В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич. Страница 66

У павука — задня пара ніжок тягне за собою павутиння, не даючи йому приклеюватися до сторонніх предметів.

У машини — одержана нитка спрямовується на шпульку спеціальним емальованим вістрям.

З’єднування кількох ниток в одну відбувається за допомогою невеликих емальованих вилок.

Так! Але цей спосіб виробництва штучного шовку застарів. Є багато технічних новинок. Прядильний розчин після вичавлювання проходить через спеціальну рідину — відновлювальну ванну — і далі, тужавіючи, намотується. Таким чином, машина, створена людиною, давно перегнала павука! І все менше й менше процес виробництва штучного шовку нагадує процес павучого прядіння”.

Але чому раптом стало тихо в саду? Не чути голосів. Вітер гортає сторінки книжок і довідників.

На небі бистрі димчасті хмарини пливуть, зливаються. І ось уже темна хмара запнула небо й низько повзе над землею.

Стало холодно і вітряно. Час іти…

У номері готелю я дочитав конспект Думчева. Тут уже були більш ніж несподівані і дуже дивні положення й твердження.

Історія людської зброї починається, як гадає Думчев, у Країні Дрімучих Трав. Стародавня людина начебто запозичила свою зброю в комах.

Щоб довести це, Думчев твердить, ніби всі види своєї зброї людина колись виготовила за двома принципами: за принципом ріжучої площини і за принципом гострого клину.

Щелепи комах із зазубленими кінцями (принцип ріжучої площини) підказали людині виготовлення ножа, меча і шаблі. Рогач-олень — спис І кинджал (принпиц гострого клину).

Бронзовці, каже далі Думчев, не страшні бджоли. Нехай жалять: її твердий хітиновий покрив не пробити!

Людина це побачила, врахувала й виготовила щит, який захищає від ударів списа.

Бронзовка підказала людині: створи собі таку броню, як у мене!

“Дивне твердження, — записав я тут-таки збоку. — Ніколи, ні під час розкопок, ні в печерних і наскельних рисунках первісної людини, не знайдено ні сліду, ні натяку, ні вказівки на те, що первісна людина зверталася по підказку до світу комах.

Первинна зброя — ручна сокира, або рубило, грубо оббитий камінь, лук, стріли — все це ніяк не пов’язується з “технікою” в світі тварин”.

У конспекті Думчев розповідає, як комаха тягне, штовхає, пересуває вантаж, який у багато разів перевищує вагу її тіла. Він каже про ті органи комах, які пристосовані рити, скребти, різати, хвататися. Оце, мабуть, цікаво…

Я читаю далі — про витривалість комах.

Мешканці Країни Дрімучих Трав можуть жити без їжі довгі місяці, засинати на роки. Павук-хрестовик тягне своє павутиння завдовжки сімдесят два метри, не вживаючи ніякої їжі, а якщо здобич не потрапить до цієї сітки, він плете в іншому місці нову.

Сумно і тяжко читати цей конспект майбутньої праці Думчева, — праці, на яку вже витрачено десятки років життя в Країні Дрімучих Трав і ще підуть роки й роки. І настане час — працю буде завершено, і стане тоді зрозуміло: в основі її лежить ідея цілком довільна, випадкова і просто смішна: “Людино, вчися техніки в комахи!”

Усі поради і “відкриття” Думчева запізнались!

Конспект закінчувався таким самим незвичайним зверненням, як і починався:

“Вчені! Не на папірусах і не на пергаментах ви сьогодні пишете свої праці, а на папері з деревної маси. Не забувайте: паперові оси підказали людству, що папір можна виготовляти з деревних волокон. І з того дня велика економія у витрачанні коштів на папір у багато раз збільшила можливості поширення науки і знань”.

НЕСПОДІВАНИЙ ВІЗИТ

Як! Усі таємниці Країни Дрімучих Трав, покров з яких зірвав Думчев, усі загадки інстинктів мешканців цієї країни, що їх він розгадав, усі відкриття, які він зробив, — усе це постало переді мною у вигляді жалюгідного переліку на тему: “Людино, вчися техніки в комах!”.

