В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич. Страница 47

Думчев замовк. А я все більше й більше вірив у те, що він скоро, можливо сьогодні, повернеться до людей. І не треба буде думати про чорнило, не треба добувати папір у паперових ос. Думчев повернеться до людей і спокійно пригадає, відновить, повторить те, що було в нього у щоденнику. Скільки нещасть, злигоднів, лихих пригод переборов він, скільки відваги, праці, наполегливості, винахідливості проявив, щоб збагатити людство новими знаннями й донести до людей свій щоденник, від якого залишилось тільки три аркуші!.. Тепер все це позаду.

Я хотів відразу ж повести розмову про це, але не знав, з чого почати. Крупинка росту лежала на землі перед нами. Треба було тільки розв’язати плащ. Але ж один раз я запропонував йому крупинку, а він одвернувся від неї. Чому?

Думчев перебив мої роздуми і поставив своє перше запитання:

— Отже, ви казали, що люди ще не винайшли складних сполук, які впливають на зріст живого організму. Але як же ви сюди потрапили?

— Сталося так, що в моєму розпорядженні опинились порошок і дві крупинки. Вони лежали на столі у фанерному будиночку.

— І ви проковтнули порошок, чи не так?

— А оцю крупинку, Сергію Сергійовичу, збережено для вас, — сказав я твердо, спокійно і простягнув її.

— Мішок! Гляньте, який добрячий мішок!

— Де? Про що ви кажете?

— До нас наближається великий мішок. Як, ви не бачите? — Думчев показав на велику гусеницю, схожу на ту, яку я прийняв колись за удава.

— Чому ви цю гусеницю називаєте мішком?

Але Думчев уже зірвався з місця й побіг за гусеницею, зник у травах.

Скоро він повернувся і весело гукнув:

— Вистежив! З добротних шовкових ниток сплете вона оболонку-кокон. А я її з цього мішка витрушу. Буде для вас хороший спальний мішок. — Він поплескав долонею по своєму дорожньому мішку. — Не гірший від цього…

Але я повернувся до перерваної розмови:

— Так от, Серпію Сергійовичу, було у мене дві крупинки. Одна оця…

— А друга? — спитав Думчев.

— Другу вкотили скарабеї.

— Розумію, розумію… Вкотили в гнойову кулю. А чи не покажете ви місце, де бачили востаннє скарабеїв? Забрати у них крупинку! Що ж, людині неважко перехитрити звіра. Якщо скарабеї котили кулю-комору, тобто таку кулю, в яку вони відкладають яйце, то крупинка буде нашою. Але якщо… якщо скарабеї котили кулю не для потомства, а щоб з’їсти її, то крупинка пропала!

ГІРКА ОБРАЗА

Гірка образа, тяжке непорозуміння постали між мною і Думчевим.

Як це сталося?

Від місця сутички з богомолом, із страшних пилок якого мене врятував Думчев, ми пішли шукати скарабеїв. Ми йшли до річки, щоб переправитися на той берег — туди, де скарабеї спихнули мене у воду. Думчев ішов попереду. За плечима він ніс великий мішок з картоном, добутим у “місті” ос, а в руках — шаблю.

Як я незабаром пересвідчився, Думчев майже щодня підстерігав гусеницю, коли вона, випустивши нитки-мотузки, підвішується до рослини та виготовляє кокон. Думчев перерізав мотузки гострою скалкою черепашки, витрушував гусеницю з кокона-мішка, а потім просочував його спеціальним розчином.

Так кокон гусениці ставав мішком. У Країні Дрімучих Трав можна було з успіхом роздобути і віск, і креозот, і лаки, і йод, і інші складці сполуки.

Думчев ішов легко й швидко. А я плентався за ним із своїм клунком-плащем. В ньому були куля-крупинка і дерев’яна ложка, з якою я не хотів розставатися.

Я йшов і думав: чому, коли я запропонував Думчеву крупинку зросту, він на неї й не глянув, а заговорив про… чорнило? Дивно… Адже досить йому проковтнути крупинку — і за годину або дві він був би у себе за столом в лабораторії. Після стількох років самотності!

А тут йому ще доведеться переробляти на папір картон, який він несе в мішку за спиною.

Думчев неначе відгадав мої думки. Він сказав:

— Людина багато чого підгледіла у комах, люди багато що взяли в них для розвитку культури… Хоча б чорнило…

Я, звичайно, почав негайно пояснювати, що чорнило виробляють з анілінових фарб.

