Берег любові - Гончар Олександр Терентійович. Страница 15

Господарство, яке йому довелось очолити в скрутні роки, він вивів у число найпередовіших. У Кураївку їдуть за досвідом і, як людину заслужену, аворитетну, Чередниченка часто запрошують на різні наради в область і навіть у столицю, посилають на з'їзди, багато років підряд незмінно обирають членом бюро райкому партії. Крім Варвари Пилипівни, вірного стража й дорадника, всі інші, навіть керівні товариші, його трохи остерігаються, виступів Чередниченкових на районних та обласних нарадах щоразу ждуть, хто з радісним нетерпінням, а хто й з дрижаками під жижками. Особливо ж на партконференціях, коли попереду голосування.

Їнна ще змалку знає Чередниченка, не раз бував він і в їхній хаті, сидів з Інниним батьком за столом, коли з чаркою, а коли й без. Бо ж обидва комбайнери (комбайнерством своїм Чередниченко ще й досі горбідиться), а коли зійдуться двоє механізаторів, їм поговорити завжди знайдеться про що. Як би, скажімо, з тієї «Сільгосптехніки» ще щось вичавити, як би замість цього ошарпаного, зношеного СК (самохідного комбайна) та видобути досконалішого, з числа отих найновіших, що тільки-но випливають із заводських воріт... Варвара Пилипівна каже, що в її Чередниченка теж серце, не раз, буває, ночами шукає, де той валідол, доходило до тяжких приступів, одначе на людях Сава Данилович цього нічим не виявляє. Завжди повен енергії, частіше веселий, ніж хмурий, за серце якщо і вхопиться, то лише у випадках виняткових, і то тільки відвернувшись. Такого вже гарту він, цей славетний кураївський голова. Зовні глянеш — богатир, вернидуб, ніколи не скажеш, що і в нього мотор дає перебої, що і йому, життєлюбові й жартуну, знайомі страждання.

Болить чи не болить, а вигляд у Чередниченка такий, хоч на медичну афішу його винось для підтвердження сили афоризму: «В здоровім тілі — здоровий дух». Лежати довго не вміє, з досвітку на ногах, туге, на вітрах обсмагле обличчя все літо пашить польовою свіжістю, —  здається, такій людині зносу не буде!

І сам він охоче підтримує про себе таку думку. Має звичку потішатися власною огрядністю, своєю важкоатлетичною вагою, —  при нагоді любить розповідати, в який конфуз потрапив, бувши позаторік у складі однієї з делегацій у Польщі. Йдуть вони собі з другом (теж головою з недалекої звідси Іванівни), вийшли на прогулянку після доброго обіду, Вавельським замком милуються (дія відбувається в Кракові), ось тут, проше пана, і сталася з ними пригода... Стоять під муром біленькі вуличні терези, привітний дідок сидить коло них, запрошує галантним жестом Чередниченка: прошу пана до вагівниці... Видно, цікаво було йому зважити для експерименту — скільки такий Піддубний затягне? Став спершу Крутипорох, приятель Чередниченків, цей нічого — лише дев'яносто з гаком, а як став Чередниченко, так ті бідні ваги під ним тільки хрусь — і... пшепрашам: поламались, не витримали... Цілий конфуз!

Зате з вавельським дідком після того моцно заприятелювали, всі сувеніри йому пішли.

Найчастіше з'являється Чередниченко вдома у Ягничів, коли прибуває у відпустку материн брат, заслужений моряк із вітрильника, давній Чередниченків товариш — Ягнич Андрон. Часом дівчата питали Інну в училищі, як це виходить, що й ти на прізвище Ягнич, і материн брат теж Ягнич, —  а воно тому, що і в батька, і в матері ще до одруження прізвища були однакові, тільки мати з одних Ягничів, а батько з інших, —  з різних, сказати б, ягничівських племен, які хіба що десь у сивій минувшині мали спільного пращура, якого-небудь бородатого пра-Ягнича. На сьогодні різних Ягничів у них тут пів-Кураївки, на обеліску цілим стовпом стоять до самого фундаменту — усе Ягничі та Ягничі... Підходять на День Перемоги жінки й матері до обеліска та самі вже розбирають, де чий...

З Ягничем-старшим Чередниченко здавна товаришує, і коли той приїздить, то знає Інна, що Сава Данилович їхнього двору не мине, завітає неодмінно. Допізна тоді лунатиме під грушею могутній Чередниченків голос і оте ще могутніше його «ха-ха-ха!». Сидячи десь збоку, дівчина наслухається тоді різних історій — веселих і напіввеселих, а коли й зовсім сумних.

