Клуб самогубців. Діамант Раджі - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 7

Полковник Ґеральдін упав навколішки й вигукнув:

— Візьміть моє життя, ваша високосте! Воно належить вам, розпорядіться ним як хочете! Але не вимагайте, щоб я підтримував вас у такому страхітливо ризикованому ділі.

— Полковнику Ґеральдіне, — відказав князь з відтінком зверхності в тоні, — ваше життя належить тільки вам самому. Мені від вас потрібен лише послух; а коли цей послух із нехіттю, то я й цього не хочу. Додам тільки одне слово: вашої надокучливої турботи в цій справі з мене вже досить.

Шталмейстер зразу отямився.

— Ваша високосте, — сказав він, — може, ви відпустите мене сьогодні до вечора? Як людина честі, я не наважусь увійти вдруге до того жахливого дому, не залагодивши спершу всіх своїх справ. І більше, обіцяю вам, ваша високість не почує жодного слова заперечення з уст свого найвідданішого і найбільш вдячного слуги.

— Любий мій Ґеральдіне, — відказав князь, — я завжди шкодую, коли ви змушуєте мене нагадувати вам про мій ранг. Надаю день у ваше розпорядження, але до одинадцятої вечора щоб були тут, так само замасковані.

Цього, другого, вечора в клубі не було так людно. Коли Ґеральдін із князем з'явились, вони застали в курильні душ шість. Його високість відвів голову клубу набік і тепло поздоровив його із завершенням справи містера Мальтуса.

— Мені завжди приємно зустрічати здібних людей, — сказав він, — а ви, я бачу, безперечно такий. Ваша робота має дуже делікатний характер, але я бачу, що ви саме спроможні провадити її з успіхом і без розголосу.

Голова був трохи приголомшений цими компліментами з уст такого сповненого гідності чоловіка, як його високість. Він сприйняв ці слова мало не принижено.

— Сердега Мальті! — докинув він. — Я насилу уявляю собі клуб без нього. Більшість моїх членів — юнаки, сер, юнаки з поетичною душею, не дуже підходяще товариство для мене. Не те щоб Мальті був зовсім чужий поезії, але його поезія була ясна мені.

— Мені дуже зрозуміло, чому ви почували таку приязнь до містера Мальтуса, — відказав князь. — Він і мені впав у вічі як людина вельми своєрідна.

Вчорашній молодик із тістечками теж був у кімнаті, тяжко пригнічений і мовчазний. Недавні знайомці марно силкувались розговорити його.

— Ох, як я шкодую, — вигукнув він, — що затяг вас до цього мерзенного кубла! Втікайте, поки ваші руки чисті. Коли б ви почули, як кричав той старий, падаючи, і як гримнули його кістки на брук! Побажайте, коли ще маєте трохи жалості до такого негідника, щоб цього вечора мені випав виновий туз!

З часом прийшло ще кілька членів клубу, та однаково, коли сідали за картярський стіл, усіх було не більше тринадцяти. Князь знову відчував крізь тривогу якесь приємне збудження, правда, його здивувало те, що Ґеральдін виявляє куди більше самовладання, ніж напередодні.

«Дивне діло, — подумав князь, — що заповіт, чи то складений, чи то скасований, має такий вплив на настрій молодої людини».

— Увага, панове! — сказав голова і заходився здавати карти.

Тричі колода обійшла стіл, а жодна з лиховісних карт іще не вийшла з його рук. Коли він почав здавати по четвертому разу, всі вже сиділи як на приску. Карт-бо лишилось на одне коло. Князь, що сидів другим ліворуч банківника, мав одержати передостанню карту: адже в клубі здавали справа наліво. Третій гравець висвітив чорного туза — туз був жировий. Дальшому дісталась дзвінка, ще дальшому — чирва, і так далі, а виновий туз усе не виходив. І нарешті Ґеральдін, що сидів ліворуч від князя, перевернув свою карту; то був туз, але чирвовий.

