Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 22

А про нього нічого не скажеш. Він хоч і мало балакає, але зате діє. І, безумовно, не останню роль в успішному просуванні нашої колони відіграє його енергійність.

Нічого не скажеш. А проте…

Це було вранці, близько дев’ятої години. Ми проїздимо маленьким покинутим селом. Раптом із однієї халупи до нас долинає стогін. За наказом Барсака конвой спиняється, і доктор Шатонней, в супроводі лейтенанта Лакура і двох стрілків, заходить до халупи, з якої чути стогін. Зрозуміло, преса в моїй особі не відстає від них.

Сумне видовище! Двоє мертвих і поранений. Обидва трупи, чоловік і жінка, страхітливо спотворені. Хто міг це зробити?

У халупі надто темно, і доктор Шатонней наказує стрілкам винести пораненого назовні. Це літній негр. В плечі у нього жахлива рана. Кістка ключиці оголена. Якою зброєю завдано було такі страшні пошкодження?

Доктор прочищає рану, витягає з неї численні осколки свинцю, потім зашиває її і дбайливо забинтовує. Лейтенант подає йому бинти. Поранений весь час жалібно стогне, але коли перев’язку закінчено, йому неначе стає легше.

Та наш доктор, видимо, чимось заклопотаний. Він повертається до хати, оглядає трупи і виходить ще більше заклопотаний. Наблизившись до пораненого, починає допитувати його з допомогою Тонгане.

Бідолашний негр розповідає, що шість днів тому, тобто 11 лютого (а отже — за три дні до зміни нашої охорони), на селище напав загін негрів під проводом двох білих.

Усі мешканці врятувались у хащах. Тільки чоловік і жінка, трупи яких ми знайшли, не встигли сховатись. Поранений був разом з усіма, та, на лихо, коли він тікав, куля влучила йому в плече. Проте в нього вистачило сил вкупі з іншими утекти від нападників. Коли загін подався геть, односельчани принесли його додому, але всі знов розбіглися при появі нашого загону, що наблизився з того боку, куди вирушив перший.

Ця розповідь дуже нас непокоїть. Справді, не дуже приємно дізнатися, що по краю блукає зграя злочинців. Просто щастя, що ми не наштовхнулися на неї — адже виходить, що вона посувалася нам назустріч.

Тим часом бідолаха зворушливо висловлює доктору Шатоннею свою вдячність і раптом замовкає, його очі, сповнені ждху, прикуті до чогось позаду нас. Ми повертаємось — за нами стоїть один з унтер-офіцерів з нашого конвою. Поява цієї людини страшенно налякала негра.

Втім, унтер-офіцер спокійний. Цей спокій порушується тільки тоді, коли крижані очі лейтенанта Лакура кидають на нього жахливий погляд, сповнений звинувачення і погрози. Сержант відходить, торкнувшись рукою до лоба і цим показуючи нам, що поранений марить.

Ми повертаємось до пораненого, але він дивиться на нас з жахом, і з нього не можна витягти ні слова, його відносять назад у хатину, доктор Шатонней висловлює певність, що він видужає, і ми вирушаємо.

Не знаю, про що думають мої супутники. Що ж до мене, то я не перестаю міркувати над новою загадкою. Що саме так налякало старого негра? Чому він не звернув ніякої уваги на лейтенанта Лакура і так явно вжахнувся, побачивши одного з сержантів? Розгадки немає. Зрештою, всі ці нерозв’язані загадки починають дратувати.

Увечері ми звели наші намети поблизу невеличкого села Каду. На превеликий жаль, саме тут мадемуазель Морна й Сен-Берен мають розлучитися з нами. Ми продовжуватимемо наш шлях до Уагадуги й Нігера, а вони подадуться на північ, до Гао на тому ж Нігері. Немає потреби говорити, що ми залюбки зробили б усе, аби переконати їх у безглузді цього божевільного наміру. Але всі наші зусилля ні до чого не привели. Насмілюсь твердити, що майбутня подруга життя капітана Марсенея не належить до безхарактерних жінок. Коли мадемуазель Морна щось забере собі в голову, сам чорт не примусить її відступитись.

Отже, ми спиняємось біля Каду. В ту мить, коли я прямую до свого намету, мене затримує доктор Шатонней. Він каже:

Я хочу розповісти вам одну річ, пане Флорине: в негрів, яких ми бачили сьогодні вранці, стріляли розривними кулями.

Він віддаляється, не чекаючи відповіді.

Ну от, маєте! Ще одна таємниця. Розривні кулі! Хто може вживати таку зброю? І як взагалі така зброя може існувати в цих краях?

Ще два запитання до моєї колекції запитань, яка безупинно збагачується.

18 лютого. Остання новина дня, без коментарів. Наша охорона нас залишила. Я повторюю: залишила.

Це неймовірно, але я знов кажу і повторюю ще раз: охорона нас залишила. Прокинувшись години три-чотири тому, ми її не знайшли. За ніч вона розтанула в повітрі, випарувалась, зникла, а разом з нею наші носії й погоничі, всі до одного.

Зрозуміло? Лейтенант Лакур, обидва сержанти і двадцять стрілків пішли не на ранішню прогулянку, з тим, щоб повернутись до сніданку. Ні, вони залишили нас, без-по-во-рот-но за-ли-ши-ли.

І от ми самі в хащах, з нашими кіньми, з нашою особистою зброєю, тридцятьма шістьма ослами, харчами на п’ять днів і з Тонгане.

Ага! Я хотів пригод!..

XI. ЩО РОБИТИ?

Коли члени експедиції Барсака, прокинувшись уранці 18 лютого після прибуття в Каду, помітили зникнення своєї охорони і всіх погоничів та носіїв, вони остовпіли. Ця подвійна зрада була така неймовірна, що вони довгий час відмовлялися вірити.

Першим вийшов із намету Амедей Флоранс — і поспішив розбудити своїх супутників. Усі, в тому числі й Малік, яка провела ніч у наметі Джейн Морна, миттю зібралися, обмінюючись здивованими вигуками.

Раптом з густих хащів донісся стогін. Сен-Берен, Амедей Флоранс і доктор Шатонней побігли в тому напрямі і знайшли Тонгане, зв’язаного, з заткнутим ротом, з великою раною в лівому боці.

Тонгане звільнили від пут, привели до притомності, перев’язали рану і засипали його запитаннями. Тонгане розповів усе, що йому було відомо про нічні події.

Утеча відбулася між першою і другою годиною ночі. Прокинувшись від незвичайного шуму (якого в наметах не почули), Тонгане з подивом побачив усіх стрілків на конях і вже на деякій відстані від табору, в той час як служники під проводом лейтенанта Лакура і обох сержантів були зайняті чимсь — у темряві не можна було розібрати, чим саме. Зацікавившись, Тонгане підвівся і, не передчуваючи нічого лихого, попрямував до носіїв і погоничів. Але не дійшов. На півдорозі на нього напали двоє, один схопив його за горло — Тонгане не встиг і скрикнути. В одну мить його кинули на землю, зв’язали, заткнули йому рота. Падаючи, він устиг помітити, що слуги навантажували на себе паки, вибираючи їх з-поміж інших. Нападники вже віддалялися від Тонгане, але до них раптом наблизився третій — це був не хто інший, як лейтенант Лакур, — і уривчасто спитав:

— Готово?

— Так, — відповів один з нападників, і Тонгане впізнав сержанта.

Замовкли. Тонгане відчув, що над ним нахилилися і чиїсь руки обмацують його.

— Ви з глузду з’їхали, даю слово! — заговорив лейтенант. — Лишаєте після себе молодчика, який, може, бачив більше, ніж треба. Роберт, прошу тебе, штрикни багнетом цю нечисть!

Наказ було миттю виконано, але Тонгане пощастило вивернутися, і багнет не влучив у груди, а сковзнув по боці, пробивши довгу, але неглибоку рану. У темряві лейтенант і його помічники цього не помітили, тим більше, що хитрий провідник зітхнув, наче прощаючись з життям, а багнет був весь у крові.

— Готово? — повторив голос лейтенанта Лакура.

— Готово! — відповів той, кого було названо Робертом.

Усі троє пішли, і Тонгане більше нічого не почув. Він скоро знепритомнів.

Цього свідчення було досить, щоб довести, що зраду було заздалегідь задумано і підготовлено. Усі перезирнулися, глибоко вражені. Першим порушив мовчанку Амедей Флоранс.

— Оце справді номер! — вигукнув він.

Ці слова немов розрядили загальне напруження, і незабаром усі взялися до практичних заходів, яких вимагали обставини. Передусім, належало підсумувати, що лишилося із зброї та харчів. Було виявлено сім рушниць (з них шість мисливських) і дванадцять револьверів, все це з великою кількістю боєприпасів; крім того, семеро коней, тридцять шість ослів, коло ста п’ятдесяти кілограмів різних товарів і харчі на чотири дні. Отже, засоби самозахисту й транспорт були в наявності. Щожт до харчів, то їх і надаглі не важко буде діставати по селах. До того ж, маючи шість чудових рушниць, можна розраховувати на полювання.