Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій. Страница 14

Човен опустили в яму під сосною, чоловіки у повному бойовому спорядженні темною лавою вишикувалися над могилою. Дядько Олаф, який після смерті Ольгового батька верховодив над родаками, вийшов наперед, ледь видимий у темряві, гукнув:

— Чуєш нас, Боже?! Ти завжди давав поживу нашим мечам, робив наші серця безжальними, а руки твердими… Прийди нам на поміч і тепер, допоможи окропити наші мечі кров’ю вбивці! Ми вимагаємо помсти!..

Воїни брязнули мечами в щити, залізний гуркіт важко покотився долиною.

— Помсти… помсти… помсти! — горлали варяги.

Потім усі гуртом закидали могилу, над нею нагромадили каміння, а згори вивершили копицею хмизу, обклали й стовбур сосни. Прибіг захеканий Ярра з палаючою головешкою з домашнього вогнища, жбурнув її на купу. Сам же відвернувся, не хотів повірити, що там лежить його брат. Потер кулаком очі, мабуть, він був єдиним, хто зронив сльозу за Елзом, бо навіть матері звичай велів не виказувати привселюдно свого горя і не побиватися за тим, кого забрав до себе Бог війни.

Полум’я перебігало по гіллі, солоний морський вітер роздмухував вогонь, він зринав усе вище й вище, пожадливо обкручуючись навколо стовбура сосни. Воїни похмуро дивилися на червоні язики: полиски перебігали по щитах, оголених мечах, лягали на обличчя червоними плямами. Коли стовбур задимував, а вогонь дістався нижніх гілок дерева, вони рушили з гори, тільки цього разу хода їхня була швидкою й злагодженою.

Сосна палала до самісінького ранку. Велетенським смолоскипом висвічувалася вона на вершині гори у нічній пітьмі. З багатьох хуторів запримітили палаюче дерево, здогадуючись, що знову хтось з Олафового роду наклав головою. Тільки його ярли сповіщали світ у такий спосіб, що душі їхні плахкотять ось таким невситимим полум’ям помсти. То знак ворогам, щоб остерігались і тремтіли у передчутті неминучої відплати. Люди з хуторів дивилися на далеке, аж десь під небом, миготіння вогню безмовно й острашливо.

У довгій і холодній залі Олафового будинку зібрались ярли. Товсті сволоки, закіптюжені, чорні, низько нависали над столами. Варяги ледь не торкалися їх головами. Молоді воїни у самих лише сорочках із широкими рукавами, виказуючи так зневагу до холодних вихорів, що залітали крізь відчинені широкі двері, розливали вино й розносили шматки паруючого м’яса. Насичувалися мовчки, неквапом, наче перед близьким походом. Вибирали найжирніші шматки, розривали міцними зубами напівсире м’ясо. Коли по кілька разів виповнилися й спорожніли дерев’яні келихи, високі, з мідними денцями, коли у воїнів почали розв’язуватись язики й найпохмуріші з них зненацька, ні з того ні з сього, заходжувалися реготати, ярл Олаф грюкнув своїм пудовим кулаком по столу:

— Слухайте мене, варяги! Нас бояться скрізь, де б ми не з’явилися, перед нами тремтять могутні можновладці, що ладні платити нам будь-який викуп, тільки б ми не виймали супроти них своїх гострих мечів. Чи не так? Гей!..

— Гей… гей… гей!.. — підхопили родовичі й тричі опустили мідні денця келихів на дубові столи.

Їхній ватаг Олаф-Січовик, який наганяв жаху на ворогів, бо рвався у битві напролом, схвально кивнув:

— Так було завжди… Але вдома ми вже не почуває: мося ярлами, з островів приходять зайди, люди без роду і племені, відтісняють наш рід із родючих долин… Вони називають себе теж князями… Вони нападають на наші хутори, вбивають наших ярлів. Нам стає затісно на цих холодних берегах. Ми живемо на них споконвіку, а тому прибульці мусять іти звідси геть… ми їх виженемо. Посічемо їх, гей!

— Гей… гей… гей! — знову тричі прогриміло під закіптюженими сволоками, аж полум’я смолоскипів затріпотіло.

Дехто з добряче захмелілих варягів у войовничому запалі вже вихопив меча, готовий затіяти криваву бучу хоч зараз, аби тільки знайшовся супротивник.

Тільки Олаф, роз’ятривши гіркими й грізними словами душі своїх воїнів, не брав участі у згальному вихорі похвалянь на адресу знахабнілих приблуд. Його чола вже торкнулася задума, бо ж не міг дозволити собі діяти зопалу, розуміючи, що доведеться схрестити мечі з такими ж варягами, як і вони самі. Знав, що це люди так само відчайдушні й непоступливі.

