Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 30

З палацом сполучалися дві казарми, одна для дванадцяти чорних рабів, служників та для півсотні спеціально дібраних найбільш лютих негрів — Чорної варти, друга для сорока білих, дібраних за тим же принципом, — їм довірялися сорок літальних машин, відомих у Блекленді під назвою планерів.

Чудесний винахід геніального мозку, ці дивні машини могли без зупинок пролетіти до п’яти тисяч кілометрів із швидкістю чотириста кілометрів за годину. Своєю здатністю бути всюдисущими пірати Блекленда завдячували саме цим планерам, які дозволяли їм миттю зникати після злочину; в основному на цих машинах ґрунтувалася і деспотична могутність Гаррі Кіллера.

Справді, саме страх тримав у покорі невідому світові державу, столицею якої був Блекленд, страх допоміг Гаррі Кіллеру встановити і підтримувати своє владарювання. Проте самодержавний володар передбачив можливість бунту своїх білих або чорних підданців. Палац був побудований так, що панував над усім містом і тримав під загрозою гармат усі сектори, сад, казарми. Будь-яке повстання стало б сигналом до масового винищення, повсталі не мали б навіть можливості утекти. Пустиня сама по собі являла непрохідну перепону, і читач незабаром побачить, що, раз потрапивши в це лігво, доводилося зрікатись надії звідти вибратись.

До цього слід додати, що Блекленд утримувано в чистоті й порядку, там існували всі можливі засоби комфорту. Не було у Веселих хлопців і “цивільних” ні одного житла без телефону. Не було вулиці, будинку, навіть невільничої хатини без водопроводу й електрики.

В околицях міста, закладеного серед пустині десять років тому, перетворення були ще чудесніші. Піщаний океан відступив від міських стін на кілька кілометрів, і навкруги Блекленда, ховаючись за обрієм, простяглися поля, оброблені за найдосконалішими методами, де з року в рік успішно вирощувалися кращі сільськогосподарські культури Європи й Америки.

Такий був витвір Гаррі Кіллера, що був би гідний подиву, якби не ґрунтувався на злочинах і не мав їх на меті. Але як же все це було здійснено? Як перетворив він ці безплідні, сухі рівнини в родючі лани? Для існування людини й тварини, для того, щоб земля давала плоди, необхідна вода. Як же Гаррі Кіллер обдарував нею цей край, де раніше роками не випадало ні краплини дощу? Чи він володів магічною силою?

Ні, Гаррі Кіллер не був наділений надприродною могутністю, і, залишений на самого себе, він, безумовно, не зміг би здійснити всі ці чудеса. Але Гаррі Кіллер був не сам. Палац, де він жив разом з. тими, кого зухвало називав своїми радниками, казарми Чорної варти і ацгари для планерів займали всі разом меншу частину лівобережного сектора Блекленда. Посеред великого простору там були зведені інші будови, ціле друге місто, всередині першого, різноманітні споруди, двори й сади якого займали площу в дев’ять гектарів. Напроти палацу височів завод.

Завод був автономним, незалежним містом, якому Володар щедро відпускав кошти, яке він поважав, якого навіть, сам собі в цьому не признаючись, трохи побоювався. Споруджене за його задумом місто було витвором Заводу, який оснастив Блекленд усіма найновішими вдосконаленнями і, крім того, незвичайними винаходами, що стали відомі в Європі лиш багато років пізніше.

Завод мав душу й тіло. Душею був його директор, а тілом — сотня робітників різних національностей. Більшість з них була завербована у Франції й Англії, де їх обрали серед кращих представників різних професій і звідки звабили в Блекленд по мосту з чистого золота. Кожний з них одержував ставку міністра, але зате мусив неухильно підкорятись законам Блекленда.

Серед цих робітників найрізноманітніших спеціальною тей більшість становили складальники механізмів. Дехто був одружений, і в описуваний період історії Блекленда в заводському містечку налічувалося двадцять сім жіг нок і кільканадцятеро дітей.