Що трапилось? Я бачив, скільки нового Думчев відкрив, винайшов у Країні Дрімучих Трав. Я сам пересвідчився в— тому, що він може сказати людям багато що. Я був свідком, як підкорив він людському розумові інстинкти мешканців цієї країни. І все це наче зникло. У своєму конспекті Думчев — покірний раб якихось випадкових знань. Я пригадую його розгубленість, коли він мені сказав: “Тисячі варіантів конспекту у мене в голові, і всі однаково важливі”. І він усе відкладав, відкладав… Не зумів відрізнити головне від другорядного. І не Думчев вибрав проект, а один з проектів — найбільш випадковий — оволодів уявою Думчева, полонив його.

Очевидно, вся річ у тому, що в дні самотності в Країні Дрімучих Трав Думчев тисячі й тисячі разів готувався до розмови з людьми та створював у своїй уяві проекти, варіанти, нові й нові редакції цієї розмови. І ось невисловлені варіанти і варіанти варіантів множились, почали душити його. Що більше він мовчав, то менше міг розібратися і відібрати головне, що знайшов у Країні Дрімучих Трав. Усі відкриття і спостереження були для нього однаково дорогі і значущі.

Варіанти підкорили собі думку людини.

І от замість чарівної симфонії ми чуємо кілька безладних тактів.

“Конспект помилок”! Я написав ці слова на обкладинці рукопису Думчева.

Гіркота! Сум!

Годі! Час їхати! Я став знову складати речі в чемодан. Звичайно, Думчев — безстрашний мандрівник по невідомій країні — сам заблудився серед дрімучого лісу своїх знахідок, відкриттів, задумів і передбачень.

От уже вечоріє… Чи не зачинилася бібліотека? Треба встигнути здати книжки. Перекладу речі потім.

Я вийшов з готелю, а рукопис залишив на столі. Неуважність? Недогляд? Поспіх? Хіба неоднаково? Та лихо трапилося тільки тому, що конспект зі своїми помітками я залишив на столі, а сам пішов до бібліотеки.

Ледь сіявся дощик. Людей на вулиці не було видно. Небо заволокли густі сірі хмари. Було мокро і вітряно— Сумні, похмурі думки не залишали мене.

Що я напишу Думчеву з Москви?

Здати його рукопис до редакції? Але в ньому немає відкриттів. Ах, навіщо я, не подумавши, в гарячому пориві серця подав надію, запалив Думчева? Навіщо напросився відвезти його заявку? Думчев мені повірив. Він вірить, що здивує науку своїми відкриттями. А рукопис із редакції йому повернуть. Можливо, напишуть: “У вас є цікаві порівняння форм інстинкту в світі комах з технікою, яка створюється розумом людини. Замість того, щоб відкривати давно відкрите, напишіть захоплюючу книжку для дітей”.

Я згадав розповідь одного письменника про старого діда з великою сивою головою та обличчям кольору пергаменту. Цей старий колись тинявся глухим містечком і десятки років намагався всім довести, що він відкрив якісь зовсім нові способи і методи обчислень. Але його ніхто не слухав. Одного разу приїжджий студент-математик узяв його записи і побачив, що старий “відкрив” давним-давно відкриту таблицю логарифмів.

Старий не без труднощів переконався у правильності слів студента. Довго дякував йому і пішов до себе додому. Того ж дня його знайшли мертвим. Ось історія старого. Було вже зовсім темно. Я здав книжки і вийшов з бібліотеки. Низькі хмари висіли в небі, самотніми видалися мені вогні ліхтарів на вулиці.

З почуттям смутку сходив я з високого мокрого слизького ганку бібліотеки. До готелю залишалося пройти два квартали і провулок. Потім я дізнався: в цей самий час Думчев поспішав до мене — поспішав радісний і щасливий. Але ми розминулися.

Думчев не застав мене в готелі. І скоїлося те, чого я не сподівався і не передбачав.

Від Булай я довідався про все, що сталося з Думчевим цього дня.

Після обіду Сергій Сергійович, як і завжди, в супроводі Поліни Олександрівни вийшов з будинку і, проходячи повз нове приміщення школи, зупинився. Сюди під’їхала вантажна машина, свіжопофарбована, прикрашена гілками зелені. На ганок вибігли діти з веселими вигуками, гучним сміхом:

— По нас приїхали! По нас! В похід!

І на обличчі в Булай, коли вона розповідала про це, відбився щирий подив.

— Чому Сергій Сергійович зупинився? Дивиться, дивиться і не може надивитися. Наче ніколи не бачив, як піонери від’їздять до таборів.