Крапля крові - Гончар Олександр Терентійович. Страница 37

- Тонечко! Кицько! - переступив килимок, пірнув у її тепло. Пестив плечі, голову, втирав долонями сльози під очима. Вона клубочком притислася до нього, сховала голову під його рукою.

- Що з тобою, Тоню?

- Нічого. Наснилося погане. Але голос видав її.

- Неправда. Кажи, ну ж бо… мамко?

- Я… - вона не то схлипнула, не то ковтнула повітря… - я була вдень на лікарській перевірці. В мене давно боліло…

- Ну? - Щось холодне поповзло йому за плечима.

- Написали… Вони гадають, що я не знаю…

- Що написали?

- Саnсеr…

Це було ніби удар молота по голові, ніби падіння вві сні. Жах холодними пучками впився в горло, здавив міцно, щосили. Жах виповнив його всього. Йому завше здавалося: це може бути тільки в інших… його фах, його хірургічний ніж видавалися йому талісманом, через котрий хвороба не зважиться переступити в дім. І ось… Так несподівано, страшно і буденно. Страшно…

- А може… Зараз так часто помиляються…

- Вони направили мене в онкологічний диспансер… її голос неначе десь здалеку-здалеку. І якийсь чужий, незнайомий. Він обійняв її міцно-міцно, пестив губами, руками. Тоня була тепла й тремтлива. Його завжди хвилювало її тіло. Звичайно, з роками не так, як напочатку, проте вабливість почував завжди. Але зараз… Серце двоїться. І чуття, і думка… Його самого пройняв за плечі холодний дрож. І він заговорив. Перебирав у пам'яті і переповідав усі, які міг пригадати, випадки, коли помилялися найвидатніші хірурги, історії, коли після подібних операцій люди жили довго, до старості. Олександр Кіндратович говорив, він боявся, що заговорить дружина. Він не знав, слухає вона чи ні. Але плечі її вже більше не тремтіли. А може, заснула? І чомусь не насмілювався запитати, чи спить. Скоріше прикинулась, що спить. Вона й зараз така… Не хоче нервувати його.

Він вже більше заснути не міг. Життя пливло повз нього холодною весняною рікою, боляче ранило йому крижинами душу. Ті крижини - його власна холодність. Скільки дав він їй тепла? Ой, як мало! І вона не вимагала більше. Дружина не вимагала нічого. Навіть уваги. Він мав її за м'яку, ласкаву домашню кицьку. Чи, певніше, хотів мати. Бо все ж розумів: Тоня не була кицькою. Він виливав перед нею невдачі. Вона ж - жодного разу. Хоч, певно, мала їх теж. Пам'ятає, як здивувався, коли Тоня, над чиєю “емансипацією” легенько кепкував у веселі хвилини, захистила дисертацію. А він ледве знав, що дружина пише її. І навіть учора… Застерігала, щоб не застудився. “Випий на ніч калини”… А чи він застеріг її отак хоч раз. Чи намагався? Джмелиним роєм линуть лячні спогади, жалять серце. І вже воно, набухле, м'яке, сприймає тільки болі. Звідки вони, де чатувати на нього? Чому прийшли сьогодні, а не раніше? Ота жінка на фронті… Осміяне Тонине плаття… Прогуляні в чужому товаристві вечори. Нервово відсунена тарілка з борщем… Все-все. Коли б вернути…

Олександр Кіндратович з жахом чекав дня. Знав: він прийде чорний як ніч, поведе за собою нові страхи і муки. Згадалися всі знайомі, уражені цією страшною хворобою. Вчитель-одинак з школи, де вчилася Ліля. Він спродав усе і поїхав світ за очі. Надивитися перед смертю, спробувати хоч на мить втекти від отруйних думок. Чи вдалося йому це? Його власний вчитель, професор Окунь. Той сам поставив собі діагноз і, приховавши від усіх, до останнього дня ходив на лекції. За цей час він не поставив студентам жодної двійки. Клубок споминів - великий, розмотував його до самого ранку. А тільки-но зачорніла проти сірого неба голим віттям тополя за вікном, підвівся, пішов до себе в кабінет. Його дзвінок підняв професора Тихоступа з ліжка. Тихоступ - найліпший у місті спеціаліст по онкології, ще й добрий знайомий Білана. Він відповів, що прийняв би Олександра Кіндратовича й дома, але краще, коли оглянуть Антоніну Михайлівну в клініці, з помічниками.