Ці чесні трудівники, що являли такий разючий контраст з усіма іншими мешканцями міста, жили всі на заводі, за межі якого їм було суворо заборонено виходити. Чорна варта й Веселі хлопці день і ніч суворо наглядали за цим. Ніхто з них і не намагався порушувати цю умову, про яку їх було попереджено при наймі; на весь час перебування в Блекленді робітники були відрізані від усього світу. Вони не тільки не мали права виходити з заводу, але не могли навіть нікому писати й одержувати листи ззовні. Багатьох лякали такі суворі умови, і вони відмовлялися; але дехто все ж спокушався високою платою. І справді — що людина втрачає, коли вона бідна і доводиться поневірятися заради шматка хліба? Варто зважитися і податись туди, де невідомо шо тебе чекає, коли є шанс розбагатіти, бо зрештою, казали вони собі, рискуєш лише життям.

Як тільки угода укладалася, завербований сідав на визначений йому корабель і приїжджав на один з Біссагаських островів, розташованих поблизу берегів Португальської Гвінеї. Там він мусив дозволити зав’язати собі очі, і один з планерів, для яких у відповідному місці архіпелагу було влаштовано захисток, приставляв його у Блекленд, покриваючи менш як за шість годин відстань у дві тисячі кілометрів. Планер приземляйся на еспланаді, що відділяла Палац від заводу, пов’язку знГмали з очей, і робітник вступав на завод, звідки не виходив уже до того дня, коли виявляв бажання розірвати угоду і повернутися на батьківщину.

За угодою завербований робітник справді мав таке право. Він був в’язнем, поки лишався в Блекленді, але міг повсякчас залишити місто назавжди. В такому разі з тієї ж еспланади планер відвозив його знов на Біссагоські острови, звідки він мав пароплавом повернутися в Європу. Так принаймні запевняли робітників, які бажали виїхати з Блекленда. Проте їхні товариші, які лишалися на заводі, і гадки не мали, що, виїхавши, ці люди не прибували за призначенням — їхні кістки біліли десь у пустині, а плата, одержана ними при розрахунку, незмінно поверталася до того, хто її видав. Так каса Володаря не бідніла, а таємниця існування Блекленда зберігалась, і владарювання Гаррі Кіллера лишалось нікому невідомим.

Зрештою, такі від’їзди бували рідко. Живучи в повному невіданні, навіть не підозріваючи, що собою являють мешканці міста, робітники лише у виняткових випадках заявляли про бажання переступити межі свого маленького містечка. Вони жили тісним, замкненим колом, допомагаючи жінкам у домашньому господарстві, почуваючи себе щасливими, — щасливішими, у всякому разі, ніж на батьківщині, цілком віддавшися своїй роботі, захоплюючися нею і не відриваючись від неї часто-густо до пізньої ночі.

Єдиним начальником робітників був їх директор, француз Марсель Камаре, якого вони обожнювали.

Марсель Камаре був єдиним мешканцем заводу, який міг вільно виходити з нього і безборонно блукати по вулицях чи в околицях Блекленда. Дарма що він широко користувався цим привілеєм і, заглибившись у мрії, гуляв скрізь і всюди, він, проте, не краще за своїх підлеглих був обізнаний із звичаями міста, сама назва якого лишалась для нього невідомою.

Один робітник якось спитав його про цю назву; Камаре замислився, потім, на превеликий подив свого працівника, відповів, все ще вагаючись:

— Слово честі… не знаю!..

Ніколи доти йому не спало на думку дізнатись про таку “дрібницю”. Розмова на тому й скінчилась; він одразу забув про поставлене питання й більше не згадував про нього.

Ось якою дивною людиною був Марсель Камаре.

На вигляд йому можна було дати років сорок. Середнього зросту, з вузькими плечима й запалими грудьми, з тонким і рідким білявобезбарвним волоссям, він виглядав тендітним і хворобливим. Жести в нього були розмірені, і говорив він з незворушним спокоєм, навіть по-дитячому несміливо, слабким, ніжним голосом, який ніколи, ні за яких обставин не підвищувався до гнівного тону. Надто важка голова його завжди була трохи схилена до лівого плеча, а на блідоматобому обличчі з тонкими рисами вражали несподіваною красою чудові очі, небесноблакитні і мрійні.

Уважний спостерігач помітив би в цих чудових очах ще щось — якийсь тьмяний, тривожний блиск з’являвся в них часом, а погляд починав блукати. Той, хто спостеріг би цей блиск, прийшов би до висновку, що Марсель Камаре несповна розуму, і, можливо, такий висновок був би недалекий від істини. Справді, відстань між генієм і безумством дуже мала, вони навіть в чомусь межують.