Зенітка - Вишня Остап. Страница 6

Позатикали й поїхали світ толочити…

Їдуть… Спереду стрибають «тигри», «пантери», «фердинанди» — дорогу, значить, прокладають, зверху гудуть «месери», «хейнкелі», «юнкерси» та «вольфи» — вісь охороняють, а вже за ними й під ними вісь рипить.

Попервах люди, зроду-віку такого страховища не бачивши, зніяковіли й почали одступатися…

Вісь їде, гуде, бахкає, свистить, рипить, по дорозі геть-чисто все нищить…

На дорозі село — просто на село, город — на город!

Хати трощить, людей давить.

Одно колесо біля Москви, а друге — біля Сталінграда… Такого попервах та вісь наробила…

А потім люди придивились:

— Та стій, хлопці, може ж, воно не таке уже й страшне!

Заходилися біля тої осі по-справжньому — вона зразу біля Москви в канаву — гуцик!

Гуцик і зразу — лусь: трісла…

Біля Сталінграда рубонули і по осі, і по сателітах — із коліс спиці посипалися, із кілочків-сателітів — тріски…

Тоді вісь — «обратним ходом» пішла.

Та як покотилась, як покотилась — не наздоженеш…

І таке трапилось, що й з возом ніколи в світі такого не бувало: ще й кілочки-сателіти в дірочках стирчать, а вже одно колесо — Рим — злетіло…

Тут би стати й колесо надіти, так непереливки: б'ють, стати не дають. Покотилась на однім колесі.

Летить на підволоці, торохтить, куряву здіймаючи.

А тут і сателіти — кілочки почали випадати…

Випав румунський кілочок, ледь-ледь тримається мадярський, — і то через те, що обривками їх поприв'язувано.

А полагодити не дають: женуть!

А в Геббельса вже й слини не вистачає мастити: рипить вісь так, що на весь світ чутно…

От-от випаде останній кілочок, спаде з осі останнє колесо — Берлін — і в прірву…

Туди й дорога!

Ще славнозвісний Іван Котляревський сказав:

Нехай!

Невирішене питання

Карлові Сукенцуцке в 1944 році стукнуло 78 літ.

У Карла Сукенцуцке була чималенька родина, яка складалася з його дружини Єви — 75 літ, та двох онуків — Курта — 28 років і Ганса — 26 літ.

У Курта після побідоносного «бліц-кріга» на Сталінградських степах не було правої ноги, правої руки й правого ока, а в Ганса, після такого ж «бліц-кріга» на Дніпрі, не було лівої ноги, лівої руки й лівого ока…

Отже, єдиним кормильцем всієї Сукенцуцкенової сім'ї був сам Карл Сукенцуцке, семидесятивосьмилітній старець.

Кінець 1944 року був уже для третьої імперії самим «крігом», без «бліц»…

Разом із «бліцем» одійшли в минуле і українська пшениця, і українське сало, і кури, і гуси, і качки, і яйця…

А утрата всього цього для третьої імперії було значно дошкульніше, ніж потеря «бліца».

Сутужно було Карлові Сукенцуцке годувати свою родину: не завжди вистачало ерзац-кави, ерзац-картоплі й ерзац-хліба, проте Карл Сукенцуцке стоїчно вистоював довгі часи в чергах і сяк-так годував своїх старих та сліпо-безного-безруких…

Вдарила понадтотальніша мобілізація.

Не викрутився 78-літній Сукенцуцке.

Сукенцуцке — солдат.

Коли він прибув у військову частину, третя імперія котилася із західних схилів Карпат…

Командир роти, в яку потрапив Карл Сукенцуцке, довго-довго дивився на 78-літнього «гросфатера», думаючи:

— Ну, куди я його?

Рота захищала круту височину, вкриту сковзькою кригою.

Держатись солдатам на схилах цієї височини було дуже важко: вони сковзались і падали…

Вдержати височину надії вже не було, але й покинути її, відступаючи, загрожувало зривами солдат на слизькій кризі в безодню.

Подививсь командир роти ще раз на 78-літнього Карла Сукенцуцке і вдарив себе по лобу:

— Евріка!

Він покликав двох солдат, наказав узяти Карла Сукенцуцке під руки й обережно поводити його на найслизькіших місцях по схилу височини.

Солдати поводили «гросфатера» [6].

Після цього рота вже не сковзалася і більш-менш благополучно відійшла.

Пісок, що сипався із 78-літнього Сукенцуцке, врятував становище.

Командир роти представив Карла Сукенцуцке до нагороди залізним хрестом…

В штабі армії погодилися, що подвиг 78-літнього Карла Сукенцуцке достоїн залізного хреста.

Одне тільки непокоїло командування: куди чіпляти того залізного хреста?

Коли солдат грудьми захищає батьківщину — хреста чіпляють на груди…

А Карл Сукенцуцке прислужився батьківщині зовсім не грудьми!

Де він має носити залізного хреста?

Хороша-хороша дівчинка

Для таких дівчаток, невеличких і ніжних, білявеньких і з голубими очима, з рум'янцями на щоках і з соромливим поглядом, з мелодійним голосом і довгими віями, — для таких хороших-хороших дівчаток наші поети хороші-хороші вірші пишуть:

Вчилися вони, ці дівчатка, в радянських школах, кінчали десятилітки, йшли до вузів, мріяли бути лікарями, інженерами, педагогами, агрономами…

Зимою вони сиділи за книжками, чи то по окремих квартирах у тата з мамою, чи то гуртожитках, похапцем бігаючи до кіно та до театру, а влітку, склавши іспити, їхали трохи стомлені й блідуваті на села, — там у них червонішали знову щоки, блиском бралися очі, і яких же ж вони пісень співали, сидячи в човнах на прозорих річках Радянської своєї Батьківщини або під вербами понад задумливими ставками колгоспними…

Хороші-хороші дівчатка!

Майбутні матері майбутніх онуків та правнуків наших.

І от війна! І от ворог плюндрує землю укоханої Батьківщини!

Тоді ці дівчатка складають книжки в шухляди, стьожки в коробочки, підстригають довгі чудесні коси, вішають у шафи шовкові сукні, одягають ватянки та бушлати і йдуть до військового комісаріату:

— Запишіть добровольцем! Я йду захищати свою Радянську Батьківщину! Як солдат!

Тисячі-тисячі, десятки, сотні тисяч наших хороших-хороших дівчаток, голубооких і ніжних.

І вони тепер солдати і командири, лейтенанти, капітани і майори, льотчики і зенітники, гармаші і розвідники, снайпери і кавалеристи, аеростатчиці і медсестри…

І от перед вами аеростатчик — командир поста.

Вона ж така, як студенткою хімічного інституту була, голубоока і з довгими віями, — тільки не пальто на ній з котиковим коміром, а сіра шинеля солдатська, і не черевики на ній модельні, а начищені до блиску солдатські чобітки.

І на ніжних її плечах не лисяча горжетка, а зелені погони з трьома червоними нашивками.

Сержант! Комадир поста «№ отдельного отряда аэростатов заграждения…»

Вона б уже була хіміком, бо пішла вона захищати Батьківщину з другого курсу хімічного інституту і вже три роки в армії, і ловила б вона тепер які-небудь, може, гази від коксових печей, — а тепер вона солдат, командир поста, аеростатчик і ловить фашистських хижаків, що смертоносними бомбами хотять нищити прекрасні міста нашої прекрасної Батьківщини.

Вона на бойовім посту — вона не дає фашистському стерв'ятникові зруйнувати її город і її інститут.

І вона знає, що закінчиться війна і вона поверне додому, — вона знову буде студенткою хімічного інституту і, закінчивши його, — буде інженером-хіміком, бо хімію вона дуже любить.

А тепер вона щоночі, пославши свій аеростат високо-високо вгору, стежить за ним, до апаратури придивляючись та прислухаючись, стежить і ловить летючого ворога.