Важко залишатись байдужою, спостерігаючи, як ця, хай і на роки розлучена дружба живе, знов і знов єднається після тривалих розлук під кураївськими зорями. Деколи ветерани аж насмішать Інну, коли зчинять дискусію, скажімо, про вітер: хто він, друг чи ворог людині? Охочий до жартів Чередниченко уволю насміхатиметься з Ягничевих вітрил, бо ж доки на них не дмухнеш, мовляв, то вони й висять, як ганчір'я, все ждуть для себе попутних вітрів, може, якраз отих самих, що налітають на Кураївку, несучи їй прикрощів найбільше — палять, сушать, видувають грунти, до сьомого неба здіймають кушпелища!..

Слухатиме Інна вечірню полеміку двох своїх, мабуть, найупертіших кураївців, і, хоч перепалка між ними виникатиме часом досить гостра, дівчині приємно буде відчувати, що ніяка суперечка їх не розсварить, ніякі вітри не остудять роками вивірену дружбу цих людей, не порушать глибоку надійність їхніх стосунків.

Замолоду Чередниченко грав у драмгуртку, був душею кураївської сцени, і чи не відтоді зберіг він у собі нахил до різних штукарств? Любить, скажімо, зображати себе підкаблучником у дружини, виставляти свою особу нещасною жертвою шлюбної нерівності, домашньої, хатньої диктатури, де за тобою, нібито затурканим та вічно заляканим, тільки и ганяється качалка. Але яка там «качалка» у тієї Варвари Пилипівни, коли їй це просто протипоказано: людська помагальниця, добра душа, незлобиве і ще й досі закохане в свого Чередниченка створіння, до чиїх думок та делікатних дораджувань справді-таки уважно прислухається цей кураївський Зевс... Інні аж смішно чути: жертва безправна, підкаблучник! Та чомусь до вподоби йому саме ця уявна, взята на себе роль, чомусь до душі Чередниченкові саме таким себе виставляти на сцені життя. Артист! Інна усміхається, згадуючи головині штукарства.

Та ось, нарешті, перегомонівши з завтоком. Чередниченко простує сюди, до вагончика медпункту. Крокує твердо, на масивнім розчервонілім обличчі суворість, може, навіть стриманий гнів.

— Де він, той неборака? — підходячи, гукає до Інни так, наче вона вже рік тут сидить, хоч після приїзду дівчина ще й не бачилася з ним.

Інна підвелася (навмисне зробила це повільно, без запобігливості).

— Заснув після уколу.

— Не дуже його там потовкло?

— Травм особливих не виявила.

— Може, в лікарню треба? Чи сюди викликати когось із їхніх світил?

— Не бачу потреби, —  аж трохи образившись, сказала Інна. —  Ранок покаже... Можливо, обійдеться без госпіталізації.

— Надало ж йому! Не інакше — новачок. Ті, що вже бували на наших жнивах, знають... Тут гав не лови!

— Таж ніч, курява...

— Ми все життя в куряві, та й живі, не подряпані.

— А хворих та з травмами все одно багато.

— Так на те ж і ви, медицина! Для чого вас вчимо? Безробітною тут не будеш... До речі, з прибуттям вас, Інно Федорівно, —  аж тепер здогадавсь. «Інно Федорівно», —  це, звісно, іронія, бо досі вона завжди була для нього лише Інка, або Циганочка, та й усе. —  Сідай, —  кинув Чередниченко, і сам сів на приступці першим, їй уже нема де й притулитись.

— Постою, —  сказала Інна, —  ноги ще не болять, і зайвина ваги не обтяжує...

— Це ти в мій город? Не спіши. Доживи до мого.

Костюм на Чередниченкові такий, як і торік: спеціального крою, індивідуального пошиву, кітель із сірої легкої і, мабуть, нежаркої парусини, такі ж парусинові штани до пари; на ногах сандалії, на голові цупкий, прокіптюжений, якийсь комісарський кашкет, його зараз насунуто аж на лоба.

Сидить нахмарено, обважніло, ніби прикуняв у якомусь напівсні.

— Бачила, що тут у нас? — раптом підвівши голову, кинув Чередниченко в глибину току, різко освітленого звідкись, неначе прожектором. —  Ото й усе, що нам після запалу зосталось...

Ще вчора, добираючись водою і сушею до Кураївки, Інна тільки й чула звідусіль це недобре слово «запал». І на пристані, й на елеваторі, де вона ждала попутної на Кураївку, всюди одне — запал та запал.