Бригантина - Гончар Олександр Терентійович. Страница 17
- І що за народ - гірш од людей… За те, що тричі в шашки його обіграв, нужників йому наставив, уже він доноса на тебе шкрябає…
Недосконала, мовляв, природа людська. Більше на цю тему розмов не було. Бо якої ще йому кари, цьому нещасному Карнаухові, коли воно й так затовчене, занехаяне, коли його й мати-алкоголічка відцуралась… І все ж у шашковий гурток Порфир відмовився записатись, хоча раніше мав такий намір. Багато тут різних гуртків. Воно, звичайно, цікаво було б спробувати і мотогуртка, й хорового, але поки що Марися Павлівна, навіть не питаючи Порфирової згоди, сама записала його в драмгурток, тобто в артисти, бо в тебе ж, мовляв, така багата міміка, така смішна жестикуляція, ти будь-кого можеш скопіювати, виобразити на кону! А як на Порфирів розсуд, то краще б він у майстернях табуретки робив, день і ніч би їх збивав, аби тільки швидше звідси випустили. При нагоді він, звичайно, не відмовиться щось утнути, як на тому вечорі, де хлопці, перевдягнуті в дівчачі сарафани, співали частівки, і раптом у самому розпалі виступу Кульбака, ніби “забувши” текст і те, що він “дівчина”, задер на втіху публіці свій сарафан і поліз до кишені за словами…
Гуртки гуртками, а поки що підлогу мий, потім на подвір'ї, біля клумб, під наглядом інструктора продовжиш свою трудову діяльність. Буйна правопорушницька челядь, гроза садків та парків, зараз сама тут садівникує, повзаючи по клумбах, чемненько квіти висіває та висаджує в сиру землю трояндові кущі!
Інструктор - Василь Якимович, трудяга з трудяг (руки весь час у землі) і аж облущений від сонця, терпляче показує, як що робиться, і, коли стараєшся, вміє твою роботящість оцінити. Кульбаку теж відзначив збадьорливим кивком:
- Є в тебе жилка трудова… Видно, не раз матері на виноградниках допомагав?
- Було, - каже Порфир, хоч нічого такого й не було. Тут гарно: сонце пригріває, земля пахне, а ти в неї, в теплу, відволожену, насіннячко кидь та кидь!… Чи трояндовий корінець втикаєш.
- Тільки ж вирости не дадуть, - каже Порфир, - як коні, перетопчуть.
Інструктор посміхається:
- Ні, цього не буде… Іноді аж дивуюсь: ті, що в парках клумби топтали, квітники нівечили, тут за літо нічого не зачеплять. Ще самі й поливають… Ось на собі перевіриш: якщо сам посадив - уже його не перетопчеш, не зломиш. Рука не підніметься, щоб ламати. Бо вже воно тобі рідне.
- Цікаво, а якби дикий мак тут посіяти? - запитує Порфир. - Він би прийнявся? Або воронець? (Рідко де побачиш той воронець, а дідусь якось показував Порфирові).
- Все прийметься, аби тільки з любов'ю, - весело каже інструктор. -Женьшень і той виросте, якщо душі докладеш…
Різна тут публіка довкола Порфира. Той з міліції сюди переданий, іншого самі батьки привезли, бо на товарняках десь аж до Баку ганяв, хоча, може, й вигадує, може, далі Генічеська й не бував. А Гаркавенко, цей ось у дитбудинку виріс, його мати аж у Караганді, строк там по вироку відбувала, - за розтрату, чи що. Школа допомогла розшукати хлопцеві матір, замовили з Карагандою телефонну розмову, запитали розшукану:
“У вас син Василько є?”
І звідти, здалека, через тисячі кілометрів долинуло ледве чутно:
“Не знаю, як звати… А десь є”.
“Так ось він біля нас, поряд!… Передаємо йому трубку!”
Взяв Василько і вперше у житті здалека-здалека, із чорних степів карагандинських почув материн голос:
“Здрастуй, синку… Це я - твоя мама… На шахті працюю… Живем нормально… В тебе вже й сестричка маленька є…”
“Приїдьте, мамо! - тремтячим голосом кричав, як у безвість. - Я хочу побачити вас!”
І за кілька днів мати приїхала. Це було взимку, в завірюху. Мати виявилась людиною доброю, душевною, над сином плакала, не розлучалася з ним. Умовили її забрати Василька, і хоч вагалася спершу, бо не знала, як вітчим зустріне пасинка, проте згодилась-таки, пообіцяла наступного дня прийти, забрати з собою Василька назавжди.
