Бригантина - Гончар Олександр Терентійович. Страница 32

Валерій Іванович посміхнувсь.

- Проблема ця існує тисячоліття. Ленін колись зауважував, що виховання - категорія вічна… І ці наші клопоти, вони старі як світ… - У напівжартливому тоні Валерій Іванович почав цитувати когось: - “Ти, який бродиш без діла по людних майданах… через те, що ти поводишся не так, як личить людині, серце моє мовби обпалено алим вітром… Своїм непослухом ти довів мене на край могили…” Думаєте, хто нарікає на свого безпутного сина?

- Хто?

- Від.шумерів долинає такий зойк. На їхніх глиняних табличках знайдене цей навіки закипілий батьківський стогін… Давні єгиптяни теж нарікали, що молодь нікудишня і що вона погубить світ. А ви питаєте, звідки наша “проблема підлітка”.

- Чому ж ми так недалеко пішли від шумерів? Чому цих “трудних” дедалі більшає, і то повсюдно, по всій планеті?

- Я дивлюсь на ще не так песимістично. Ці “трудні”, прикрі, нестерпні, вони все ж тільки винятки серед легіонів наших славних школярчат. Розумію, що батькам “трудних” від цього не легше…

- Ну, а причини? Якісь таки ж є? Може, причиною вік електронний, вік стандартів, що намагається стандартизувати й нас самих? Може, це він викликає таке сум'яття духу і цей здебільшого навіть неусвідомлений спротив юних душ - душ, з-поміж нас найтонших і найвразливіших?

- Причини відхилень від норми щоразу бувають конкретні. Батьківське невміння чи небажання знайти з дитиною душевний контакт - від цього найчастіше зароджуються всі бурі конфліктів та правопорушень…

- Я приймаю це як докір, - сказав архітектор, і обличчя його пересмикнулось, але тільки на мить, далі йому знов повернувся мужній, переболений спокій. - Ви маєте право зараз говорити мені будь-що, і я не зможу вам заперечити. Адже я зазнав поразки. Більше того, я сам прийшов до вас із цією поразкою. Так, не зумів. Єдину дитину змушений передати на довиховання вам, по суті, стороннім людям…

“Які ж ми сторонні! - хотів був заперечити Валерій Іванович. - Коли ваші драми нам спати не дають…” До того ж і в нього вдома теж, здається, поступово, та все ж назрівав оця клята “проблема підлітка”. Син уже такий, що не візьмеш його на коська, не понесеш у себе на шиї в степ надвечірній, щоб запам'ятав, щоб душею вбирав, як палає за Дніпром трояндовий захід. Чомусь дедалі частіше уникає твого товариства, кудись біжить, спішить, матері за всі турботи відповідає грубощами… А ти повинен ось тут давати рецепти, поради іншим… І чим цю людину втішити в її, може, найтяжчому горі?

- Скажіть, Валерію Івановичу, - нахилившись, зазирнув йому в вічі архітектор, - це криза тільки вікова? Чи справді він це переросте? Чи таким і зостанеться - втраченим назавжди?

- Наша професія велить нам вірити й надіятись, - сказав після паузи Валерій Іванович. - Бо навіть якщо перед тобою істота дрібна й нікчемна, ти й тоді подумай, що її знікчемнило, спотворило і яка може бути рада. Але ваш до таких не належить. Гена чутливий, багато в що вмислюється, він не може бути безнадійним. Та ось хай вихователька скаже…

До них розгонистою ходою саме наближалась Марися Павлівна. Підійшла сердита, різко звернулась до відвідувача:

- Це ви батько Гени Буткевича?

- Так, я.

- Чого ви приїхали? Ще більш травмувати? Після минулих ваших відвідин у нього температура піднялась…

Обличчя архітектора враз пересмикнулось, як від удару, і за мить знов оповилось спокоєм витримки. Марися мимоволі задивилась на це обличчя - бліде, чисте, одухотворене… “Є в ньому щось мужнє, шляхетне, воно позначене карбом величі…” Не дратував її навіть цей сивий чубчик, підстрижений на юнацький манір… А надто очі: великі, виразисті, вони були повні синьої краси й незникаючої туги, тільки вони й виповідали Марисі глибоке внутрішнє страждання цієї людини. “Так, ти маєш право говорити зі мною навіть таким тоном, - ніби чула від нього, - маєш право й вигнати мене звідси, бо я переможений…”

- У нас розмова якраз про Гену, - сказав Валерій Іванович. - Йому, здається, найбільше зашкодила на певній стадії сліпа любов батьків, зокрема, те, що його вважали вундеркіндом…

- Він справді щедро обдарований, - сказала Марися Павлівна. - Ви ж чули, як він Шопена виконував, скільки вкладав душі! - І, запалившись, розповіла, як уважно стежила за його натхненною грою, за такою багатою гамою почуттів, що під час концерту то хмарили, то осявали бліде, одухотворене обличчя її вихованця. - Він після того концерту став мовби добріший, самозаглибився, відтанув у своїх почуттях, - очевидно, це музика так діє на людину… Тепер знов доведеться починати з азів. Те, що вдалось досягти, ви знов руйнуєте своїм візитом, пробачте мені цю різкість…

- То що накажете мені робити?

