Крапля крові - Гончар Олександр Терентійович. Страница 6

- Чи багато? Не рахував. Хіба що приблизно…

- Ти й директора інституту оперував? - запитував Олег далі, не чекаючи на відповідь.

- Ну…

- І він… тобто поважає тебе?

Олег схилився над сковорідкою, буцім розглядав щось на ній.

- Я його поважаю, то, либонь, і він мене, - знизав плечима батько. - А що?

В непевну мовчанку втислося цокання годинника з кабінету, теж якесь несміливе.

- Та… Кажуть, на екзаменах ріжуть, навіть коли відповіси на всі запитання. Може… Щоб, якщо на всі запитання… Тобто не я, а Ліля…

Під батьковим здивованим і трохи іронічним поглядом син затнувся, зіщулився. Він навіть втягнув у плечі голову, неначе чекав удару.

Але удару не сталося. Професор повернувся і, широко ступаючи, пішов з кухні. Причинивши за собою двері, довго міряв з кутка в куток кабінет. Глибока затяжка - вісім кроків у один кінець, знову затяжка - вісім в протилежний. Спалахнуло за гофрованим склом дверей в сусідній кімнаті світло, але незабаром і згасло. Олег ліг спати.

“От перша неправда, - подумав прикро. - Хоч і не з розрахунку, не для власної користі… То й що? Хіба це виправдання… Чекай, - зблиснув інший здогад. - В інституті можуть і так, без прохання. Кому не відомо там прізвище?”

Медичний інститут мав дослідною базою їхню лікарню. І він, і інші професори лікарні вели викладацьку роботу.

Хвилину повагавшись. Холод підійшов до телефону, зняв з важеля трубку. Прокіп Гордійович знав, що Скирда, директор інституту, має звичку працювати вночі.

- Степане Митрофановичу? - покликав, зачувши коротке, невдоволене “слухаю”. - Не спиш? Ти тільки не здивуй. Це Холод… Ні, ні, не в лікарських… Мій син поступає в інститут… До нас. Він і Біланова. То щоб… Ні, навпаки. Ніяких полегшень. Поступить - нехай, не поступить-теж не зле… Так. І не збирався. Біланова? Мені здається, дівчина розсудлива, йде туди за серцем. А там - хто його знає… От і добре. Все гаразд… Лягаю спати.

Однотонне гуділа трубка, але професор ще довго не вішав її. Йому аж жарко стало по цій розмові.

От ще одна грань, по котрій пройшов сьогодні. Але пройшов рівно і не почував ні болю, ні каяття. Хоч… Звідки знати. Іноді вони приходять значно пізніше. Найменша подряпина може прокинутись лютою хворобою.

Те, що рана, котру нанесло йому життя сьогодні в клініці, не мине без сліду - напевне. А подряпина… Ну, це Вже буде видно.

Він повісив трубку на важіль.

Розділ другий

Телефон торохтів, аж луна жахалася по кімнаті. Оці настінні коробки-телефони - мають щось від сварливих жінок. Лементують, коли заманеться їм, а якщо ж потрібно поговорити тобі, вони уперто німують. Прокіп Гордійович відкинув простирадло, почалапав босими ногами в дальній кут кабінету.

Дзвонив Білан.

- Спиш? Вилежуєшся. А мене в п'ять розбуркали. Спасибі за статтю. За яку? Ти ще, мабуть, не прочумався. За ту, що ви з кореспондентом… В сьогоднішнім номері. Ще не дивився? Хороша стаття, може, тільки отого, про село не треба було. Мабуть, незабаром я вас таки турну з гори. А як себе на новій посаді головою почуваєш? Ще не почуваєш? Час би, сьогодні, здається, півмісяця, так би мовити, канікулярний термін…

- Твоя правда. Думаю об'їхати клініки, - нарешті втиснувся в Біланову мову Прокіп Гордійович. - Може, з тебе почати? Ти не заперечуєш?

- Чого ж, приходь. В мене сьогодні операційний день. Сам ворожитиму. Ворожіння складненьке. Тяжчий випадок, ніж отой… Ну, всіх гараздів.

Прокіп Гордійович просто так, в трусах і майці, почалапав у коридор. Прислухався, чи немає нікого на площадці сходів, і, вхопивши на цвяшку ключа, вигулькнув за двері, до поштової скриньки. За хвилину він уже сидів по-турецькому в ліжку, тримаючи на колінах газету. Ось і стаття. “Ми довірили йому наші серця”. В центральній газеті. Під нею аж три підписи: директора лікарні, його і ще чийсь, не відомий йому. В статті розповідалося про новий метод операцій на серці члена-кореспондента медичних наук, депутата Верховної Ради республіки професора Білана. На чотирьох газетних колонках списано коротко все життя Олександра Кіндратовича. Детально ж - лише про операції на серці: думки колег, розповіді хворих; далі-широкий промінь в майбутнє, і, вже як висновок: в республіці народився ще один центр сердечної хірургії. В кінці, натяком, про лабораторну роботу професора. Либонь, там він теж стоїть на рубежі великого відкриття.

