В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич. Страница 7

Аркуш 1022

…Отже, все зрозуміло. Туберкульоз є виліковним. Як лікар, я прийшов до розуміння цього після ряду спостережень, про що детально записав на попередніх аркушах щоденника.

Усі знають: туберкульозна бацила оточена оболонкою. За своїми хімічними й фізичними властивостями ця оболонка подібна до воску. Протеолітичні ферменти, гідролізуючі білки і поліпентиди неспроможні зруйнувати воскову оболонку туберкульозної бацили, і тому організм людини не може справитися з цією бацилою. Немає таких ліків, які допомогли б розщепити воскову оболонку бацили. Це відомо всім лікарям. Але цими днями я спостеріг поряд зі мною комаху, яка живиться воском і перетравлює його. Хіба ж не ясно, що ця комаха володіє ферментом, який може зруйнувати воскову оболонку туберкульозної бацили, розщепити жири оболонки. Ця комаха — гусениця бджолиної молі Galleria mellonella. Я пропоную вливати хворому на туберкульоз кров гусені. Не маю сумніву: ферменти крові гусені зруйнують жиро-воскову оболонку бацили, і організм людини легко переможе знежирене тіло бацили. Лихо людства — туберкульоз — зникне! Galleria mellonella легко розводити: потрібні лише висока температура і велика кількість вощини. Але дивовижний випадок, моя неймовірна доля, про що я вже писав у аркушах 2-12…”

Доцент Воронцова дивилась у мікроскоп і читала цього листа спокійно, виразно і чітко. Прочитавши фразу про неймовірну долю і дивовижний випадок, що стався з лікарем, який писав ці записки, вона підвела голову від мікроскопа:

— На цьому текст уривається!

Напружена тиша запанувала в кабінеті. І коли Степан Єгорович, щоб увімкнути горішнє світло, підійшов і повернув вимикач, кроки його й клацання вимикача видалися мені різким стукотом, а світло лампочки примусило здригнутися.

Схилившись над мікроскопом, Степан Єгорович прочитав записку ще раз, а потім розважливо мовив:

— Тепер треба порівняти, зіставити з тією запискою, яку студент Бєлянкін підібрав там же з букетом квітів… От-от, дякую. Збільшіть освітлення, Серафимо Василівно, щось не в фокусі… Дякую. Так, та сама рука, і той самий почерк, і той самий спосіб зменшення за допомогою фотоапарата.

Схвильований, я схилився над мікроскопом, силкуючись що-небудь розгледіти, прочитати, але нічого не бачив.

Поряд зі мною Степан Єгорович сказав:

— Ось що безумовно: думка про лікування туберкульозу в такий спосіб дуже оригінальна. Писав не дилетант. Лікар. Фахівець… Туберкульоз тепер успішно лікують стрептоміцином, паском та іншими медикаментами. З успіхом застосовують хірургічне втручання… Який же лікар цього не знає? А тут раптом — лікування туберкульозу ферментами гусені бджолиної молі. Повторюю: пропозиція дуже оригінальна, але й дуже запізніла.

— Юному дачникові подарували мікрофотоапарат, а збільшувач забули, — зауважила, сміючись, Серафима Василівна, — і от наш юний фотограф почав розважатись. Знімав, мудрував над чим попало. Різні ребуси про Ератосфена, давні листи, записки, виписки з старовинних медичних журналів… Трапився б йому рецепт про те, як виростити волосся на лисині, він сфотографував би і цей рецепт.

Я неуважно слухав їхню розмову, пробував покрутити якийсь гвинт у мікроскопі, нахилився над ним, але так-таки нічого не побачив і з нетерпінням почав оглядатися на всі боки.

— Що, не видно? — помітила, зрештою, Воронцова. Вона мовчки покрутила один, другий гвинт мікроскопа. — Тепер добре?

— Так, так! Дякую!

— А ось другий, новий аркушик, який ви принесли сьогодні з павучком.

І під скельцем мікроскопа виник гострий, дещо старомодний почерк з легкою в’яззю, з нахилом уперед і з літерою “ять”.

“Дивовижний випадок, моя неймовірна доля”, — читав я слова і не в силі був відвести від них погляду. Я вчитувався в слова, вдивлявся в них, і мені почало здаватися, ніби слова звучать, немов їх хтось вимовляє зовсім поруч глухим, старечим голосом. Здавалось, мікроскоп не тільки збільшив лінійні масштаби слів на папері, але й створив звукову тканину, створив те тіло живого слова, яке, зігріваючись і наповнюючись теплим подихом людини, вихоплюється назовні, звучить, змушує думати, почувати, трепетати серця слухачів.

“Дивовижний випадок, моя неймовірна доля…”

І переді мною виникає в усіх подробицях одна історія, яку я почув уночі в поїзді, під’їжджаючи до Ченська. Один не знайомий мені пасажир розповів про дивовижну долю якогось лікаря, що давним-давно жив у Ченську. Все в цій розповіді нібито й було вірогідне, але таке незвичайне і несподіване, що аж викликало в мені недовіру до оповідача. А зараз, тут, його слова раптом ожили і міцно пов’язались із записками, що лежали під мікроскопом.

“Дивовижний випадок, моя неймовірна доля…”

— Дозвольте ж, — сказав я, звертаючись до Серафими Василівни й Степана Єгоровича, — переказати вам історію одного лікаря, який жив колись у Ченську. Мені здається, що ця історія проливає світло й на записки. її я почув уночі в поїзді.

— Спросоння? — іронічно запитала Воронцова.

— Ви близькі до істини. Прокинувся на верхній полиці вагона й чую… Адже ви знаєте, що я їхав сюди, в Ченськ, аби сісти на пароплав і — на курорт…

НІЧНА РОЗМОВА

Поштовх. Прокинувся. Поїзд стояв. З верхньої полиці вагона було видно, як за вікном в темно-синьому небі зупинився місяць.

На останній станції місяць повільно й обережно виплив з-за водокачки. Але поїзд рушив, і місяць зразу ж раптом проплив над водокачкою, над деревами біля платформи й кинувся проводжати його. Місяць біг у небі заклопотано й діловито, весь час зазирав у вікна вагона і зупинився тепер, коли поїзд теж зупинився. Місяць пильно дивився у вікно, на поїзд: чи скоро він рушить далі? Ждав. А під ним у степу де-не-де розвіювався туман, сріблилася трава.

— Чого ми стоїмо? — спитав чийсь молодий голос на нижній полиці.

Я прислухався. Певно, спав я дуже міцно і не чув, як ці пасажири з’явились у купе. А хтось унизу, старечим покашлюванням відокремлюючи слово від слова, відповів:

— Чекаємо зустрічного…,

Запала та напружена тиша, яка буває, коли глупої ночі поїзд раптом зупиняється в дорозі і, мовби жива істота, чогось жде.

— І ви, Олексію Митрофановичу, знаєте його? — порушив тишу все той самий молодий голос.

— Навіть не раз особисто розмовляв. Ченськ був тоді забутим богом містечком. Врахуйте — царські часи! Тоді з японцями ще не воювали. І залізниця верстов за сімдесят від Ченська проходила. Одне слово, закуткове, глухе містечко. Всі тут одне одного знали.

— І завжди лікар був такий дивакуватий?

— Його через що в містечку за дивака вважали? Через те, що листів із Москви боявся. Листоноша принесе листа з Москви, а він його і в руки не бере. Ніби там змія в запечатаному конверті лежить. Всі знали: листи, не розпечатуючи, він відсилає назад до Москви. Я й сам це вважав би за дивацтво, якби раптом зовсім випадково не став свідком, так би мовити, страшної миті в житті лікаря… І все мені відкрилося. Після отієї миті ніхто в місті лікаря не бачив. Він зник, наче крізь землю запався! А тут різні чутки пішли…

— Ну й діла… Про таке книжки пишуть, — проскрипів чийсь новий голос у темряві.

— То що ж трапилося? — нетерпляче спитав молодий.

Старий закашлявся довгим, болісним кашлем. Він, очевидно, хотів щось сказати, відмагався від кашлю. Я звісив голову з верхньої полиці, щоб почути кінець цієї історії. Скільки таємничого наслухаєшся протягом довгих днів дороги і на палубах пароплавів, і у вагонах поїздів. Завжди знаходиться дідок, який був очевидцем найнеймовірніших. подій, і завжди знаходяться вдячні слухачі.

За вікном, як і перше, мовчки стояв у небі місяць. Степова річка в місячному сяйві видавалася непорушною. Обережно схилялись до блискучої води темні кущі.

Нарешті старий заговорив:

— Ви питаєте, що трапилося з лікарем? Скажу. Не підганяйте. А поки що прошу зважити: тоді які часи були? Трохи не так, як усі, живе людина, — в диваки запишуть. Так і з лікарем було. А за віщо? По-перше, за те, що не сідав за стіл у карти гуляти з акцизними чиновниками; по-друге, за те, що апарат винайшов і у повітрі літати надумав. Досліди різні робив. Грошей за лікування не брав, а платня або на досліди йшла, або хворим на свої кошти в аптеці ліки купував…