Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій. Страница 52

— Так просто?

— О ні! По-перше, треба якось ту ніч пережити. Крім того, можуть виникнути різні ускладнення. Скажімо, потрібна буде не одна ніч, а три зряду! Ну, і бувають випадки… так би мовити… безнадійні.

— Так-так, — скрушно зітхнув Фолтест. — Я чув це від багатьох. Забити потвору, бо невиліковна. Майстре, я певен, з тобою про це вже розмовляли. Знищити людожерку без церемоній, на самому початку, а королю сказати, що не було іншої ради. Король не заплатить — то ми заплатимо. Дуже вигідний спосіб. І дешевий. Король відьмака повісить, золото лишиться.

— Король справді повісить відьмака? Фолтест мовчки поглянув ривійцеві в очі.

— Король і сам не знає, — мовив він нарешті. — Але враховувати й таку можливість, гадаю, варто.

Тепер примовк Геральт.

— Я зроблю все що зможу, — сказав він по паузі. — Та в разі чого, рятуватиму власне життя. Ви, пане, теж мусите враховувати таку можливість.

Фолтест підвівся.

— Ти мене не зрозумів. Не про те йдеться. Ясно само собою — вб’єш її, якщо зробиться надто жарко, інакше вона вб’є тебе — вибирати тут ні з чого. Не розголошую цього, а проте твердо вирішив не карати того, хто вб’є її захищаючись. Але хай Бог боронить того, хто вб’є її, навіть не спробувавши відчаклувати. Дехто вже й палац підпалював, і з лука в неї стріляв, і пастки ставив, аж я мусив урешті кількох повісити. Та не про те йдеться, майстре. Слухай!..

— Слухаю, пане!

— По третіх півнях, як я зрозумів, упириці не стане. А що буде?

— Коли все буде добре, то, очевидно, буде чотирнадцятилітня дівчина.

— Червоноока? З крокодилячими зубами?

— Ні, звичайна собі дівчина. Принаймні…

— Що?

— Фізично.

— От тобі й на! А психічно? Щодня на сніданок цеберку крові? Людське стегенце?

— Та ні! Як би це пояснити… Вона буде на рівні… ну, десь трирічної-чотирирічної дитини. Тривалий час потребуватиме піклування.

— Це ясно. А… чи не може все те до неї повернутися з часом? Відьмак мовчав.

— Ага, значить, може. І що тоді?

— Коли після тривалої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І то хутко.

Фолтест насупився.

— Не думаю, однак, що до того дійде, — мовив Геральт. — Для більшої певності дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.

— Саме тепер? Чи ж не заскоро, майстре? А якщо…

— Саме тепер, — перебив його ривієць. — Всяке буває. Може, вранці знайдете в гробниці відчакловану королівну і мого трупа.

— Навіть так? Попри мій дозвіл на будь-який самозахист? Попри те, що й без мого дозволу ти, здається, на все готовий?

— Справа дуже серйозна. Ризик справді великий. Так що послухайте: королівна постійно має носити на шиї сапфір, найкраще — інклюз, на срібному ланцюжку. Постійно. Вдень і вночі.

— Що то таке — інклюз?

— Сапфір з пухирцем повітря всередині. Крім того, в кімнаті, де вона спатиме, час від часу треба палити в каміні гілки ялівцю й ліщини.

Фолтест сидів у задумі.

— Дякую тобі, майстре. Я так і робитиму, якщо тільки… Але послухай і ти мене. Якщо допевнишся, що випадок безнадійний, забий її. Якщо подолаєш чари й дівчинка стане… нормальною… але потім виникнуть хоч якісь сумніви — забий її. Не бійся, нічого тобі не загрожує. Я справді на тебе кричатиму, привселюдно вижену тебе з палацу і з міста, але більш нічого. Нагороди тобі, зрозуміло, не дам. Може, виторгуєш її, сам знаєш, у кого.

Вони хвилю помовчали.

— Геральте! — Фолтест уперше звернувся до нього на ім’я. — Це правда, ніби дитина вродилася такою лишень через те, що Адда моя сестра?

— Дурниці. Жодне закляття саме собою не діє, треба наслати чари. То інша річ, що ваш зв’язок із сестрою став, очевидно, причиною такого наслання.

— Я так і думав. Декотрі відуни теж так казали, хоч і не всі. Але звідки усе це береться, Геральте? Чари, чаклунство…

— Не знаю, королю. Це відуни знають, відки воно все походить. А нам, відьмакам, досить лиш знати, що такі речі справді бувають — як наслідок чиєїсь могутньої волі й лихого умислу. І що всьому цьому можна-таки протидіяти.

— Убиваючи?

— Здебільшого. За це нам, зрештою, й платять. Мало хто вимагає просто зняти чари. Як правило, люди хочуть врятуватись від небезпеки. Та ще часом — помститись, якщо потвора встигла занапастити когось із їхніх близьких.

Король підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, зупинився перед мечем, що висів на стіні.

— Ось цим? — запитав він, не дивлячись на Геральта.

— Ні. Цей — для людей.

— Чув, чув. Знаєш що, Геральте? Я таки піду з тобою до склепу.

— Виключено.

Фолтест обернувся, очі йому блищали.

— А знаєш, відьмаку, що я ніколи не бачив своєї доньки? Ані після народження, ані… пізніше. Боявся. Може, ніколи й не побачу. Невже я не маю права знати, як ти її мордуватимеш?

— Ще раз кажу: виключено. Це неминуча смерть. І для мене теж. Якщо хоч на мить послаблю увагу, волю… Ні, пане.

Фолтест обернувся й рушив до виходу. Геральтові якусь мить здавалося, що король так і вийде без прощального слова чи поруху, однак той зупинився і глянув на нього.

— Викликаєш довіру, — сказав він. — Хоч і знав, що ти за птиця. Чув про твою пригоду в корчмі. Не сумніваюсь, ти порішив тих гультіпак виключно задля розголосу — аби справити на людей і на мене враження. Міг би, гадаю, їх угамувати й без меча. Боюсь, так і не довідаюся напевне, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи просто — вбити. Але пристаю й на це. Мушу пристати. І знаєш, чому?

Геральт не відгукнувся.

— Бо вважаю, — сказав король, — що вона невимовно страждає… Правда?

Відьмак мовчки дивився на короля своїм проникливим поглядом. Не кивав на знак згоди й не заперечував. Не озвався ні словом, ні порухом, але Фолтест усе знав. Знав відповідь.

Геральт востаннє визирнув з вікна палацу. Швидко западали сутінки. За озером невиразно миготіли вогники. Довкола палацу лежав пустир — смуга нічиєї землі, якою місто Визим ось уже шість років відгороджувалось од небезпечного місця, не лишаючи поблизу нічого, окрім руїн, струхлявілих балок та щербатого частоколу, який, очевидно, не веліли розбирати й переносити на нове місце. Найдалі — на протилежний край міста — переніс свою резиденцію сам король; громаддя його нового палацу височіло на тлі вже стемнілого неба.

Відьмак повернувся до запорошеного столу в одній із покинутих напризволяще кімнат і повів далі свої неквапні приготування. Часу мав досить. Знав, до півночі упириця не вийде зі свого склепу.

На столі перед ним стояла невелика, обкута залізом скринька. Він одкрив її. Всередині, щільно одна при одній, у вимощених сухою травою гніздах, стояли; пляшечки з темнавого скла. Він вибрав з-поміж них три.

З підлоги підняв довгастий пакунок, грубо загорнений овечою шкурою і перев’язаний ременем, розгорнув його й видобув замашного меча з візерунчатим руків’ям, у чорних блискучих піхвах, оздоблених рунічними знаками й символами. Він оголив лезо, що зблисло чистим, дзеркальним сяйвом. Меч був із чистого срібла.

Геральт прошепотів магічні слова, вихилив уміст двох пляшчинок, за кожним ковтком кладучи ліву долоню на руків’я меча. Потім, закутавшись у свій чорний плащ, усівся долі. Жодного крісла в приміщенні не було. Як, зрештою, і в усьому палаці.

Геральт сидів непорушно з заплющеними очима. Подих, спочатку рівний, прискорився, став хрипкуватим і неспокійним. А потім мовби зовсім зник. Суміш трав, за допомогою яких відьмак міг контролювати всі органи свого тіла, могла виявитися смертельною для простої людини, не призвичаєної з дитинства до подібних трунків.

Відьмак різко повернув голову. Його слух, загострений понад усяку міру, чітко вловив тихі кроки на зарослому бур’янами подвір’ї. Для упириці було надто рано. Геральт закинув меча за плечі, сховав своє причандалля між головешок каміна і легко, мов нетопир, злетів униз сходами.