Бригантина - Гончар Олександр Терентійович. Страница 28

У школі він знов опиниться на вістрі подій: аякже, побував на волі, для декого - майже герой! Цілий колектив вихователів знову напружуватиме свої інтелекти, шукаючи найвпливовіших засобів, щоб розімкнути замки його настороги, мстивої недовіри. Вся педагогічна тактика й стратегія, всі ваші вчительські, зовсім-таки не волячі нерви, весь досвід ваш - в кого більший, в кого менший - будуть спрямовані на те, як наставити його на путь праведний, як із цього клубка неприборканих інстинктів, стихійних поривів, успадкованих генів та буйних порушницьких нахилів, надбаних десь на самій зорі життя, видобути людину, витворити особистість, яка відповідатиме вашим уявленням і буде прийнятною для суспільства. “Верніть людиною!…” Як вона благала тебе, ота змучена жінка, безпомічна мати, що спершу роз'ярілою беркуткою налетіла на вас, а потім тільки тихо схлипувала в тебе на плечі. Чудодійниця на своїх виноградниках, жодне чубученя там у неї не гине, а цьому, що є часткою її ж єства, її кровинкою, не змогла дати ради… Напоумте, людиною зробіть, - волала до тебе у своїй великій святій надії, і ти обіцяла, а чи виправдаєш материнські її сподівання? Хто з певністю скаже, які плоди принесуть усі ваші педагогічні зусилля, чиє око прозирне в ту глибінь внутрішніх процесів, що в дитячій душі вирують так само складно, загадково й бурхливо, як і в душі дорослого, чи, може, навіть бурхливіше? І, нарешті, чи принесуть ці ваші зусилля отой вінець, якого ви прагнете, чи стане ця дитина - та хіба тільки ця! - людиною справжньою, потрібною для інших і для себе - щасливою?

Змучене й розранене створіння защухло біля вікна. Видно, після всього почуває себе просто знищеним. І будь ти педагог із педагогів, то й тоді навряд чи зможеш йому зараз допомогти, принаймні так, як це зробила б мати. Ще в дитинстві знала Марися одну стару, до якої носили лікувати малих. Майже сліпа, руки вузлами покручені, казала, що лікує тільки тим, що муки й болі дітей здатна перебирати на себе. І щоразу, як вилікує котрусь дитину, врятує чиєсь юне життя, - сама злягає хвора, мучиться ночами… Якби ж то й тобі було дано набути таку силу найгуманнішого чаклунства - перебирати на себе чийсь біль…

Марисі знов виринає перед очима образ жінки, що зосталась на пристані з своїм розпачем і надією матері-одиначки, що з такою силою пристрасті залюблена в безшлюбне своє дитя, в оцього свого лобатого мучителя. А чим віддячить він їй? Чи вистачить у нього серця для неї, чи полишить матері на старість лише свою байдужість та холод самотності?

Впіймана, зловлена людина сидить… Наїжилось, накостричилось, лише іноді спідлоба позиркує у вікно, на річку, на дуби, що з давніх-давен де-не-де вздовж шляху позалишались. Оті самі, біля яких чатували бекети, зіркі пильнувачі, що простим оком бачили далі, ніж у біноклі, і вміли слухати тишу нічну, і по тому, в якім напрямі біжить степова звірина, вгадували заобрійний рух орди… Вони, впередзорці, як тільки було помітять небезпеку, запалюють смолу в бочках, прив'язаних угорі на дубах, подають сигнали від бекету до бекету, аж на Хортицю. Не ловили гав, зірко стояли на чатах, а він, бач, автобуса не зачув, отак по-дурному попався…

Хлопець мимоволі зітхнув.

А схили кучугур, між якими важко пробирається їхній автобусик, усе горять і горять диким червоним квіттям. Очі вбирає краса. І хіба ж не диво: з сірого піску, з силікату таким цвітом вибуяло! Яка гармонія форм, соковитість барв… На одному схилі суцільним живим вогнищем спалахнуло, аж усі припали до вікон.

- Що то? - вигукнула Марися Павлівна. - Мак? Ні, то не мак…

І, здається, ждала, що Порфир скаже. Він навіть завагався: казати чи ні?

Потім таки буркнув глухуватим, стуженим, потонулим у смутку голосом:

- Воронець цвіте…

Глава XVI

- Візьми стілець, сідай, - сказав Валерій Іванович, коли Кульбака зайшов до кабінету.

Хлопець не рухнувся. Стояв мов чужий перед чужим. Ніби вперше переступив поріг цього закладу й зупинився в пониклій неприязні.

- Сідай, сідай, буде розмова.

