Берег любові - Гончар Олександр Терентійович. Страница 52

— А я теж медичка.

— Он як?! Тоді вам, певне, це буде цікаво... Флотська медицина твердить, що після кількох місяців плавби в людини настають фізіологічні зміни в організмі й навіть у психіці. Ну, в мене психіка витримала, на ближніх кидатись не став, а от щодо характеру... Бачу тепер, що йшов на дно і точно пішов би, якби не ота раптова підтримка... Наче добрий дельфін звідкись із глибин підплив і не дав потонути... Тож можете уявити, ким для мене є цей наш Ягнич...

— Тяжко він переживає з «Оріоном» розлуку...

— На жаль, неминучість.

— Скажіть, вітрильники справді відходять, доживають своє?

— Безпідставні розмови, принаймні я так вважаю... Звичайно, епоха вітрил — це для людства як його відшуміла молодість, поезія молодості... Але думка творча не спить, сміливо проектує вже гігантські парусні судна майбутнього — та й чому б їм не бути? Через океани гнатимуть величезні вантажі, єднатимуть континенти, і самі паруси управлятимуться електронікою... Більше того, вірю — ще буде: сонячний вітер, зриваючись від корони сонця, пожене й пожене в далекі світи вітрила космічних колумбів. Це не пусті мрії, Інно, думки про це вже зараз виношуються декотрими диваками, і я, признаюсь, теж належу до таких... Вітрила, безмежжя просторів — вони справді здатні заполонювати людину, чари тут є, не інакше. —  Він засміявсь.

— Не так чари, як, мабуть, поезія вітрильного лету...

— Це навіть точніше.

— Вічна тяга кудись, у незвідане... Напевне, це те, що споконвіку було й довіку буде в людині...

— І не тільки в людині. В природі багато ще загадкового, непоясненного з точки зору сучасних наук. Біля японських берегів час від часу збираються на свої ради незліченні табуни медуз, і ці холодні, без нервів створіння, поєднавши свої зусилля, рухаються потім в одному напрямі, до якоїсь невідомої цілі... Або африканські антилопи, що їх іноді підхопить якийсь таємничий поклик і до впаду жене кудись, на пошуки нового буття. Чим пояснити ці несподівані ривки природи, вияви незрозумілих нам устрімлінь? Чи гляньмо у всесвіт: скільки, як на наш погляд, марних енергій, вічного вогню самоспалення — в ім'я чого? Стихійні спроби творення? Чи як пояснити ту щедрість? Не дивуюсь, що наш Ягнич і досі не знаходить собі спокою... Моряки, Інно, народ химерний. Скажімо, на «Оріоні» вважається, що Ягнич приносив нам щастя. Йому незвично без нас, але нам ще незвичніш без нього... Довірюсь вам по секрету, маємо з Шаблієнком завдання — приглянутись до нашого батька перед новим рейсом, може, найвідповідальнішим. Так що вивчаємо його всебічно, дідові й невдогад... А ще я йому вдячний, що ми з вами зустрілись, Інно, на цьому ось узбережжі. Могли б так і розминутись, ніде б у житті не перетнулись наші стежини... Скажіть, —  несподівано він зупинився, позирнув на неї зачудовано, —  ви дозволите, хоча б радіограмою... хоча б зрідка озватись до вас? Мені важлива ваша відповідь, Інно.

Дівчина відчула, як і в темряві зашарілась. Постояла в роздумі, в радісному хвилюванні.

Нахилилась, мовчала.

— Можна сподіватись, Інно? Сяйнувши поглядом, ствердно кивнула головою. Знову йшли цим лагідним надбережжям, і хотілося, щоб ніколи воно не кінчалось, і щоб море завше так тихо й гармонійно шуміло, як сьогодні воно їм шумить, і щоб дюни, джума за джумою, —  усе м'яко виникали й виникали із темряви, бо така ж це рідкісна ніч, така вона зоряна й тепла, і розлиті в ній тайнощі, котрі, як і самі загадки буття, відкриваються раз на віку і — тільки закоханим та поетам.

XXIX

Навіть на цих благодатних землях ще, здається, ніколи не родило так, як цього літа вродило. Пшениці найкращих сортів — «аврори» та «кавкази» — стоять між лісосмугами справді як море золоте. Не виморозило їх взимку, не спалило суховіями навесні, не поклало бурями — буде великий хліб. Колос — такого ще тут не бачили й діди!

Чередниченко вже сміливо телефонує в район:

— Вгинатимуться гармани. Затопимо хлібом усі елеватори!..

Центральне кураївське токовище, або гарман, як уперто його іменує Чередниченко, лежить чисто підметене, хоча на ньому поки що ні зернини. Знову з машинами прибули на жнива хлопці з військової частини, не ті, що були торік, інші — розтаборилися з радіостанцією біля тих самих ферм. Всі ждуть у готовності жнив'яного старту. Неба ясна блакить аж сяє над степами, ще не затяглась вона хмарами куряви на багато днів і ночей.

Усі ждуть, ждуть...

І ось він настає, цей день. Музикою починається, співом. Уся Кураївка висипала в степ на Свято першого снопа. Люди вбрані у святкове, світяться радістю обвітрені обличчя степовиків: діждались. Стоять пшениці, засмаглявлені, посхилялись важким колоссям, гарячим духом сонця, духом самого життя віє від них. Дівочий хор у барвистих стрічках стоїть на дощатім помості, звернувшись лицем до хлібів, співає гімн урожаєві, хвалу праці людській. Справді щастя творчості зазнала Інна Ягнич, складаючи для Кураївського хору цю пісню, цю свою «Думу степам». Ніхто не замовляв, само явилось, само виспівалось, як внутрішня воля душі, її поклик, її апофеоз. Усе, що дівчина за ці нелегкі місяці пережила разом з людьми й передумала на самоті, усе, чим тривожилась, чого сподівалась, за один ранок розквітло, широко й щедро озвалося до людей. «На чумацьких шляхах, на гарячах вітрах», —  чує Ягничоріонець цю думу нову, кураївську, і мовби пропливає перед ним усе його власне життя з голодним дитинством і з молодістю ясночолою, коли ходив у Пірей за завданням Комінтерну. Як багато вмістило життя! Ще ж він застав, як хліб гарманували на токах — молотили кам'яним котком, знаряддям кам'яного віку... А потім, коли тільки б жити, звалилось оте страшне лихоліття, що, замість святого зерна, бомби та похоронки розсівало по цих степах... І з Вогняних своїх рейсів чув стогін рідного краю, тужіння розтерзаних цих степів... Та ожили вони, знов ожили, і нива дзвонить на сонці повним колосом, і красень твій «Оріон» вже десь там у новий готується рейс...

Так, скоро вони мають виходити з порту приписки, на півнеба хлопці розів'ють вітрила!.. Стоячи тут, серед хлібів, мов наяву бачить Ягнич причал заводський і улюблений свій вітрильник, що настроївсь у далекий похід, у відкриті води Атлантики. Такий, здавалось би, невагомий, легкий, мов скрипочка, а як сміливо буде боротись супроти роз'ярілого вітру та хвиль, що, розгойдавшись, буває, цілими горами котять навстріч... Ось уже прямують до «Оріона» по заводській території хлопці-курсанти з вищої морехідки у своїй завжди красивій формі, стрічки безкозирок майорять на ходу. Обличчя юні й розумні, й задумливі. Ще не бачили штормів, ще не витрясала з них душу стихія, йдуть гуртиками — по двоє, по троє, з валізами в руках, з синтетичними сумочками, той з гітарою на плечі, той із стосиком книжок під пахвою, що їх навряд чи й буде йому коли там читати. Чистенькі, спокійні, ще не бачили того, що буде, але вже готові все те прийняти з мужністю й відвагою юності. І сам він, Ягнич, уже ніби входить у свою парусницьку майстерню, кладе на знайомий прискринок вірний наперсток-гар даман, оглядає цупкі свої парусини, виварені, прокип'ячені в олії, вдихає ні з чим не зрівнянний дух смоли, канатів, і аж п'янить його від тих пахощів, від терпкого солоного духу' моря, що для Ягнича зараз змішується тут з гарячим солодким духом хлібів...

Інна-племінниця стоїть поруч нього в білім халаті, так гарно перетягнутім у талії поясочком (виїхала сюди з медлетучкою), заглиблено слухає, як виконує хор її пісню, складену до свята, цю, мов ріка, розлогу думу-величання, що її, здається, сама душа степовика співає хлібам безбережним і небу ясному, природі й людині, її святій любові до рідної землі.

Очі дівчини знову, як і раніш, налилися глибоким світлом, знов сяють росяно, каро...

Комбайнери в комбінезонах вишикувались вподовж лану біля своїх агрегатів, серйозні, урочисті, поглинуті співом і задумою. І тільки усмішками зблиснуть тоді, коли руки дівочі беруться надівати їм на шию тугі вінки із свіжого запахущого першого колосся. Так сьогодні годиться, так тут у них ведеться в цей день — на Свято першого снопа. Між дорослими комбайнерами поруч батька всміхається й Петро-штурманець; коли і йому наділи вінок, він для жарту аж головою покрутив сюди-туди, мовляв, хоч і почесне, проте колеться... Спів ллється, ось він гучнішає, наростає, дівчата співають самозабутньо, як птахи! Ніби й не до тих співають, хто тут зібрався, а до когось далекого — в небеса.