Бригантина - Гончар Олександр Терентійович. Страница 41
- Облишмо цю розмову, - сказала, посумнівши, Оксана. - А коли він ще свою любить і йому не до мене? Та й у моїй душі не все ще, може, вигасло…
І несподівані сльози враз їй виступили на очах. Непрохані свати після цього більше її не чіпали.
Де їм знати було, як усе складно для жінки, для матері, що має дитя. Раз уже зробила спробу, та опеклась. Були й після того нагоди, були ночі вагань, та кінець кінцем знов материнське перемагало, думаючи про сина, знову казала собі:
“Нерідного батька йому? Ні, краще буду сама, для нього житиму!…”
Глава XXVI
Любив Антон Герасимович ось такі тихі години, коли, підмінюючи вартового, доводиться йому самому залишатися в будці на прохідній. Як ніде, почуває тут повноту своєї влади, адже кожен, хто до тебе звертається чи повз тебе проходить, виявляє тобі шану й повагу, бо ти відаєш брамою, стоїш при тім найсерйознішім рубежі, від якого починається режимне чи безрежимне життя.
В будці прохолода, тут навіть у середліття спеки нема; стіни товсті, намуровані ще монастирськими мулярами, а вікна затуляє від сонця лапатий, вихованцями посаджений виноград. У спокійному й возвишеному (як він сам каже) стані духу перебуває Антон Герасимович. Озброївшись окулярами, сидить біля столика над розгорнутим фоліантом, одним із тих обстрьопаних стародруків без початку й кінця, що якимось чином потрапляють час від часу в руки начальника режиму. Має пристрасть він до книжок рідкісних, звідкись чудом добутих, за це дружина його називає вдома чорнокнижником, звісно, більше жартома. Процес читання стародруків подобається Антонові Герасимовичу не тільки сам по собі, а ще й тому, що маєш потім можливість несподіваним випадом загнати в глухий кут котрогось із цих шкільних мудрагелів з інститутськими дипломами, прилюдно втреш носа комусь із них, зацитувавши при нагоді напам'ять щось таке, як, скажімо, указ Петра Першого від 9 квітня 1709 року за номером 1698: “Нами замечено, що по Невскому прошпекту и в ассамблеях недоросли отцов именитых в нарушение этикету и регламенту штиля в гишпанских панталонах и камзолах, расшитых мишурою, щеголяют предерзко. Господину полицмейстеру из Санкт-Петербурга указываю впредь оных щеголей с рвением великим вылавливать, сводить их в литейну часть и бить кнутом, пока из гишпанских панталон зело похабный вид не останется…”
Зацитує ось таке Антон Герасимович їхній педагогічній асамблеї, а надто ж тому патлатому дискутерові Берестецькому, з яким найчастіше схрещує списи, і стоїть тоді, вдоволено пожинаючи лаври їхнього сум'яття та подиву: “А що, вхопили? Оце вам і Саламур з Дипломом це-пе-ша (тобто церковноприходської школи)!”
А зараз Антон Герасимович сидів над книгою, за якою давно вже полював і яка аж оце, зрештою, потрапила йому до рук, і містила вона в собі справжнє багатство - поіменний реєстр усіх куренів січового лицарства. З більшою цікавістю, ніж який-небудь детективний роман, вичитував Антон Герасимович ті довжелезні списки козацьких сотень, маючи таємну думку зустріти серед реєстровців і котрогось лицаря на прізвище Тритузний. Бо десь із глибинних надр, з туманних переказів дитинства перейшла йому в спадок певність, що сам він роду лицарського, що недарма дубовий сволок у дідовій хаті прикрашало різьблене - з ятями та з твердими знаками - свідчення про лицарське походження роду Тритузних. “Десь має бути й Тритузний, неодмінно десь має бути”, - з цією думкою читав, вчитувався у списки реєстровців (теж з ятями та з твердими знаками).
- Охрім Пожар!… Лесько Квіточка!… Ясько Дудка!… - шепотіли губи його, вимовляючи кожне ім'я з насолодою. - Андрушко Великий!… Михайло Чучман!… Махно Заплюйсвічка… Олешко Вічний… Іван Семибаламут… Іван Злий!…
Антон Герасимович зітхнув сумовито: Тритузного поки що не було. Але ж які імена; Лесько, Ясько, Дорош, Жадан, не те що в теперішніх: Едик - Вадик - Жорик… тьху!