— Ви, мабуть, не розумієте, про що я кажу, — заперечив Думчев. — Людина ще до ваших фарб помітила чорнильно-горіхову муху і ті дивні нарости, які вона робила на рослинах, — чорнильні горішки… Проста річ — чорнило, а який стрибок зробила з його появою людська культура. Спостерігати, вивчати життя комах. Тут стільки багатств!

Чорнило — це дрібниця, — заперечив я.

— Комаха проколює листок, — вів далі Думчев, не звернувши уваги на мої слова, — відкладає яєчко, потім утворюється горішок, в якому живе личинка. І люди почали виготовляти з цих дубових горішків чорнило. А папір? Паперові оси підказали людині, як виробляти папір з деревини. Папір з лляного ганчір’я обходився надто дорого. А культура людства вимагала багато, дуже багато зручного й дешевого матеріалу для письма — паперу. Оси вже мільйони літ вишкрібають своїми щелепами волоконця дерева, розтирають їх на дрібний порошок і, виділяючи клейку рідину, зліплюють паперову кульку. Цю кульку вони пресують щелепами, перетворюють її на тоненьку пластинку. І матеріал для стін їхнього житла готовий. Лише років сто тому було відкрито секрет виробництва паперу з деревини. І на такому папері ми зараз пишемо і друкуємо книжки. Адже це технічний переворот, величезний стрибок культури вперед!

Ми йшли далі.

Я думав: який чудний урочистий вираз був на обличчі Думчева, коли він заговорив про чорнильних мух, про паперових ос, а от коли я йому подав крупинку зросту, він начебто й не помітив її. “Чому?” — запитував я себе. Ще неясна, страшна догадка спала мені на думку: невже пристрасність і одержимість дослідника, першовідкривача перемогли в ньому бажання повернутися у великий світ? Невже він не хоче розлучатися з Країною Дрімучих Трав?

Враз Думчев зупинився і заговорив сам до себе:

— Слід гадати, що молодому панові (це він казав про мене) зовсім не легко нести у плащі вантаж. Але мішок мій вщерть набитий картоном. А треба, щоб руки в нас були вільні.

Він обернувся до мене:

— Чи не краще заховати наші речі в надійному місці? Буде легше йти. Ми сховаємо їх у гнізді халікодоми.

Це слово — “халікодоми” — він вимовив з глибокою пошаною.

Думчев одійшов убік, перейшов відкриту галявину й зупинився.

Високо в небо впиралася вершиною величезна, гола, зовсім без зелені кам’яна гора. До гори приліпилася біляста напівкругла споруда. її в кількох місцях було просвердлено. Підійшовши ближче, я побачив, що отвори ці гладенькі і круглі.

— Кращого місця для зберігання речей не знайти, — мовив Думчев. — Ми — перед оселею халікодоми, бджоли-муляра. Молоді бджоли, пробивши покрівлі своїх гнізд і спільне склепіння, вилетіли. Зараз там порожньо, все тут буде ціле.

Думчев узяв з моїх рук клунок, поправив за спиною мішок з картоном і почав легко сходити на гору. З гори він перебрався на білясту споруду, що приліпилася до неї.

Я насилу видерся слідом за ним. Всі речі Думчев спустив на довгих мотузках в отвір споруди, а потім затулив отвір камінням.

— Сподіваюсь, ви запам’ятаєте це місце? — спитав він.

— Але це неможливо!

— Вчіться топографії у бджіл.

— Топографія? До чого тут топографія? Тут інстинкт. Результат мільйонів років пристосування. Але інстинкт сліпий! Вкрай обмежений, завжди автоматичний!

Я сказав це різко. Та хіба я хотів бути різким? Проте я сам відчув, що вийшло образливо і повчально.

Думчев рішуче заперечив:

— Нісенітниця! Бджола завжди безпомилково знаходить своє гніздо.

— Звісно, це так! — уже запально вигукнув я. — Але перенесіть це гніздо вбік, нехай зовсім близько, так, щоб бджола бачила його, і вона не впізнає свого ж гнізда. Вона повертається тільки на те місце, звідки вона полетіла. Тут інстинкт. А ви сказали: людині треба вчитися у бджоли, наслідувати її. Та ж це безглуздо! У безкрайньому океані людина знайде людину. Розум створив компас та інші найскладніші інструменти.