Коли князь Флорізель побачив свою долю на столі перед собою, серце його затнулось. Він був відважний чоловік, але обличчя його залив піт. Лишалось рівно п'ятдесят шансів зі ста, що він уже приречений. Він перевернув карту і побачив винового туза. В мозку його щось гучно заревло, і стіл поплив у нього перед очима. Він почув, що гравець праворуч нього вибухнув конвульсивним сміхом, у якому бриніли й веселощі, і розчарування; побачив, як усе товариство швидко розходилося, але голова його була повна інших думок. Він збагнув, яка нерозумна, яка злочинна була його поведінка. В розквіті віку, при чудовому здоров'ї, бувши спадкоємцем трону, він програв у карти своє майбутнє — своє і трудящої, відданої йому країни. «Боже! — вигукнув він. — Прости мені, Боже!» Тоді збентеження й розгубленість відлетіли, і до нього за одну мить вернулося самовладання. Він здивовано побачив, що Ґеральдіна нема в кімнаті. Коло картярського столу лишились тільки приділений йому долею вбивця, який про щось радився з головою, і той молодик, що розносив тістечка. Тихо підійшовши до князя, він шепнув йому на вухо:

— Якби я мав мільйон, то віддав би його, аби лиш вам пощастило.

Коли молодик пішов, його високість не міг утриматись від думки, що сам він продав би свій шанс за куди скромнішу суму.

Нарада пошепки скінчилась. Власник жирового туза вийшов за двері з порозумілою міною, а голова клубу, підійшовши до нещасливого князя, простяг йому руку.

— Мені було дуже приємно познайомитися з вами, сер, — сказав він, — і не менш приємно було зробити вам цю невеличку послугу. У кожному разі, ви можете не нарікати на затримку. Другого ж таки вечора — оце то щастя!

Князь марно силкувався щось сказати на відповідь: у роті йому висохло, язик неначе паралізувало.

— Вам, здається, трохи недобре? — спитав голова ніби зі співчутливою ноткою. — Так буває з більшістю. Хочете ковток бренді?

Князь ствердно кивнув, і голова вмить налив у келих трохи напою.

— Сердешний старий Мальті! — вигукнув голова, коли князь перехилив келих. — Він випив мало не пінту, та щось воно йому не дуже помогло!

— Ну, на мене ці ліки впливають дужче, — запевнив князь, добре-таки збадьорившись. — Як самі бачите, я вже знову став самим собою. Отож дозвольте спитати, які будуть ваші вказівки мені?

— Ідіть Стрендом у напрямі Сіті по лівому хіднику, поки не зустрінете того добродія, котрий щойно вийшов. Він скаже вам, що робити далі, й будьте ласкаві слухатись його, на цю ніч до нього переходить уся влада в клубі. А тепер, — докінчив голова, — дозвольте побажати вам приємної прогулянки.

Флорізель досить незграбно відповів на це побажання й попрощався. Перейшов курильню, де решта гравців іще пила шампанське, частину якого він замовив і оплатив; і він сам здивувався, коли почав подумки клясти їх. У кабінеті він надів пальто й капелюха, в кутку розшукав серед півдесятка інших свою парасольку. Буденність усіх цих дій і думка, що він виконує їх востаннє в житті, змусили його невтримно зареготати, і той сміх різонув вуха йому самому. Виходити з кабінету не хотілось, і він повернувся обличчям до вікна. Вогні ліхтарів і темрява отямили його.

«Годі, годі, треба ж бути чоловіком, — подумав він, — і вирватися з цієї пастки».

А на розі Бокс-Корту на князя Флорізеля накинулись якісь троє і безцеремонно втягли його в екіпаж, що зразу ж помчав геть. В екіпажі вже сидів хтось.

— Ваша високість пробачить мою ревність? — спитав добре знайомий голос.

У князя вмить відпав від душі камінь, і він кинувся обнімати полковника.

— Як же мені віддячити вам? — вигукнув він. — І як ви це все влаштували?

Хоча він ще так недавно був наважився пройти призначений долею шлях, але з незмірною радістю піддався дружньому насильству, що вернуло його ще раз до життя й надії.

— Ви можете достатньо віддячити мені тим, — відповів полковник, — що надалі уникатимете таких небезпек. Що ж до вашого другого запитання, то все було влаштоване якнайпростіше. Я сьогодні домовився з одним знаменитим детективом. Він пообіцяв зберегти таємницю — за добру плату, звісно. Виконавцями були переважно ваші власні слуги. Будинок у Бокс-Корті оточили звечора, а карета — це одна з ваших — чекала на вас десь із годину.

— А той негідник, що мав замордувати мене, — що з ним? — поцікавився князь.

— Його схопили, як тільки він вийшов із клубу, — відповів полковник, — і тепер він чекає вашого присуду в палаці, а незабаром до нього приєднаються і його спільники.