За цим роздумом і застала Антона Герасимовича несподівана відвідувачка. Стала на порозі, як тихе літо, як видиво його, Тритузного, юності, що прийшло глянути на його осінь. У газовій косинці, вив'язаній аж трохи грайливо, красуючись у своїх смаглих рум'янцях, стоїть усміхнена, приязна, з високим бюстом… Антон Герасимович одразу її впізнав. Це ж та, комишанська, що на пристані тигрицею на них накинулась, заступаючись за свого синочка, а тепер ось така з'явилась культурна, губи підфарбовані, золотий годинник на руці й плетена з синтетичної соломи сумочка (з тих, що їх можна добути лише в китобоїв, син Антона Герасимовича, гарпунер, теж таку дружині привіз). І ніяких вузлів на ній та корзин з передачами… Тримає в руці лише жмуток синіх волошок, що десь синіли перед цим у гарячих її кучугурах, - вважає, певне, що для синочка це буде наймиліше… Чемно привіталась, питає:
- Це ви будете товариш Саламур?
Мав би вибухнути гнівом, розкричатися при такому звертанні чи й вигнати її геть, але ясно було, що запитує вона щиро, без наміру образити (ось так слава його пішла по світу під цим прізвиськом). І тому він, торкнувши вуса, відповів молодиці з спокійною статечною гідністю;
- Лева по кігтях впізнають… А ви що хотіли?
- Та син мій тут у вас… Кульбака Порфир…
- Знаєм такого… На черешнях зараз, повернуться на обід. Так що доведеться зачекати.
Жінка озирнулась, де б сісти, і Антон Герасимович аж тепер дотямив, що дав маху, вчинив не як лицар, і, щоб виправити свою похибку, досить браво підскочив, подав жінці стільця. Сів і сам біля столу з телефоном, з металевою шпичкою, на якій були понаколювані якісь папірці, мабуть, перепустки. Руку Антон Герасимович поклав на розгорнутий фоліант.
- Тритузний я. Ніякий я не Саламур, - незлобиво пояснив відвідувачці. - Начальник режиму. А Саламуром став з ласки вашого синочка, це він - семибаламут! - мене так охрестив!
. - Це на нього схоже, - вдавано посуворішала мати, хоча в душі тільки усміхнулась з затаєною гордістю. - Чи не хворів він тут у вас? Чи не бешкетує?
- Сам розкаже… У нас, правда, побачення тільки по вихідних, але для вас зробимо виняток як для знатної виноградарки… Я теж вдома виноградом займаюсь, ну в мене різносортиця, більше напівдикі, не те що ваші “сенсо” та “карабурну”…
А відвідувачка знов за синочка:
- Це правда, що отряха мій став тут у вас ударником праці?
- Що не лацюга, то не лацюга, - визнав Антон Герасимович. - Хапкий до всякого діла, а це вже неабиякий плюс… Можна надіятись, що вилюдніє, обере чесну трудову путь… Праця, вона-таки лікар найкращий!
Оксана, слухаючи Тритузного, була згодна з ним: так, вся мудрість людини - в праці. З нею почуваєш, що живеш недаремно на світі, дає вона певність тобі й шану людську, приносить навіть у самотності радість, іноді майже насолоду, яку, може, й називають щастям…
- Але тільки праця обрана, улюблена…
- Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати - що може бути приємніше для дітвори? Учора ваш на лінійці вже серед правофлангових стояв, - це в нас честь така для тих, хто перед веде… Трудяга, нічого не скажеш…
Слухаючи ці похвалки, мати аж цвіте:
- А дома ж був такий шалений!
- Він шалений і тут… Прямо скажем, трудний хлопець, але є в ньому й таке, що хоч-не-хоч викликав симпатію… І що роботи не боїться. І взагалі… смілива, хвацька душа! Одне слово, з живчиком, з перчиком хлопець. - Антон Герасимович і незчувсь, як скористався примовкою директора, що її сам свого часу висміював.
- Спасибі ж вам, - тихо, з почуттям вимовила молодиця. - Така я вдячна вашій школі… Хіба я не розумію, що було б зі мною, матір'ю-одиначкою, в інші часи, яка доля ждала б і його, і мене? А тут, бач, сама Батьківщина взяла малого під свій прихисток, щоб не пішов по безпутній дорозі…
- Вірно, міг би хлопець зовсім розпоганитись, а зараз він у надійних руках, - запевнив Тритузний. - Тут до нього увага, тут за ним догляд і вдень і вночі. Звісно, нам, персоналові, це не минається безслідно, декому передчасно здають нерви, зношується організм… Одначе щадити себе не доводиться, бо - треба…