгамуйся. - Вона відчула на своєму плечі сухорляву цупку чиюсь руку і, озирнувшись, побачила біля себе на пероні Духновича.
Стояв перед нею зарослий, рудий, поганий, на милиці казенній. На ногах ботинки, без обмоток, розшнуровані. Штани шкарубкі від засохлої крові.