О, як він ждав! Як готувався до від'їзду! З товаришами і вчителями вже попрощавсь…
А вона… не прийшла. Втекла! Він не вірив, кричав, що вона, мабуть, десь в аварію потрапила, під автобус абощо, мусили навіть до міліції вдатись, по лікарнях наводити довідки… Та марне. Зникла, щезла безслідно, кинула дитя, і ось він зараз сумний, замкнутий, ходить поблизу в нарукавній пов'язці чергового і лише зрідка в хвилини одвертості котромусь із найближчих товаришів виллє свій біль:
- Не розумію, чого вона втекла… Я ж їй сподобавсь… А що нова сім'я, то я нахлібником їм не був би - здатен уже сам заробити на себе, маю розряд…
Відчувається, що не має він до матері зла, а тільки болить йому за неї, гірко й соромно, що вона так вчинила… Краще б і не приїздила, щоб і не знали, що в нього мати є…
Цей, звичайно, втікати зі школи не буде. Він би ладен, щоб його й після восьмого класу тут залишили, якщо, звичайно, дев'ятий відкриють після педагогічних дискусій… А ось Швачко-білобровець, цей, як і Порфир, в вовчою думкою поглядав за мур. Швачко вже раз вдавався до втечі, через три дні його, впійманого, привезли назад, і він тепер, знехотя порпаючись на розритій клумбі, переживаючи гіркоту й ганьбу поразки, при нагоді дає хлопцям цінні, як він вважає, поради.
- Головне, додому не тікай, - таємничим напівшепотом звертається він до Порфира, - бо евакуатор якраз додому найперше нагряне…
- А хто це - евакуатор?
- Той, що ловить нас, він у них у штаті, йому за це гроші платять! Преміальні має за кожну впійману душу!…
- Ну, я вже якби втік, то чорта з два їм у руки дався б, - каже Порфир, усміхаючись. - Знаю, де заховатись… Хай хоч на ланцюг посадять, однаково втечу - от щоб я вчорашнього дня не побачив, - жартома клянеться він.
- І не забудь одежу змінити, -дораджує Швачко, - брови сажею натри, щоб нічим на себе не схожий був, бо прикмети твої по всіх міліціях підуть…
Усе це на вус мотав Порфир, може, справді знадобиться, хоча він уже як вирветься звідси, то хай і сто Саламурів женуться - облизня вхоплять!
Наперед усе обметикував: де й першу ніч переночує (скоріш усього це буде в радгоспних теплицях), потім на лиманах промишлятиме, а там і кавуни зарябіють в степах, виногради наллються, - буде йому де пастись. Додому він і ногою не ступить, щоб ловцям до рук не потрапити, не наскочити на їхню засаду. Та ще ж невідомо, як і мама зустріне.
Іноді, бувало, повернешся з плавневого походу, а вона, ніч не впавши, з очима червоними, замість радуватись, аж зашкварчить від люті й: з криком: “Чорним зроблю!”- мерщій хапається за дідусевого ременя з бляхою… Як усмажить тією бляхою раз і вдруге - довго потім носиш на задній частині мамину татуїровку… Отже, тікатиме будь-куди, тільки не додому. Хіба що з кучугур іноді підкрадеться, хоч здалеку подивитись на маму, як вона йде на роботу або, зігнувшись на ділянці серед очеретяних кулів, чаклує там над своїми “ізабеллами”, виноградними немовлятами… Увечері вона деколи буває біля Палацу культури, аж звідси видно йому: причепурена, принаряджена, з кимось розмовляє, сміється. І голос її мовби чути Порфирові: “Оце віддала свого тирана в спецшколу, тепер хоч трохи передихну!… Бо правду кажуть: малі діти спати не дають, а підросте, то не дасть і дихати… Спекалась нарешті - тепер і мені право-воля!”
В очеретах житиме Порфир, у своїй очеретяній державі. Серед птахів і сам як птах. А коли закортить у кіно податись до радгоспного клубу - сажею себе розмалює, такі на себе прикмети наведе, що стане мов сатана, ніякі дружинники не впізнають… І хлопці не викажуть, там не такі ябеди, як оцей Карнаух, вони не зрадять… Ну, а прийде осінь, тоді видно буде. Може, знов на лиман подасться, браконьєрів з дядьком Іваном ловитиме. Одне слово, тут його довго не втримають на припоні…
Увечері Порфир дає хлопцям спектакль: показує нафантазовані сцени з власного життя, як ганяються за ним комишанські дружинники на чолі з самим доктором наук - директором наукової станції (здається, Кульбака й сам вірить, що таке було), як ловлять його, в'яжуть і під голосний плач усієї Комишанки відправляють до цього спецзакладу, ну й, звичайно, все завершується знову його відчайдушним рибальством. Тільки зайдеться про це, як мова Порфирова одразу переходить на самі вигуки та жестикуляції, оченята розблискотяться, товариство тільки й чує його енергійне, натхненне: