В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич. Страница 38

Аеростат, наповнений повітрям, повинен злетіти, коли я переріжу канати. Але каміння на дні річки багато — я його підв’яжу, мов грузила, до канатів, і аеростат не випливе на поверхню.

Щодня міняв я скафандри, нишпорив уздовж берега, оглядав підводні кущі, стовбури, гілля, листя… Пригоди? Їх було багато. Одного разу я ступив крок-другий у скафандрі і раптом відчув — задихаюсь. Скафандр був великий, але мені чомусь бракувало повітря. Насилу вивільнив голову і виплив на поверхню води. А коли аеростат прибило до берега, я розгледів: у своєму гнізді сріблянка сплела другий поверх. Міцним прозорим полотном відокремила вона перший поверх від другого, де лежали яйця, маленькі яйця, з яких вилупляться павучата. Звичайно, в таких випадках сріблянка сидить біля входу на перший поверх — стереже. Та цього разу “господиня”, мабуть, кудись відлучилась. А я, не помітивши, натягнув на себе двоповерховий аеростат.

Незмінно щодня я спускався на дно річки, вибирав порожню оселю сріблянки, перерізував канати, прив’язував до них камені-грузила і, одягнувши цей скафандр, пересувався по дну річки, долаючи опір води. Шукав мішок із щоденником.

Та годі, чи не краще припинити пошуки, згадати все, що було записано, і розпочати новий щоденник? Але ж процес писання триватиме дуже довго. Здобувати, виготовляти папір, чорнило, пера — скільки часу на це піде! І вийде, що я пишу не швидше, ніж за часів клинопису.

Нових відкриттів, про які треба сказати людям, багато, дуже багато. А життя таке коротке…

Але настав день, година, мить, і я побачив у воді свій мішок із щоденником.

Пам’ятаю, того ранку я прокинувся з відчаєм у душі — час припинити всі розшуки. Потім знехотя почав готуватися до спуску, подивився на річку, і несподівана радість надії пойняла мене.

Звичайно, не з неба впали надія, впевненість і радість. Все значно простіше. Скільки разів я помічав, що в одному із заворотів берега течія уповільнена. Помічав, але не думав про це. Того ранку, коли, втративши надію знайти щоденник, я підійшов до берега і подивився на річку, то зробив простий висновок: пливучи, мій щоденник міг зупинитися в затоці, де течія була майже непомітна. І в душі виникла спокійна впевненість: сьогодні я знайду щоденник. Пам’ятаю, як зіткнулися два почуття: відчай і надія. І одне з них — відчай — тануло, зникало.

Спустився на дно річки. Із скафандром на голові добрався до закруту річки. Побачив: за кілька десятків кроків від мене, біля входу в затон, під гілкою підводного дерева, лежав мій мішок із щоденником.

Та не здивувався, не скрикнув — задихнувся від радості. Здалося дивним: як це я раніше не здогадався зайти в затон? Певно, мій мішок-кокон довго плив, гойдався на воді. Але мотузка розв’язалася, вода просочилась у мішок, і він опустився на дно. Звичайно, вода не торкнулась аркушів щоденника: пакунок щільно запечатано — вкрито воском.

Ось вона — праця тисяч і тисяч годин самотнього життя в Країні Дрімучих Трав, безперервна моя розмова з людьми, яких я не побачу ніколи, ніколи! Ось він — вірний супутник моїх неймовірних пошуків, мовчазний свідок кумедних пригод, одчайдушних випадків, страшних подій, мій помічник у роботі, пошуках і спостереженнях. Єдиний друг, кому звіряв я свої думки, знахідки і відкриття в безсонні тривожні ночі, повільні світанки та задумливі заходи сонця. Ось він, мій щоденник! За кілька кроків від мене.

Я щільніше натягнув на голову скафандр. Ступив крок.

Та взяти щоденник мені не пощастило.

Вхід до затону перегороджувало якесь підводне дерево. За ним лежав мій мішок із щоденником. Щоб узяти його, треба було обійти дерево. Я хотів увійти в затон зліва, але дорогу мені заступила висока спіральна споруда.