Олаф повів довкруг спохмурнілим оком. Ольг і Ярра, яким хмільне вино запаморочило голови, теж сипали погрозами, тримаючи в руках оголені мечі. Стояли поруч, пліч-о-пліч, такі несхожі: один високий, білявий, з довгастим обличчям, у прозорих, майже безбарвних очах — погорда й виклик, а другий — кремезний, у плечах вгадується майбутній безмір сили, круточолий, погляд незмигний, давкий, так міг би дивитися камінь, якби у нього раптом з’явилися очі. Такі різні, проте в їхніх жилах тече одна кров, що вимагає тільки помсти. Вони здатні володарювати, упокорювати інших, а тому обіцяють стати славетними ярлами.

Дядько Олаф дивився на синів свого брата, що загинув торік у землі франків, і важка думка ворухнулась у його великій голові: адже згодом котрогось із них, найімовірніше Ольга, родовичі проголосять своїм конунгом. [5] Так велить закон: син стає володарем після смерті батька. Син, а не брат. Як тоді поведеться Ольг, чи важитиме щось для нього слово досвідченого дядька, чи вживуться вони на цьому клаптику землі? Ні, їм треба триматися вкупі, а якщо комусь і випаде шукати собі пристановища в далеких краях, то молодому. А зараз він, Олаф-Січовик, мусить піклуватися про свій рід, що завжди згуртовується перед лицем небезпеки, коли ворожі мечі зблискують перед очима. Нині саме такий час, воїни жадають помсти й крові, дух їхній виповнений відвагою, а руки силою.

— Відправити гінців на всі хутори, нехай чоловіки сходяться сюди… Треба зараз же послати вивідувача, щоб довідався, де отаборився той Скольд і яку має дружину… Будьмо обачними… Хто піде? — обвів поглядом присутніх.

Гамір поволі вщух.

— Я знаю, де його шукати, — пролунав серед тиші дзвінкий голос Ярра.

— Знаєш? — перепитав недовірливо дядько Олаф. — Та хіба вони зупиняються десь надовго? Переходять із місця на місце, мов вовки у пошуках здобичі, плавають уздовж берегів, до своїх островів…. Кудись зникають, знову з’являються. Ні, цьому мусимо покласти край, наші береги не для блукальців. То де вони, кажеш, отаборилися? — повернувся до племінника.

— У фіорді Чорних Скель, там Скольд із дружиною й зимував, бо затишно, дерева досхочу. Там у них і човни; мабуть, уже просмолили, поміняли весла, щогли… Збираються по весні в похід.

— Еге, я бачу, молодий ярле, око маєш пильне, помічаєш, що діється не тільки в своїх володіннях, а й у сусідів… А що ж старий Хендрик, як він мириться з такими нахабами, дозволяє їм селитися на своїй землі?

Десь від найдальшого столу, із напівтемного закута, хтось прогудів:

— А хіба вони його питали? Приблизно з місяць тому спалили у нього два хутори, дочку взяли у закуп. Сам ледь порятувався, у гори забіг. Отаке коїться…

— А що ж дружина? — вигукнув Олаф. — У нього ж воїни, мов дуби, не схитнеш. Небагато я знаю сміливців, які по своїй волі з ними затіяли б сварку.

— Не мечем Скольд їх здолав, а смачним бубликом, — втрутився Ольг.

Нагорланившись разом з усіма, вихлюпнувши на адресу зайд і вбивць погрози й гнів, він тепер почувався кепсько, був якийсь спустошений, збайдужілий. Тільки оце зараз, коли зібралася разом уся дружина, усвідомив, що Елза немає й уже ніколи не буде серед них. Ось там, за столом, було його місце, ще малим вирізав на дошці човен з вітрилом. Ольг згадав, як колись забаглось і йому зробити такого самого, але нагодився батько, похмуро зронив: “Навіщо ти стружеш дошку на столі? Хіба я для цього давав тобі кинджал? Не для варяга це”. І Ольг облишив, боячись батькового гніву.

— Великого, мабуть, бублика довелося йому випікати, аби нагодувати таких невситимих вояків, — гмикнув недовірливо дядько Олаф.

— А він в останньому поході стільки здобичі на свої човни навернув, що вони бортами ледь воду не черпали. Хіба забули, що Скольд бродив по земляках франків безборонно й збирав данину, поки воїни нашого роду гинули, беручи приступом фортеці на узбережжі? Хендрикова ж дружина, навпаки, повернулась із землі саксів ні з чим, бо там уже третій рік не вродило, нічим торгувати… Ось Скольд і завітав до них із багатими дарунками, пропонуючи йти з ним у якісь краї… Воїни й відійшли од свого ярла.