Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій. Страница 23

Рідковусий вмостився біля багаття на колоду, на якій ще зовсім недавно сидів Ольг, задумливо втупив погляд у вогонь. Усі навколо теж принишкли, навіть коні не форкали й не дзвякали вудилами. Скільки так тривало, Ольг не знав, для нього час втратив свої виміри. В кожному разі йому здавалося, що отак лежить він надзвичайно довго, може, й усе життя. Те, що було до цієї галявини, вогнища, посвисту аркана, відбувалося не з ним. Заніміли зв’язані руки, але змушував себе, аби навіть не ворухнутися, нехай гадають, що він вмер; не бажав виказувати своєї знесиленості.

Інколи впадав у напівзабуття, а прокидаючись від нього, губився в здогадах: чому на нього більше не звертають уваги? Куди поділась ота чорнокоса дівчина? Чого вичікують кочівники? Та ось долинуло з беку града вигупування ніг важкоозброєних воїнів. О, варяг добре знає таку ходу! Кочівники повернули голови в той бік, рідковусий навіть підвівся, його охопило нетерпіння, бо заходився поплескувати руків’ям нагая по долоні. Недобрі передчуття заповзли в душу Ольгові. Підвів голову, намагаючись побачити, що ж там діється в темряві, на кого очікували кочівники. Нарешті вони розступилися, біля вогнища з’явився високий воїн у повному бойовому спорядженні. Тінь падала йому на обличчя, тому молодий ярл не міг його розгледіти.

Рідковусий дрібно ступив йому назустріч, приклав руку до грудей, а потім нагаєм тицьнув у бік Ольга. Прибулець навіть не ворухнувся, але, мабуть, пильно приглядався до ярла, бо лише через якийсь час кивнув:

— Ти спіймав його, хане, хвала тобі. Я теж виконаю свою обіцянку… чуєш, риплять колеса, то везуть тобі цілий віз зброї… там міцні мечі, довгі списи, луки, з яких так влучно стріляють твої воїни. Ми з тобою залишимося добрими друзями, допомагатимемо одне одному…

Широко розплющеними очима дивився на прибульця молодий ярл. Цей голос міг належати лише одній людині, тому, кого він ненавидів люто, присягнувся помститися, забрати в нього життя. А тепер сам лежить біля його ніг, міцно скручений. І мусить вмерти. Чому боги відвернулись од нього? Скольд наблизився до полоненика, вдоволено обмацав очицями:

— Ну що, здибався зі мною, ярле? Далеко ти забрів на своє нещастя. Ось тут і смерть тобі буде… Гей, — гукнув до своїх воїнів, — поставте на ноги, тільки впасти не давайте, з обох боків на мечі піднімайте. Та так, щоб леза крізь серце пройшли…

Двоє дужих варягів неквапом підійшли до Ольга, примірилися, а потім, міцно вхопивши під пахви, підкинули догори, мов важку колоду. Він аж схлипнув від несподіванки, зіпав широко відкритим ротом, холодний піт котився щоками, стікав по шиї. В ці останні хвилини хотілося грізно вигукнути щось зневажливе, але голосу не було, та й серця не відчував, ніби в грудях спорожніло. А з гурту варягів відокремилося ще двоє, попрямували до ярла, виймаючи з піхов мечі. Ольг високо закинув голову, з темного неба посипалися на нього світлі краплини зірок. Вони засліпили йому очі. Заплющив їх, щоб не бачити своїх убивць.

Їм лишалося всього кілька кроків, мечі в руках уже здригалися від нетерпіння. Скольд підганяв, аж ніби підштовхував:

— Швидше… принесіть мені його голову…

Та раптом на галявину вихопився вершник, крутонув на місці коня, зупинив біля хана, нахилився з сідла, щось прошепотів, скоса позираючи на Скольда. Хан тоненько свиснув, і відразу з десяток широколицих кіннотників оточило Ольга. Сам же скрадливо, м’якою ходою, мовби ковзаючи по густій траві, підійшов до Скольда:

— Ти, князю, з холодних країв, хитрий, мов лис, що полює в степу на зайців, — хвіст сховає, а зуби вистромить. Але мої воїни не зайці, — він помахав перед варягом нагаєм. — Ми самі вправні полювальники.

— Хан чимось невдоволений? Яку лиху вість тобі принесли? — у голосі Скольда вчувалась улесливість. — Поглянь, за вашим звичаєм, я прикладаю руку до серця, бо нічого лихого не мислю супроти тебе.

Та хан похитав недовірливо головою:

— Ти хотів обдурити мене… на тому возі зі зброєю немає луків, з яких мої воїни так влучно стріляють, а мечі іржаві, негодні навіть шию вівці відтяти, а списи трухляві, -’останні слова вигукнув гнівно й погрозливо.

— Я роздобуду тобі найміцнішу в світі зброю. Якщо ти сьогодні віддаси мого ворога, то завтра я вирубаю його дружину. Здобич буде твоя. Чуєш?

Та хан уже набрав байдужо-зневажливого виразу, лише відмахнувся нагаєм:

— А якщо вони піднімуть на мечі? То що матиму я, мої воїни? Ні, у мене є здобич, — тицьнув на Ольга, — повезу до моря, обміняю на зброю. Греччинам потрібні такі дужі веслярі.

Скольд поклав руку на руків’я меча, відкинув полу довгого плаща, щоб не заважав. Озирнувся на своїх воїнів, уже й набрав у груди повітря, щоб кинути їм бойовий клич, але стримався, бо їх була невеличка купка, оточена з усіх боків вершниками. Зметуть ураз, мов весняний потік благеньку гребельку. Тоді заберуть не тільки зброю, а й життя. Подав своїм знак відступити до лісу, не встрявати в сутичку з кіннотою хана. А втім, Скольд і таким перебігом подій був вдоволений. Адже все одно здійснився його задум — він позбувся небезпечного ворога. Нехай не побачив його смерті, не вбив своїми руками, але ж супротивник в пастці, поведуть його на аркані вздовж річки, аж до теплого моря. А там потрапить на галеру, прикують залізом до весла й на все життя. Ще й наглядач, проходячи мимо, щоразу по спині ляскатиме канчуком із волових жил. І не виказуй свого норову, невдоволення, бо заб’є на смерть. Він володар тіла й душі галерника. Ні, не витримати запальному й гоноровитому Ольгу такої наруги, не вижити. То виходить, що Скольд оце зараз залишається ще й у виграші, бо нічого ж не заплатив, нічого не віддав із своєї здобичі отому рідковусому степовому розбишаці, а месника позбувся.

— Ха-ха-ха, — розкотисто зареготав Скольд. — Такого я й сам не очікував, щоб варязького ярла та в раби продати…

Хан, який уже вхопився за луку сідла, рвучко обернувся, здивовано поглянув на високого варяга, кивнув до тлумача. Той розгублено затнувся, бо серед тупоту копит, голосів та бряжчання зброї не розчув слів чужинського ватага. Та відаючи про нещадність ханського гніву, схитрував, скоромовкою проказав:

— Він, хоробрий хане, вдячний тобі, що забрав його ворога.

Той плямкнув товстими губами, прихопивши жорсткого вуса, нетерпляче тупнув ногою. Тлумач упав ниць, на коліна, підставляючи йому горбиком спину. Степовий володар ступив на неї, повільно й важко перевалив своє опасисте тіло на коня, мов уріс у нього. Озирнувся на полоненика, якого припинали до сідла. Той не опирався, байдуже дивився, як прив’язують ноги до стремен.

Хан знову тихенько свиснув, кочівники враз збилися докупи, затисли між собою коня Ольга, потім гейкнули й покотилися темним велетенським клубком униз, по второваній дорозі угрів до річки. Хмара невидимої куряви потягнулася за ними, розвіюючи липовий дух галявини. Молодий ярл востаннє глибоко вдихнув густий запах, ніби ковток втраченої волі…

Усі наступні дні кочівники мчали так швидко, ніби втікали від погоні. Робили короткі привали, здебільшого для того, щоб попасти коней та пополювати на сайгаків, табунці яких перебігали по далеких пагорбах. Вилаштовуючись довгим ланцюгом, орда з лементом заганяла їх у якусь із заболочених заплав чи до глибокого урочища. А там уже добивали стрілами, які потім обережно виймали з їхніх тіл, дбайливо витираючи й оглядаючи. Ольг спочатку дивувався, та потім зрозумів, що із зброєю у них скрутно. Не вміють чи не хочуть виготовляти, і досі не помітив жодної кузні, жодного ковадла. Здобувають її в бою або обмінюють на вкрадене чи награбоване.

Ось і він став здобиччю, везуть таким поспіхом, щоб потрапити вчасно на торжище, взяти за нього якнайбільше. Здобич! Ольг навмисне так себе називав, щоб не впасти в розпач, щоб затверділо серце в люті й ненависті. Тільки тепер пізнав ціну життя. На нескінченно довгих переходах, коли з неба на випалений степ стікав сонячний вогонь, а знизу бив безугавний тупіт копит, молодий ярл нестямно повторював: “Я живий, живий! І ніколи не буду рабом! Настане день, коли я встромлю меча в твоє тіло, Скольде!”