В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич. Страница 18

— Так, так, я ознайомився з листуванням Дарвіна і Фабра. Там розповідається про чуття напрямку в деяких комах… Одначе я поспішаю до лабораторії.

— Але будьте уважні, попереджаю: обережність, акуратність! Певно, листи-трубочки валяються в пилюці. Шовковинки, якими їх було прив’язано до метеликів, звичайно, давно зотліли, згнили. Слід там усе оглянути з лупою в руці. До речі, яка адреса?.. Ви кажете, що раніше цей провулок називався Верхньотроїцьким? Будинок з башточкою? Постараюсь, неодмінно постараюсь години за дві-три зайти туди.

Ми розпрощалися. Я вже повернув був з бульвару і пішов вулицею, коли почув вигук. Тарасевича:

— Я наздогнав вас, щоб сказати: із спинок жуків, джмелів порох без мене не витирати. На їхніх спинках можуть бути різні умовні позначки.

— Позначки?

— Шкода, поспішаю. Але річ ось у чім: я особисто брав участь в одному досліді, коли за позначками на спинках комах робився той чи інший висновок. Я був тоді асистентом при кафедрі в Москві. Одного ранку подзвонив професор: мерщій приїздіть до інституту, студенти привезли з пасіки бджіл. Позначки на них уже зробили. Бджіл посадовили в закриті коробки. І професор, і студенти взялися ходити, кружляти вулицями, провулками, дворами Москви. День був літній, ясний. Випустили бджіл у кімнаті біля відчиненого вікна десь поблизу Пушкінської площі. Професор послав студентів назад на пасіку, а сам залишився на тому самому місці, біля того самого вікна, де випускав з коробок своїх бджіл. Студенти зустрічали на пасіці бджіл і повідомляли про них телефоном професора. І от студенти з’ясували, що три бджоли не повернулися до себе додому. Певно, заблукали в Москві й загинули. Настала ніч, а професор і далі сидів біля вікна, в яке він випускав бджіл, і чекав.

Він дочекався. У вікно влетіла із дзижчанням спочатку одна бджола з позначкою, потім друга, за нею третя. Вони не знайшли дороги на пасіку і повернулися до тієї кімнати, звідки вилетіли.

— Як же це зрозуміти, Степане Єгоровичу? — спитав я. — Бджоли до свого рідного вулика не змогли повернутися, заблукали в Москві, а от до чужої домівки, звідки їх випущено, знайшли дорогу.

— Цю загадку було розгадано. Коли бджола летить, вона залишає в повітрі струмінь пахучої речовини. Адже в робочої бджоли на кінці черевця є залоза, яка виділяє пахучий струмінь. Летить одна бджола, потім друга, третя… Тут уже траса, запашна траса. Днина в Москві була дуже тиха, ані шелесне. І вечір був зовсім тихий. То ж бджолина запашна автострада починалася від віконця у дворі, що поблизу Пушкінської площі. Ми робили позначки фарбою на спинках. Але є й інші методи.

— Інші методи? — перепитав я гарячою скоромовкою. — Які методи? Кажіть усе, Степане Єгоровичу, кажіть, це так важливо! Я ладен забути, що поспішаю якнайшвидше прочитати мікрозаписки, приставлені повітряними листоношами.

— Так, так, тут зволікати не можна. Але коли ви вже взялися до цієї справи, то маєте довідатись і про деякі подробиці та способи такої пошти. Відомо, що ген-ген задовго до першої світової війни німці окремими сім’ями оселились у Франції, за дві-три версти від кордону. Тут вони навмисне почали займатися дуже невинною і корисною справою: бджільництвом. В ті дні, коли вітер віяв з Німеччини, інші німці — там, у Німеччині, запалювали жаровні й розтоплювали на них цукор. Бджоли летіли до них з прикордонних пасік Франції. Минали роки. Бджоли, покоління за поколінням, літають у Німеччину на цукор і повертаються назад у Францію. Почалась війна. І в дні війни на багатьох бджолах було виявлено шовковинки. З’ясували: німці або їхні агенти, перш ніж випустити в Німеччину бджолу з пасіки, що знаходилась у Франції, позначали її за домовленістю шовковинкою спеціального кольору: зелена шовковинка означала піхоту, жовта шовковинка — артилерію і так далі. При цьому з кількості бджіл, які прилітали з тією чи іншою шовковинкою, можна було зробити висновок про кількість полків, артилерійських дивізіонів, підтягнутих до кордону…

Ледве стримуючи нетерпіння, я почав був прощатися з Степаном Єгоровичем, але він затримав мою руку в своїй, пригадуючи:

— Еге ж, еге ж… шовковинки… спинки… Про це я вам сказав. Тепер — про крильця.