Кульбака в нерішучості пристояв, потім знехотя сів на край стільця, руки під стіл, відкрита голова з свіжою ґулею втягнута в кістляві плечі. Було щось жалюгідне й беззахисне в його маленькій зіщуленій постаті.

З коридора хтось зазирнув, згораючи від цікавості, наче привезли сюди якогось знаменитого розбійника. Валерій Іванович змушений був взяти двері на ключ.

- Ось так буде краще, - сказав, повертаючись на місце. - А то твоя особа зараз викликає аж надто велике зацікавлення.

Залишились віч-на-віч. Антиподи. Ти старший, наділений правами вихователя, наставника, певний своєї правоти. Навпроти тебе маленька вперта людина, затерпла в своїй насторозі, з голодом втраченого раю в очах. Мав і втратив. Вмієм цінувати, лише коли втрачаємо, - так уже, мабуть, влаштована психіка людська… Ти, директор, почуваєш зараз свою правоту, але ж і він, цей комишанський волелюб, певен, що правда на його боці і що його сьогодні тяжко покривджено. Всім очужілим виглядом, гіркою нахмуреністю хлопець дає відчути, що твої напучення та нотації зараз його не проймуть, що між вами стіна. Неподоланний мур образи й завданого йому приниження. Шлях від серця до серця - найдовший шлях, і ти зараз при самім його початку. Перед цією злощасною втечею відчував, що якісь ниточки взаємних контактів між вами - між педагогом і вихованцем - уже снувалися, ниточки тонюсінькі, як павутинка, а зараз і їх нема. Розлетілись, порвались десь у тій бурі ловитви…

Запитань: “Куди тікав? З якою метою?” -ніби й не почув.

- А далі як житимеш? Знов тікатимеш? По-твоєму, в нас нема інших клопотів, як тільки за тобою ганятись?

Мовчить, закутий у свою відчуженість.

- Вважаєш, певне, що лише тобі свобода й дорога, а ми всі проти неї? Запевняю, нам вона не менш дорога, ніж тобі. Дорожчого за неї, може, нічого й на світі нема… Тільки я, скажімо, ніяк не можу втямити, що ж то за свобода, коли вона обертається маминими сльозами, мучить і старить її дочасно. Дехто розуміє свободу як необмежену можливість задовольняти будь-які свої примхи, забаганки, врубі й примітивні бажання. Нап'юсь, поб'юсь, покажу всім, який я герой… Ну, а далі що? Розваги, байдикування, насолоди - хіба це було б не пусто-цвітне життя? Личило б воно синові матері-трударки? Звичайно, можна жити абияк, догоджати лише слабкостям своїм, темним інстинктам, що часом гірші за звірині й можуть хоч кого отваринити, - тільки подумай, яка це свобода? Скоріш це неволя, бо людина якраз тут і.потрапляє в ярмо свого егоїзму, в рабство власної розбещеності та різних примх… Себелюбцем, рабом своїх забаганок, черстводухом жорстоким - хотів би ти стати таким?

- Ні.

- Для мене один з найпрекрасніших виявів свободи є свобода мислити. Можливість вглядатися -в себе і в інших. Самому дошукувадися якихось важливих істин у житті… Мабуть, тобі таке теж знайоме. Раніш чи пізніш і для дітей підліткового віку настає момент, коли доводиться усвідомити, що в житті існує не тільки “хочу”, а й “треба”. І доки не усвідомиш оцього “треба”, школа з її.розпорядком, буде для тебе тільки тягарем, каторгою… На жаль, ти поки що не можеш прийняти наших правил, обмежень, вважаєш, що тут посягають на твої права, що тобі в нас мало свободи…

- А то багато?

- Твоїй свободі не хочеться ноги щовечора мити, вона ніяк не звикне до відбою, підйому… До регулярних занять, до ранкових та вечірніх лінійок, їй подобається інший стиль: іду, біжу, цілюсь в ліве око…

- Коли то було! А зате тільки й чуєш: хуліган, себелюбець…

- Я не хотів тебе образити. Просто треба навчитись розрізняти свободу і псевдосвободу. Для одного тільки й існує що свобода розбещеності, гультяйства, для іншого ж… Ось дідусь твій відважний був солдат, фронтовик. Я певен, він знав, яку свободу в боях відстоював… А юні герої, скільки їх було. Знав я дітей, Порфире, що в твоєму віці нарівні з дорослими снаряди носили до фронту;

І ніхто не змушував, самі зголошувались: по грязюці невилазній за кільканадцять кілометрів!… А батьки в повен зріст в атаку йшли… Людина, яка здатна на таке, по-моєму, якраз і є справді вільна людина…