Сніданок і всі ранкові готування - обопільне намарне намагання приховати тривогу. Вони прожили життя, ніколи не думали над тим, що і як сказати одне одному. А сьогодні… Олександр Кіндратович, непомітно для себе, збився на жалісливий тон, від якого мало не заплакав сам, і тут же поспішив перемінити його на безжурний. Але гра проступала в кожнім слові, в кожнім порухові.

Ліля теж вловила батьків настрій і витлумачила його по-своєму: спробувала м'якою лапкою вигорнути з батькової кишені кілька хрустких папірців. І здивувалася, коли він прищемив лапку. Ще й наче не помітив того. “Невже помилилася?”-подумала. Такого з нею не траплялося. Вона гадала, що вивчила батька досконало, її почуття до нього було двоїстим. Ліля поважала і не поважала Олександра Кіндратовича. Поважала, бо спромігся вийти на круті сходи, не поважала, бо вчувала, як скриплять сходи під його ногами, їх треба перемонтувати, а він без застороги береться вище.

Вона знала, коли треба поступитися таткові, коли полестити, а коли й стукнути каблучком. Але зараз мовчки зібрала чашки і понесла мити на кухню.

Тихоступ оглядав Антоніну Михайлівну довго. Так довго, що їй аж заболіло хворе місце. Бо ж обмацував не тільки сам, а й двоє його помічників.

- Що ж, - сказав, намилюючи під краном руки, - нічого серйозного, хоч треба ще перевірити…

Лікарі думають, що їхній голос ховає все. Отак колись думав і Олександр Кіндратович. А тепер слухав Тихосту-па і з жахом почував, як контрастують слова з його голосом. Тихоступ провів їх аж за останні двері. Прочиняючи, в коридорі притис Біланову руку вище ліктя.

- От бачиш… - видавив з себе Олександр Кіндратович, коли вони сіли в машину. А самого думка безжально молотила по серцю: “Як її залишити на кілька хвилин”?

- Тонечко, - мовив, коли машина пригальмувала біля їхнього парадного. - Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клініку. Без мене не приймуть з терапії хворих. Гх треба перевести…

Вона відповіла порухом повік.

Тихоступа здибав на подвір'ї, біля корпусу. Той стояв, прихилившись спиною до каштана, палив цигарку.

- Я був би радий розвіяти ваші сумніви, - мовив, від-кусуючи розм'яклий кінчик мундштука, Тихоступ. - Але… Треба поспішати. Хвороба задавнена. Ви самі бачили кров.

- Спасибі…

- Ет… - Тихоступ махнув рукою. Білан рушив до воріт, забувши попрощатись. “Треба поспішати”. Поспішати… Куди?… До чого?… “Поспішати”. Почував, що боїться йти додому. Що скаже Тоні? Вона здогадається одразу. Вже, мабуть, здогадалася. “А хіба не помилялися цілі консиліуми?”- підштовхнув себе думкою. Тільки не сидіти…

Тоня заперечувала, але він майже силоміць повіз її до обласної лікарні.

І знову огляд. І знову відведені вбік, крихкі погляди. Вода з крана… Вода… Вода…

В лікарні четвертого управління вже немолодий, з подзьобаним віспою обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вірою, вірою справжньою, на якусь часину розвіяв страхи.

- Кладу на колоду, професор, голову, - мастопатія. Звичайнісінька мастопатія. Знаю з практики. От вірте, жінко хороша.

Але прийшов з операційної професор…

Непомітно упав вечір. Вони повернулися додому.

Наступний день копіював собою попередній. Жах оповив їхнє життя, закутав міцно, аж не стачало подиху. Тепер він чатував на них скрізь - в стінах, підлозі, стелі. В кожнім кутку, в кожнім вікні, в кожній щілині. В кожній книжці, кожній дрібниці. Смішний дерев'яний песик, кришталевий келишок, квітка-попільничка - кожна з них нагадувала про якийсь веселий день їхнього життя. Настільна лампа: молода танцівниця наміряє плаття. Єдина фривольна річ в кабінеті, її купила Тоня на жартівливий доказ, що не ревнує його до жіноцтва, не боїться конкуренції. Тепер він пригадав те, вийняв розетку, сховав танцівницю до шафи. Але підійшовши до дверей, похопився, поставив лампу на місце. Його уява сприймала все довкола в одній страшній, трагічній єдності, в трагічній простоті і реальності. Всі оті колишні високі слова їіро смерть, чуті, вичитані, сказані ним самим на трибунах, розсипалися й пропали, наче їх не було зовсім. Лишився біль, пустка, і - кожної миті - дорогі риси, сказані колись слова, буденні й небуденні, сповнені сьогодні іншого змісту, викривлені жахом.