Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович. Страница 48

А через деякий час вона приносила йому іншу книжку, мовби взяту для нього з бібліотеки, і він знаходив у тій книжці записку для себе: «І я теж. Не бачила тебе годину і вже скучила. Ми порушуємо госпітальні правила, і здається, всі вже про нас догадуються, але я чомусь нічого цього не боюсь…»

Почуття їхнє, так раптово спалахнуло, невдовзі ні для кого не було вже таємницею, та й вони перестали ховатися з ним. Чисте, щире почуття, що враз зробило їх і багатими, й дужими, й щасливими, - чого ж було ховатися з ним? Хіба було кому від цього зло?

Одначе наступного дня Спартак зустрів Наташу біля операційної в сльозах.

- Чого ти? Наташа розповіла:

- Лікарка Євдокія Павлівна дізналася про нас… «Це ганебно, це не дозволено, я не потерплю в стінах госпіталю розпусти!…»

Спартака обсипало жаром.

- Де вона?

- Не заводься з нею, не треба. Вона хороший хірург, золоті руки, тільки що стара діва і нічого в цьому не розуміє.

- Сьогодні ми підемо до тебе. Наперекір всьому. Згода?

- Добре. Підемо.

Після обіду вони справді пішли до Наташі. Через усе шахтарське селище промарширував він з нею у своєму госпітальному халаті, голомозий, і шалапутний, і навіть трохи нижчий за неї ростом, і почував тільки гордість, що йде поруч неї на виду у всіх, як її майбутній муж. Це теж було порушення - вийти отак за межі госпіталю, іти до сестри додому, але він здатен був зараз і не на таке. Мати Наташі вже знала про нього і, видно, ждала його в цій дебелій шахтарській хаті, звідки двоє таких, як він, цими днями вирядились на фронт.

Спартак сидів з Наташею у її дівочій кімнатці, де було так затишно й чисто і де на стіні красувались наївні лебеді, над якими він раніше тільки посміявся б, а тепер і вони були йому милі. Вікно було відчинене в садок, там наливались на сонці груші, і в кімнатці теж пахло грушами, бо Наташина мати нарвала їх повну тарілку, занесла й поставила гостинно перед ним:

- Це гливи, скороспілки, пробуйте, будь ласка… Коли мати вийшла, Наташа сіла зовсім близько на кушетці біля нього, вона вже була не заплакана, тільки блідіша звичайного, бо вчора знову давала кров. Лукаво поблискувала оченятами і сама пригорталась до нього:

- Ти мій, мій!

Дарма що вчорашня десятикласниця, але була вона мовби доросліша за нього, сміючись, признавалася, що ще в школі цілувалася з хлопцями, бо в них, мовляв, у селищі дівчата рано починають цілуватись, але то все були жарти, пустощі, і тільки зараз вона відчула, як воно приходить, оце, справжнє…

- Розкажи мені все про себе, про університет, про ваших дівчат, про товаришів…

І він розповідав їй все без утайки, як жив, яке чудове було в них студентське товариство, які чудові оці хлопці з їхнього студбату, що зараз тут з ним у госпіталі, Степура та Духнович. Ще був у них Колосовський, з яким він нерідко сварився, хоча й не повинен був робити цього, тепер він це бачить, а сам він часом бував нестерпним і зараз просто дивується, як вона покохала такого.

- Ні, ти хороший, хороший, - запевняла вона. - Якщо ти так хороше говориш про товаришів, то й сам ти хороший… Я одразу вгадала, що в тобі є щось незвичайне і що на фронті ти був хоробрим, еге ж, ти був там хоробрим, мужнім?

- Не скажу, яким був, але тепер як піду, то знаю, в сто раз краще воюватиму, - він пригорнув її й не випускав, і вона по його обіймах відчула, що в цю мить він думає про те, що їм незабаром доведеться розлучатись.

- Сама стаю не своя, як подумаю, що це тобі вже скоро виписуватись… Ти не шкодуєш, що так швидко поправився?

- Ні, не шкодую.

- Я була певна в цьому. Бо не всі ж такі, в госпіталі всякого надивишся: в того нога не згинається, в того рука, він і радий, що більше не піде, працюватиме в тилу, а ви хоч і сто літ воюйте. А ти не такий, не такий!

Вона щиро вірила в нього, уявляла собі його, певне, кращим, ніж він є, але це робило його й справді кращим, і він почував, як багато що зміниться після цього в його житті. Піде з госпіталю з її любов'ю і воюватиме за цю любов, всього віддасть боротьбі з ненависним ворогом. Зараз він не тішить себе, як в перші дні війни, ніякими ілюзіями, не применшує загрози, знає, що небезпека, яка нависла над його країною, над їхнім життям, - ця небезпека смертельна, але знає й те, що боротьба тільки розгортається, приголомшливість перших поразок мине і ворог ще відчує на собі силу розгромних нищівних ударів.

- В них техніка поки що краща, але вони не візьмуть нас, не завоюють ніколи. Не такі в нас люди, Наташо, щоб визнали над собою владу завойовника.

- Це ти правду кажеш, - поклала йому голову на плече Наташа. - Я ось про подруг своїх думаю… На все готові - в такому вони зараз настрої… Скажуть - в партизани, підуть в партизани. На фронт - на фронт. Сестрами санітарками, ким завгодно. Ти знаєш, любий, я ж теж хочу проситися на фронт.

- Ти й тут потрібна.

- Не хочеш, щоб я була поряд з тобою?

- Я воюватиму за двох. За тебе й за себе. А ти й тут уже воюєш - даєш пораненим свою кров.

- Комісар те ж саме каже… Але тільки щоб ти не здивувався, коли на полі бою біля тебе раптом з'явиться одна твоя добра знайома… В шинелі і в чоботях кирзових, з санітарною сумкою.

Він пригорнув її до себе, з ніжністю цілував карі оченята, звертався до неї без слів: «Ти мене відродила. Ти зробила мене щасливим. І хоч де я буду, хоч у яких боях, ніколи тобі не буде соромно за мене…»

Глава 37

Серед звалища парт на шкільному подвір'ї сидять Степура й Духнович. Вони мають тут свій окремий улюблений куток, де коротають вечори у розмовах, і степ їм цвірчить своїми вічними цикадками, і сяють над ними ясні зорі пращурів, і Душа сповнюється в такі вечори почуттям безконечності.

Коли, вибравшись із пропахлих нудотними ліками палат, зійдуться і посідають отак на кучугурищі парт у своїх грубих госпітальних халатах, дивно їм стає, що це вони вже встигли побувати в боях, що на кожному з них вже затягуються рани, здобуті десь аж на Росі, а теплий оцей вечір застає їх в евакогоспіталі серед териконів Донбасу, а не на розкопках історичних місць. Тут зоряно й тихо, а там, звідки прибули, - в димах Україна, в крові.

Нема для них більше університету, нема більше життя, до якого звикли, нема тих планів, що їх кожен виношував, є лише спрагле бажання вірити, що все це ще повернеться, що з того клекотливого чорного хаосу, який зараз бушує за Дніпром, народиться перемога.

Народиться, але коли?

Вони довго думають над цим. Воїни ще не знають, що будуть сніги Підмосков'я, буде Сталінград ї Курська дуга, їм хочеться вірити, що цей історичний двобій розв'яжеться значно швидше, вирішиться тут, в українських степах, на Дніпрі. Живуть тим, чим живе в ці дні весь їхній госпіталь, весь шахтарський край: жадібно ловлять зведення Інформбюро, ждуть втішних вісток про те, що там стався нарешті жаданий перелом… А добрих вістей нема, натомість приголомшливими ударами сиплються на них повідомлення про нові фронтові напрямки, скупі слова про те, що після впертих боїв залишено ще одне місто, здано ще якийсь важливий рубіж.

Стільки подій відбулося за цей час, і розвиваються вони в такому скаженому темпі, що хлопцям здається, ніби то було давним-давно, коли вони пішли в райком, прощалися з університетом, повзали по-пластунськи в чугуївських таборах, проходячи військовий вишкіл. Згорів їхній студбат, розкидало, розметало його кривавим шматтям по госпіталях…

- Ось ми лаємось середньовіччям, - розмірковує Духнович, - вважаємо його найчорнішою епохою, але хіба це так? Інквізиція, вона вся спалила менше, ніж один який-небудь фашистський концтабір… Зате яку силу творчості, жадобу відкрить виявило тоді людство. Марко Поло йде через континенти. Колумб пливе через океан. Солдат Сервантес і актор Шекспір пишуть для людства. Буйний ріст гуманізму, міста-республіки… Ні, людина там велика!

- А зараз хіба ні? - чують вони голос із вечірнього присмерку.