Тільки тепер Прокіп Гордійович пригадав обличчя, котре стояло за третім підписом. Так, приходив до нього чоловік. Він навіть не відрекомендувався кореспондентом. Сказав - “з писучої братії”. Розпитував Прокопа Гордійо-вича за Сашкове дитинство, студентську кімнату, про їхню дружбу. Власне, все в статті - ніби й правда. Сашко віддавна плекає мрію про свій інститут. За тим жартом - “Турну вас, посяду гору” - його справжні сподівання. Він хоче, щоб йому віддали під інститут будинок над урвищем, де тепер містяться хірургічні відділення. І відкриття… Мрію про нього колись вони виношували вдвох. Плекали, ростили. Та й хто з лікарів нашого віку хоч у сні не звершив її. Вбити страшну, невідворотну хворобу, що косить людей, мов траву. Хворобу, якої не віідно, яка без пітьми. Тоді їм здалося: вони здерли з неї маскувальну сітку, побачили її. Та по якомусь часові Прокіп Гордіиович упевнився, - вхопили лише її тінь. І Сашко, і він стріляли наосліп. Змінювали структурну формулу речовини, вводили натомість одного елемента інший і випробовували нову сполуку на тваринах. Згодом Холод довідався, що так чинять не самі вони, в такий спосіб шукають цілі інститути. І ніхто не знає достеменно природи хвороби, її таємничої схованки. Тоді він поклав край пошукам. Робив інше, хоч і не раз вертався думкою до їхньої спільної роботи, читав усе, написане і видрукуване про хворобу. Холод знав: Білан не відступився назовсім, він працював наскоками: розчаровувався, кидав, брався знову. Іноді Олександр на довгий час замикав ту лабораторію. Але ось уже поспіль три роки хоч на кілька хвилин у крайньому підвальному вікні засвічується лампа денного світла. Може, він знайшов щось нове? Отож і про це в статті справедливо. Однак у Прокопа Гордійовича в грудях не відтавала до кінця крижина невдоволення. “Чи не заздрість це говорить у тобі?”-запитав себе зненацька. Поспіхом підняв газету, яку допіру кинув на підлогу, поклав на стіл. Ще раз поглянув на неї і приклав зверху журналами та книгами. Одразу ж і посміхнувся. “Мабуть, отак, - подумав, - втікає від звабливого місця злодій”.

За півгодини Холод виходив з квартири. Чисто виголений, в охайнім світло-сірім костюмі, білім капроновім капелюсі. В дверях під'їзду мало не зіткнувся з двома чоловіками, котрі уважно розглядали табличку над входом.

- О! - гукнув один, у пропаленім на грудях светрі, поправляючи під пахвою замотану в ганчірку пилку. - Здрастуйте. А ми вас шукаємо. Вже й там були, і там, - вказав пучкою на сусідні парадні. - Пам'ятаю, що три, а чи двадцять три, чи тридцять три…

- Чому ж тут шукаєте, а не в лікарні? -Прокіп Гордійович пригадує обох: він оперував їх кілька тижнів тому. Але чого вони прийшли додому?…

- Та ви ж казали - паркан…

- Паркан? - вже вдруге сьогодні здивувався Холод. -Який паркан?

- Ми й самі оце… Ніби городська кватиря… - Говорив тільки той, що з пилкою. Другий, чорний, низенький, мов запечений корж, чоловічок стояв поруч нього і побожними очима дивився на професора. - Гвіздків ми своїх принесли…

Тесля ще раз оглянувся. Він таки справді був вельми здивований. Адже пам'ятав усе добре, хоч і лежав на операційному столі. Тяжко йому було. Ох, як тяжко. Не ста-чало дихання, туманіла наморочилась голова. І страх гадюкою звивався по серці. Але тесля чув. Чув усе. Професор запитував когось, хто вчора їздив на Поділ, чи виконав його замовлення, чи купив гвіздків. І той відказав - забув. Професор сердився, буркотів, адже він давно збирався поремонтувати паркан біля садиби. А зараз у нього на столі - Тихін. Він, кажуть, гарний тесля. За тиждень випишеться з лікарні і перемонтує паркан. Хіба, може, не захоче… Отоді Тихін вперше повірив, що житиме. А не захоче? Та як то не захоче! Йому б тільки встати, а він би тоді хоч і всю лікарню парканом обгородив. В післяопераційній палаті Тихін розгомонівся з Іваном: Іван теж тесля. Професор, коли оперував його, теж говорив про огорожу. Мабуть, паркан у нього справді великий, роботи стане на двох. А ще за день принесли в палату зварника, цей збирався зварювати професорові моторного човна. А потім, мабуть, за клопотами професор забув згодити теслів. А може, так і не дістав гвіздків.