- Їдьте й не приїздіть, доки вас не покличуть. Адже і тут, як у шпиталі: маємо справу з людьми обраненими, з потерпілими, дарма що ім'я кожному з них: правопорушник.

- Ще одне: яка ваша думка про мого сина?

- Надто він піддається впливам, легко опиняється під рукою в тих, кого психологи називають “неформальний лідер”, інакше кажучи- заводій… А загалом Гена - славний хлопчик, тонка натура, я вірю в нього. Він здатен на неабияке. Хто знає, може, в ньому зріє новий Шопен!… Бо ж міряти людину маємо не по її падіннях, а по її висотах - отам буде її справжність.

Категоричність її тону викликала усмішку Валерія Івановича. А коли Марися вже попрямувала до корпусу, поблискуючи тугими своїми литочками, Валерій Іванович з веселою гордістю пояснив архітекторові:

- У нас в колективі про неї кажуть: “В малому тілі- великий дух”… - І додав примирливо:- Не ображайтесь, що вона так налетіла на вас. Зрештою - з добрих намірів. Вдача.

- Вдачею вона, по-моєму, й сама правопорушниця, - мовив серйозно архітектор.

А коли він зібрався зовсім залишити територію школи, біля прохідної під аркою його ще раз наздогнала Марися Павлівна. І не сама - за руку тримала Гену Буткевича, свого вихованця… Підвівши, рішуче штурхнула хлопця батькові навстріч:

- Вибачся!

І Гена, слова не кажучи, спрагло припав, притулився щокою до батькової руки.

…Нескоро, нескоро дізнається він, що це була їхня остання зустріч. На високому крутогорі, що його скільки літ уже підмивають хвилі штучного моря, та все не можуть розмити, на самій вершині степового пагорба, звідки видно півсвіту, буде знайдено надвечір сивочубу людину, навіки застиглу за кермом автомобіля. Навкруги степ буде, і води сяючі, і небо в багряних вітрилах заходу… І ніхто ніколи й не скаже, від чого могло розірватися серце: від гніву? від туги? від любові?

Гену після цього ще довго триматимуть у невіданні, в смутку поглядатиме він на браму, і від нього чутимуть деколи:

- Чомусь татко так довго не приїздить…

Глава XX

Ожив, ожив Кульбака!

Хто б міг сказати, що мине зовсім небагато часу, і вже нова слава черкне комишанця своїм крилом, і вся школа зверне на нього захоплені погляди: Кульбака вийшов у чемпіони! Здобув першість у тому рідкісному й напівзабутому виді спорту, який тільки з чийогось недогляду не зайняв досі належного місця на олімпійських ігрищах.

Був вихідний, ганяли м'яча, бігали стометрівку, виважувались на кільцях біля старого платана, брались тягти - навперетяги - канат, а потім Кульбака запропонував ще оце: навперегінки… в мішку!

Чули ви про таке?

Ходьба в мішку чи навіть біг у мішку - такого виду спорту ніхто в школі не знав, окрім Тритузного, який признався, що й він колись-заколись у таких кумедних перегонах брав участь і навіть перемагав.

- Згадаймо молодість, - звеселився Антон Герасимович. - Напрактикуватись можна в усьому… Є така пташка колібрі, вона здатна літати хвостом наперед, то чому ж людині не вміти ходити в мішку?

Всіх захопила нова спортивна гра, вже й ті, хто, розділившись на команди, тягали канат, кинулися сюди, щоб подивитись чи й помірятися спритністю, - ану ж бо, хто в цій дивній ходьбі буде найвдатніший, найвправніший, хто тут сягне чемпіонства! Тритузний, запалившись, викликав на змагання самого ініціатора, комишанець виклик прийняв, і це піддало особливого жару всій грі. Кульбака, звичайно, приховав, що він у цьому ділі мав уже певний навик ще з Комишанки, де не раз влаштовувались такі турніри. Було, було! Ходив він і в мішках з-під цукру, і в лантухах з-під крупи, в жалив'яних і поліетиленових, навіть і в цупких паперових з-під суперфосфату. А ще ж бряжчав він до фінішів і в путах конячих на ногах - були в плавнях у них і такі перегони.