Вежа ледь помітно пересувалася по дну. По всій споруді, по її спіралях тяглися три темні смуги. Це була лужанка-великий слимак із закрученою черепашкою. Він повз, вистромивши з-під основи своєї хатки широку плескату ногу і впираючись нею в грунт. Я постукав по стінці рухливої споруди. Непростима легковажність! Споруда перестала пересуватись. Зупинилася й перегородила мені шлях: слимак втягнув ногу, закрив кришку хати.

Лишалося зайти з правого боку. Мішок лежить зовсім близько. Пройду повз зарослий мохом камінь, нахилюся, візьму щоденник.

Пішов. Очей з мішка не спускав. Що ближче підходив до каменя, то дивнішим здавався мох, який ріс на ньому. Він наче був складений з якихось трубочок. З них стирчали білі пірчасті чубчики. Вони ледь помітно тремтіли, ледь гойдались. Очевидно, від легкої повільної течії води. Здавалося, ніби трубочки кивають мені білими голівками.

І тут я відчув: мені важко йти далі і не можу ступити кроку назад. Було таке відчуття, наче хтось підштовхує мене до цих трубочок.

Якісь невеличкі живі істоти, що пропливали повз камінь, чомусь раптом зупинились у воді. Чубчики потяглися до них, і ці живі істоти зникли в трубочках моху. То ось як ловлять здобич ці пірчасті чубчики — щупальця трубочок моху, що виріс на камені. Я спробував відійти далі від каменя. Та, мабуть, трубочки з пірчастими чубчиками тягли до себе все, що з’являлося поряд з ними: скафандр мій захитався. Я міцно тримав його руками. Що робити? Дедалі різкіше тріпотіли і з дедалі більшою силою тягли мене до себе дивовижні страшні трубочки. Згубний мох був уже близько. Не тямлячи себе, в розпачі, я нахилився, підняв камінь та пожбурив ним у трубочки, І відразу ж білі чубчики моху завмерли, застигли. О, ви тягнете до себе, всмоктуєте лише живих істот?! Я заходився підіймати уламки черепашок, камінці і все кидав, кидав. І вже без зусиль віддалявся від застиглих трубочок. Обернувся, подивився і здалеку побачив: трубочки знову почали кивати мені пірчастими чубчиками, гойдатися, тремтіти. І знову здалося, що на камені росте лише мох.

В Країні Дрімучих Трав зустрічав я найнесподіваніші й найсвоєрідніші форми пристосування мешканців до навколишніх умов. А тут, під водою, побачив, як хижак прикидається… мохом. Мохом? Та це ж моховинки! Колонія моховинок. Цих тварин зараховують до черв’якоподібних.

Було безглуздо витрачати сили і кисень у скафандрі на боротьбу з небезпечними й підступними моховинками. Я виплив на поверхню річки.

Не треба впадати в розпач, казав я собі на березі: щоденник не упливе із затону. Не можна обійти дерево з правого боку — там моховинки. А з лівого? Не довіку ж лужанка-слимак із своєю хаткою стоятиме на одному місці й заступатиме дорогу.

І справді, коли другого дня я прийшов у скафандрі до затону, то побачив: шлях до щоденника з лівого боку вільний. Але, як і раніше, у воді, що повільно текла тут, ледь помітно тремтіли віти дерева, розпростерті над мішком. Мені здалося дивним, що це дерево зовсім не схоже на інші підводні дерева: воно було прозоре, наче зроблене із зеленого кришталю. Таж у воді барви, кольори і відтінки зовсім інші, ніж там, у травах, під яскравим сонцем. Від того дня, коли я надів на голову домок сріблянки — мій скафандр— і почав бродити по дну річки, в мене виникло відчуття, ніби я ходжу забутим старим замком, куди світло пробивається крізь запорошені кольорові шибки.

Всього кілька кроків лишалося до дерева. У нього було шість гілок. Всі зеленаво-прозорі, як і стовбур. Під однією з цих гілок — мій мішок із щоденником.

Я поправив скафандр, спокійно підійшов, нахилився, простягнув руку і… зойкнув від болю.

На березі я роздивляюсь і не вірю в те, що трапилось зі мною на дні річки, не вірю в те, що бачив на власні очі. А цей опік? Рука в одному місці припухла, почервоніла. Біль не минає.

Ось у деталях, як це було.