— Які ще там крильця? Ах, Степане Єгоровичу, ходімо ж швидше зі мною до лабораторії Думчева!

— Ходімо, друже мій, ходімо!

Ми квапливо подалися вулицею. Проте, ступивши десяток-другий кроків, Степан Єгорович зупинився:

— Ні, на мене чекають у будівельній конторі. Приїду в лабораторію за годину-дві. А тим часом засвойте: крильця…

— Степане Єгоровичу, ми були б уже в лабораторії…

— Ні, ні, я там захоплюсь. А в мене ремонт інституту ще не закінчено. Чекають у будівельній конторі. Так от, кажу, засвойте: крильця. З ними слід поводитися вкрай обережно… порох не витирайте. Хіба ви забули, що текст було зменшено за допомогою фотографії?

— Ну то й що ж? До чого тут комашині крильця?

— Як до чого? І не позначки, а справжні листи, донесення, повідомлення можна писати на крильцях у комах. Що, здивовані? То слухайте! Я розповім вам, як фотоапарат допомагає користуватися бджолиною поштою. Бджіл усипляють. Це робиться легко. У вулик напускають диму. Бджіл несуть в темне приміщення — фотолабораторію, де горить червоний ліхтар. Тут тонким пінцетом розправляють крильця бджіл і накладають на них спеціальний чутливий до світла розчин, такий самий, яким звичайно вкривають фотопапір, щоб одержати фотовідбиток. Фотографуючи, депешу зменшують так, щоб вона могла вміститися на крильцях бджоли. Потім роблять на крилах мініатюрний відбиток-депешу, знову фіксують її і висушують, тобто роблять те ж саме, що й з фотопапером, коли друкують негатив. Коли відбиток готовий, бджолі дають проснутися, і вона летить собі. А той, хто чекає, вбиває бджолу, збільшує відбиток, що знаходиться на її крильцях, і читає повідомлення.

Яке хвилювання мешканців старого будинку з башточкою я викликав своєю блискавичною і несподіваною появою! Розчинивши двері навстіж, я майже бігом кинувся сходами до лабораторії і розгублено завмер біля дверей.

Все навколо було поприбирано. Зметено пилюку з усіх книжок, зі столу, з усіх речей. Протерто шибки, повішено білі вишивані завіски. І всі листи про долю людини, принесені літучими листоношами, виметено!

Минали хвилини, може, збігла година, а я й досі не міг отямитися.

— Ну вже й постаралась я для вас і для Поліни Олександрівни. Ач, як підлога блищить! Двері лишились відчинені, а я сьогодні вільніша була і зранку сюди — з віником, з ганчірками, з гарячою водою. От і постаралася по-сусідськи, — казала Явдоха Василівна, задоволено оглядаючи лабораторію, що невпізнанно змінила свій вигляд. — Ось лише підлога не зовсім просохла. А скільки сміття було! Самої комашні, вважай, ціле відро спалила!

Я сиджу на краєчку стільця в кутку лабораторії. Як міцно пахне свіжовимитою, напівпросохлою підлогою! Як стійко тримається запах мокрого віника, яким довго шарували дошки підлоги — шарували, аж поки вони стали зовсім білі. Чисто. Біло. Світло. Ані сліду, ні порошинки не лишилося від тієї людини, яка тут жила, робила винаходи і кудись звідси пішла. Все підметено, вимито і навіть повішено білі завіски. Як вони колишуться, як непокоять, дратують мене!

Ось тобі й маєш крильця… спинки… шовковинки… позначки… мікрофотографії.

Я підвівся з стільця. Ступив крок до вікна.

— Не наслідіть, громадянине! — мовила Явдоха Василівна. І я почув, як вона стиха сказала до Поліни Олександрівни: — Ненормальний він, чи що? Прибіг немов очманілий, а сам усе мовчить!

Поліна Олександрівна нічого їй не відповіла.

Я й сам розумів, що все вийшло щонайменше по-дивному.

Повільно йшов я з лабораторії дерев’яними сходами. Виходячи, оглянувся. Там, на горішньому східці, біля розчинених дверей лабораторії стояла, прихилившись до одвірка, стара сива жінка і мовчки дивилася мені вслід.

Сусідка Явдоха Василівна, зачиняючи за мною двері, сказала: