Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 13

Миттєвий переляк людей минувся. Спершу вони зітхнули з полегшенням, затим розреготалися.

З Муфтою нічого не сталося. І коли їй прищепили вірус, також нічого не сталося. І з рослинами в лагуні й у ваннах лабораторії нічого не сталося.

Тоді ми зняли скафандри.

Ми нагадували зграю відчайдушних шибеників. Озера дзвеніли від нашого крику. Це були чудові проточні озера кольору синіх берилів, і капітан дав нам три дні відпочинку. Озера ми перетворили на плавальну станцію, піщані береги — у солярій. Від “Райдуги” до озер було близько кілометра, і ми протоптали до них стежку голими п’ятами. Літали на океан, там також було непогано. Але там не зануришся до плечей без каменя, не впірнеш у глибину, не втомишся і не потонеш. Добре, але. як говорили у давнину, тютюн, та не той… Озера були чисті, прохолодні — земні високогірні дзеркала. Ми хлюпалися в них, горлали від задоволення. Грали в квача і дихали, дихали залізним вірусом.

Десять днів ми розкошували. За цей час і робота на планеті просунулася. Ми облетіли чотири материки Мілени, побували у батискафі на океанському дні. Взяли геологічні, біологічні, гідрологічні проби і зразки. Головне — жили розкуто під сонцем і хмарами.

Лихо скоїлося несподівано.

Ми якраз снідали. Був один з нечастих сніданків, коли вся команда, чотирнадцять чоловік, зібралася в кораблі. Напередодні з південної полярної зони повернулися Ситін і Лазарєв і тепер між м’ясним і солодким доповідали про побачене.

— Царство осені, що поступово переходить у царство зими, — розповідав Ситін.

Йшлося про межу льодової зони.

— А потім одразу сніги на суші, айсберги у морі…

Розповідав Ситін нецікаво, з паузами, наче вичавлював із себе слова. Тому, певно, і слухали його неуважно. Може, оповідач втомився у нелегкій загалом експедиції; можливо, у слухачів не було настрою — за бортом “Райдуги” розпочинався сірий дощовитий день. Так і вів Ситін від слова до слова. Решта вже починала сьорбати каву.

Зненацька астронавігатор Кольцов сказав:

— Друзі, мені сьогодні приснився дивний сон…

Погляди усіх зупинилися на ньому. Здавалося, випадкова фраза навігатора зацікавила команду.

— Капітане, дозвольте? — мовив Кольцов.

— Ви закінчили? — звернувся капітан до Си-тіна.

— Так… — відповів той, непевно махнувши рукою.

— Говоріть, — дозволив капітан Кольцову: схоже було, і капітан зацікавився сном, що приснився навігатору.

— Мені снилося… — запалився Кольцов. — Незвичайний сон, Сергію Петровичу! Я все бачив так само виразно, як бачу стіл і всіх вас!.. — Кольцов покрутив головою, насолоджуючись увагою, що її приділили йому капітан і команда “Райдуги”. — Я бачив, — продовжував він, — що на планету опустився чужий зореліт — дивне поєднання конусів і циліндра. Опустився він плавно, ніби на крилах, хоча ні крил, ні стабілізаторів у нього не було. Опустився на таких самих піщаних дюнах. — Кольцов кивнув на ілюмінатори, крізь які видно було округлі, щезаючі за обрієм пагорби, що мокли під дощем. — Ладен побитися об заклад на що завгодно, — продовжував він, — це були пагорби Мілени, і взагалі усе, що мені снилося, відбувалося тут, на Мілені. З корабля вийшли люди, дослідники. Вони були без скафандрів, і я міг гарненько роздивитися їх. На зріст вони трохи нижчі за нас. але голова більша, масивніша. І очі великі, опуклі, схожі на скельця підводних окулярів. У них, як і в нас, руки й ноги. На руках по чотири пальці — це я помітив по тому, як вони тримали прилади: три пальці знизу і один зверху в обхват. Призначення тих приладів, з якими вони вийшли з корабля, я можу визначити приблизно, однак вони дуже схожі на ті, що мали в руках ми, коли вперше вийшли з “Райдуги”. Один із пришельців, довготелесий, трохи вищий за інших, не зробив і трьох кроків, нахилився і взяв пробу піску…

Кольцов не помічав, як слухачі один за одним відставили філіжанки з кавою і уп’яли очі йому в рот. Стояла така тиша, що чути було, як періщить дощ по склу ілюмінаторів. Навряд чи Кольцов розраховував на таку увагу: люди перестали дихати.

— Розкрилися люки, — продовжував він іще з більшим натхненням, — похилими пандусами з’їхало кілька машин.

— Стій! — обірвав Кольцова механік Берг. — Мені снився цей же самий сон!

— І мені. — сказав Тройчев.

— І мені!.. — пожвавішав Ситін. Кольцов урвав мову на півслові.

— І мені снився цей же самий сон, — сказав капітан Сергій Петрович.

— Одна машина була літальна, з прозорою кабіною, — сказав Берг, — її миттю запустили, і троє пришельців полетіли кудись. Відзначу: ближче до корабля видимість була краща, вдалині усе ховалося за серпанком. Літальний апарат зник одразу — розчинився у тумані. Так?.. — звернувся Берг до Кольцова і до Сергія Петровича.

— Точнісінько так! — погодився Кольцов. — Потім…

— Потім, — втрутився у розмову Ситін, — двоє дослідників одійшли від корабля. Враження було таке, що вони прямували до мене… до нас, — виправився Ситін. — Можна було роздивитися їхні обличчя, очі.

— Бр-р! — не витерпів лікар Грінвуд. — Не хотілося б мені вдруге побачити ці очі.

За столом настало мовчання. Ніхто не думав про каву, філіжанки хололи непочаті. Було ясно, що один і той же сон приснився усьому екіпажу. Кожен відчував подив, навіть страх, хоча боязких на “Райдузі” не було.

— Але що все це означає? — розгублено запитав хтось.

Це запитання мучило кожного з чотирнадцяти членів команди.

Наступної ночі сон приснився екіпажу “Райдуги” знову. Той же самий — із зорельотом, пришельцями і машинами. Можливо, трохи виразніший. Тепер усі бачили, що конуси зорельота сині, а циліндр золотистого кольору. Шкіра на руках і обличчях пришельців сіра, очі чорні, з синюватим металічним блиском. Не було серпанку на обрії, про який учора говорив Берг, — далина була чиста, ніби вимита дощем. Декотрі з членів команди розрізняли звуки голосів, шум машини, завважили, що пальці на руках у пришельців гнучкі, як щупальця, без суглобів.

Це скидалося на масову галюцинацію, і, якщо учора вранці людей проймав подив, тепер на обличчях можна було прочитати тривогу: що це за чортівня і чим вона може скінчитися? Дивні сновидіння могли виникнути як результат навіювання на відстані. Якщо це від навіювання, то хто навіює, навіщо і звідки? Гра це, попередження чи спроба контакту?

У наступні ночі сон повторювався — як кінофільм — від початку і до кінця. З тією відмінністю, що чимдалі ставав яскравіший, об’ємніший, наче увіходив у нас і взагалі був не сном, а дійсністю, незмінними свідками якої були всі ми без винятку. Тепер ми бачили не лише колір корабля, машин і приладів у руках пришельців, а й помічали прим’ятини на корпусі зорельота, ромби фасеток в очах дослідників. Очі!.. Лікар мав рацію: погляд їхній проникав у душу, залишав там страх і холод металу. Пришельці були люди, як ми, але вони були інші: з сірою, металевого відблиску шкірою, з жорсткою щетиною на голові і трикутним отвором замість носа. Можливо, ми до них і звикли б, якби контакт був справжній, проте коли вони з’являлися уві сні, маніпулювали з приладами, розмовляли один з одним, не звертаючи на нас уваги, коли це повторювалося з ночі в ніч, це впливало на людей разюче. Ми вже не сумнівалися в тому, що усе відбувалося тут, на Мілені; пришельці побували на планеті раніше за нас, дослідили її і зуміли залишити по собі запис про своє перебування. Чи цей запис передавався з супутника чи з іншої планети, з простору нарешті, невідомо. Супутник навколо планети наші прилади засікли б, випромінювання так само виявили б, якби воно мало місце.

Минали ночі, сон не покидав нас. Більше того, він не давав нам спати. Заповнював свідомість, душу, переселявся в нас. Люди не могли відпочивати. Варто було заплющити очі — опускався корабель, виходили пришельці. Все розпочиналося спочатку. До останнього слова, поруху пальців на руках довготелесого, коли він виймав щуп з піску у себе під ногами. Це не назвеш сном, галюцинацією — це були страхіття, що повторювалися з методичністю оберту колеса, вимотуючи людей до знемоги. Навіть удень варто було присісти, задуматися — перед очима опускався зореліт, відкривалися люки.