Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій. Страница 41

— Так, так, повернімося до вчорашнього дня! — з ентузіазмом підхопив капітан. — Коли ваша ласка, я хотів би почути, як і де це сталося. Події до виявлення підозрілого можете опустити. Я ознайомився з вашим маршрутом. — Він витяг із бічної кишені жовтий записник, точнісінько такого кольору, як черевики, і розгорнув детальну карту округи. — Тут позначено всі орієнтири, навіть окремі дерева, — мовив він і багатозначно додав: — Ви ж розумієте, прикордонна зона…

Орієнтирів виявилось небагато — саме стільки, скільки треба для ймовірного театру воєнних дій, і за якусь хвилину Стерн впеннеко тицьнув незаструганим кінцем слівця в ту точку савани, де знайшли підкидька.

— Ви сказали “підкидька”?

— Це я його так охрестив. Умовне ім’я, так би мовити. Адже жодних документів…

Підійшовши до скляних дверей палати, Стерн ввічливо пропустив уперед одвідувача. В світлій кімнаті, крім ліжка й скромного вмеблювання, звичного для таких закладів, більше нічого не було. Майже нечутно гув кондиціонер. Офіцер лиш кинув оком на пацієнта й попрямував до вікна. Глянувши крізь жалюзі, він невдоволено скривився, і Стерн зрозумів — утекти звідси не складно. Але змовчав.

Нарешті капітан підступив до ліжка. Табличка, на якій звичайно зазначається прізвище пацієнта, була чистісінька. Ставши в ногах невідомого, він утупився в нього довгим вивчаючим поглядом. Той досі спав глибоким сном.

Аж тут до палати ввійшла Крістіана. Стерн став ще незворушнішим, натомість капітан розглядав її з відвертою цікавістю. Вона йому явно подобалась. Потім перевів очі на Стерна, немов нагадуючи йому про обов’язки джентльмена. Той, спохопившись, відрекомендував Крістіану як лікаря, що подає великі надії й піклується оцим невідомим. Капітан, уклонившись, теж назвав себе.

— І що ви можете сказати про вашого пацієнта? — ввічливо спитав офіцер безпеки.

Крістіана на диво менторським тоном, яким дорослі розмовляють з нетямущими дітьми, заходилася докладно ьдтізувати стан хворого, так рясно пересипаючи свій монолог латиною, що навіть Стерн не встигав за її словами. Тут тобі й регресивний, ретроспективний, афазія, анемія, амнезія…

Стерн покосував на капітана і ледь стримав посмішку. Тому, здавалося, заціпило. Він, певне, ніколи вжитті ще не чув стільки незнайомих слів. Наче до нього промовляла якась жриця з племені тамбу-мамбу. Та, зрештою, Крістіана почала трохи розбавляти свою тарабарщину зрозумілою мовою. Тепер вона викладала методи лікування порушень пам’яті й мовлення. Капітанове обличчя знову прибрало звичайного зосередженого виразу. Та ось вій, певне, побоюючись, що вона знову зіб’ється на свій клятий сленг, вирішив узяти ініціативу в свої руки.

— То ви можете ідентифікувати його особу?

— Я ж пояснила, що в його теперішньому стані це просто неможливо, — лагідно відказала Крістіана.

— А коли це буде можливо?

— Усе залежить…

— Від чого?

— Від перебігу захворювання, від різноманітних чинників, а надто від обставин, тобто умов лікування. Таїсій стан іноді триває кілька днів, а то й місяців, навіть років. Подеколи, за несприятливих умов, — наголосила ка цих словах Крістіана, — захворювання може набути необоротного характеру.

— Тобто, ви вважаєте, що тут йому буде краще, ніж у нас? Я вас правильно зрозумів? Проте ви забуваєте, що ми маємо свій маленький шпиталь і медперсонал для догляду за хворими. Ї можу зас аапевнити, у нас працюють висококваліфіковані фахівці!

— Не сумніваюся, пане капітан. Але ж ваші фахівці, я певна, ніколи не мали справи з подібними захворюваннями. Крім того, ми маємо відповідне устаткування для поновлення діяльності клітин кори головного мозку.

На її останні слова Стерн здивовано звів брови. Та коли капітан, уже починаючи вагатись, запитально поглянув на нього, він ствердно кизнув: мовляв, ця жінка знає, що каже.

Втім, офіцер безпеки не квапився приймати остаточне рішення. Тож він уклонився чарівній лікарці і з почуттям неабиякої відповідальності, покладеної на нього, мовив:

— Я подумаю над вашою пропозицією.

Це “я” свідчило, що він таки прийняв рішення, але вважає негожим одразу його висловлювати. Крістіана кинула розпачливо-благальнай погляд на Стерва і, вдавши заклопотаність, вийшла з палати.

— Продовжимо розмову, докторе? — І капітан у свшо чергу пропустив поперед себе Стерна.

У кабінеті вони змову запалили, а гість не відмовився від ще однієї бляшанки пива. Трохи відсьорбнувши і вдоволено прицмокнувши, він повернувся до справи:

— Ваша думка, докторе?

Той уже мав готову відповідь, котра далась йому не без вагань. Сам він вважав цей експеримент за авантюру, але задля Крістіани ладен був поступитися.

— Гадаю, лікар Крістіана має всі підстави, щоб узяти на себе… лікування хворого.

Співрозмовник помітив, як він затнувся, й одразу перепитав:

— Відповідальність теж?

— Відповідальність поділяю з нею я. Але відповідальність обмежену. Адже жоден психіатр не дасть вам гарантій неодмінного одужання свого пацієнта.

Капітан виважував усі “за” і “проти”.

— Гаразд, докторе. Ось мої телефони — службові й домашній. У разі потреби телефонуйте. Сьогодні ж я пришлю когось заґратувати вікно в палаті, а на дверях відтепер стоятиме варта. Але… — він хвилину помовчав, — даю вам два тижні. На довше відволікати людей від їхніх безпосередніх обов’язків я не можу. Все! — поставивши на стіл порожню бляшанку, він підвівся й енергійно потиснув Стернові руку.

Крістіна не змусила довго на себе чекати.

— Ви його зачарували. Боюсь, у мене з’явився суперник, — несподівано для себе бовкнув Стерн і відчув, що починає червоніти.

Але Крістіана, опустивши очі, зашарілася ще дужче за нього.

Переборовши збентеження, Стерн змінив тему:

— Ви маєте лише два тижні. Після цього його заберуть до “компанії”. Здається, так вони називають поміж себе свою установу. Тож часу обмаль.

Переклавши навіщось папери на столі, Стерн вів далі:

— До речі, працювати вам доведеться в заґратованій палаті. Певне, бояться, щоб він у вікно не скочив. Тепер щодо діагнозу. Коли ви викладали його капітанові, я мало що второпав. Мені здалося, ви поставили їх кілька і навіть геть протилежних, чи не так?

— То правда. Я просто хотіла збити його з пантелику. Психологічна атака, так би мовити, — лукаво всміхнулася Крістіана. — А діагноз справді не один. Їх два. Це афазія та амнезія водночас. Йому відібрало і мову, і пам’ять. Амнезія — ретроградна, він геть забув, що з ним було. Травми черепа не виявлено. Тому, гадаю, причиною є нервовий стрес і граничне виснаження організму.

— Отепер ясно. І які ваші подальші дії?

— Для відновлення функціонального стану клітин кори головного мозку застосувати штучний електросон. Перевірити мозкові центри Верніке і Брока. Потім…

— Досить, досить! Бажаю вам успіху!

Другого дня вранці Стерн завернув у праве крило будівлі, до палати за ґратами. При дверях розсівся на стільці, випроставши ноги, якийсь здоровань. Він одразу ж підхопився й рішуче заступив Стерну шлях. Але, помітивши на вилозі його халата нластиковий жетон із званням та прізвищем, недбало виструнчився і, не перестаючи жувати гумку, процідив:

— Служба безпеки. Сержант… (прізвище годі було розібрати). На посту спостереження до дев’ятої ранку.

І знову сів, ураз втративши всякий інтерес до Стерна.

Його зухвала поведінка анітрохи не здивувала. Адже навіть нижчі чини зі служби безпеки почувалися вищими перед армійськими офіцерами, що вже казати про якихось медиків.

Переступивши поріг палати, Стерн обережно причинив за собою двері. Підкидьок лежав обплутаний різнобарвними дротами, з манжетами на руках і ногах, дводюймовим гофрованим шлангом довкола грудей. На столику при ліжку стояли два чорні ящики з датчиками й циферблатами. Там щось миготіло, ледь коливалися стрілки, висотувалися вузенькі паперові стрічки з позначками.

Крістіана сиділа на стільці в головах у хворого і, здавалося, замовляла його. Завваживши Стерна, вона підвелась і привіталася. Зрозумівши, що потрібні пояснення, коротко розповіла, що тут діється: