Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 2

Рівна поверхня планети видавалася згладженою, а квіти — посіяними. За ними не було видно грунту: космонавти не могли дістатися до нього крізь сітку переплетених стеблин. За кожним кроком сітка пружинила, на ній не залишалося слідів — квіти не м’ялися. Як вони одержували поживу, вологу, якщо над планетою не було хмар? Борис і Григорій переконалися у відсутності хмар за вісім годин обльоту. Або ось це дзвеніння. Що дзвенить — небо, повітря, квіти?.. До нього можна звикнути, — космонавти вже призвичаїлися, — але як пояснити його?

— Я також не впевнений, що планета незаселена… — Григорій відвів очі від моря квітів, глипнув на товариша.

Борис стояв, обернувшись назад; очі його буквально лізли на лоба: від ракети до них неквапно рухалися двоє. Це були земні люди. Вони йшли, озираючись на всі боки, іноді зупинялися, жестикулювали. Машинально Григорій зазначив, що один з них у оранжевому светрі, другий — у синьому. І тої ж миті він роздивився їхні риси. Лугом ішли Борис і Григорій… Вони копіювали жести, ходу Григорія і Бориса — були їхніми двійниками!..

Космонавти не відзначалися полохливістю: Борис робив четвертий рейс, Григорій — шостий. Але зараз, побачивши самих себе на чужій планеті, під чужим сонцем, вони сторопіли. Борис-другий, який ішов од ракети, зупинився, вивільняючи черевик із жорстких стеблин дзвоників. Григорій-другий простягнув йому руку, щоб товариш міг зіпертися на неї… Все було зроблено так, як це зробили космонавти близько десяти-дванадцяти хвилин тому. Борис вивільнив ногу й, повернувшись до Григорія, усміхнувся. “Подякував…” — згадав Григорій. Тим часом привиди, перемовляючись, продовжували свій шлях.

— Може, я сплю, Григорію… — мимрив Борис, вхопивши друга за плече.

Григорій почувався не краще од Бориса й, напевне, звернувся б до нього з таким самим запитанням, якби йому не перехопило подих від цього видовища. Двійники наближалися. Вони не дивилися на Григорія і Бориса: озиралися навсебіч, оглядали поле, квіти, мовби не помічали космонавтів або ж перед ними нікого не було. З кожним кроком відстань між ними і людьми скорочувалася.

— Що ж це, Гришо?.. — розгублено, по-дитячому запитав Борис.

Залишалося п’ятдесят кроків, тридцять…

— Ей!.. — крикнув Борис.

Жодного ефекту. Двійники навіть не подивилися на космонавтів.

— Стійте!

Двійники підходили. Григорій-другий усміхнувся, глипнув на небо — у справжнього Григорія мурахи повзли по спині, — відтак обернувся до Бориса, сказав щось, ворухнувши безгучно губами.

— Стійте!.. — знову крикнув Борис.

Ніщо не допомагало. Залишилось близько десятка кроків. Борис погрозливо зігнув руки у ліктях, готуючись відбити напад. Двійники й оком не змигнули. У моторошному мовчанні підійшли упритул і увійшли, влилися в живих людей.

Але не це виявилося найгіршим: від ракети ішла друга пара — Борис і Григорій, а з підйомника виходила третя…

— Оце так ушелепалися! — сказав Борис, витираючи з лоба краплі поту. — Чого б я тільки не дав зараз, аби опинитися на рідному космодромі…

Тої ж миті, заступивши третю пару і ракету, перед людьми з’явився космовокзал — семиповерхова біла будівля з вежкою радіомаяка, знайома космонавтам кожним вікном, вигином архітектурної лінії. Борис озирнувся: позаду, на обрії, стояло кілька ракет, заправні машини, віддалік — куполи ангарів, де проходили огляд і ремонт після повернення кораблі, — все те. що Борис сподівався побачити і що мусило бути на космодромі Сонячний Гай у причорноморському степу.

Тим часом двійники, друга пара, які підходили до них, були вже недалеко: знову Борис зупинився, вивільняючи черевик, Григорій простягнув йому руку. Борис-двійник усміхнувся, поворушив губами…

— Відійдемо убік, — сказав Григорій, усе ще відчуваючи спиною холодок.

Вони відійшли, спостерігаючи за двійниками. Ті, ніби нічого й не сталося, наблизились до місця, де космонавти щойно зустріли перших своїх двійників, зупинилися, наче у задумі. Затим Борис-другий озирнувся, рот його розкрився від подиву.

— Завважив другу пару, — прокоментував Борис-справжній і сплюнув: — Але ж і пика…

Григорій намагався осягнути побачене, навіть слідкував за своїм двійником, відзначаючи, що Борис абсолютно правий: фізіономії обох викликали відразу своєю недоумкуватістю.

Друга пара, обернувшись обличчям до ракети, точніше до фасаду маревного вокзалу, тупцювала на місці, дожидаючись на третю пару, що в цей час вийшла зі стіни будівлі. Потім, поглинувши третю пару і безгучно обмінявшись словами, рушила до Григорія і Бориса, якимось чином виокремившись із третьої пари, яка тепер стояла на тому ж місці і очікувала на щось, втупившись у фасад будівлі.

— Де ж ракета?.. — пошепки запитав Григорій.

Не встигли стихнути його слова, як ракета з’явилася на тому місці, куди він дивився, — біля лівого під’їзду вокзалу. Друга ракета виникла в стіні будівлі, куди дивився Борис. Поряд із стіни вийшла четверта пара, у синьому і в оранжевому светрах.

— З мене досить!.. — Борис, не звертаючи уваги на двійників, кинувся до ракети.

Григорій ледве встигав за ним.

Нижній люк корабля був відкритий, підйомник розчинений, проте коли Борис хотів узятися за дверцята рукою, то відчув саме лише повітря.

За годину на видимому просторі синього лугу стояло вісім ракет, частина вулиці, на якій жив у Одесі Григорій, алея пірамідальних тополь, і на всій території, оранжеві й сині, блукали привиди. Друзі намагалися ні про що не думати, нічого не хотіти.

Вони вже набралися досвіду: варто було про що-небудь згадати — про вокзальну будівлю космопорту, звичайнісінький ґудзик — все тої ж миті з’являлося перед очима, і вже не було жодної можливості позбутися цього. Так з’явилися статуї піонера і піонерки, які Борис бачив у одному з куточків приморського парку, решітчастий щит кінореклами, клумба з розквітлими флоксами, пара крутобоких морських валунів… З дрібнотою ще можна було миритися. Гірше було, коли з’являлися будівлі на зразок вокзалу. У стіну можна було сунути руку, зайти. Але втримати руку, втриматися у будівлі самому було неможливо: всередині панували темрява і нестерпний холод. Борис влетів з розгону в космовокзал, однак тої ж миті вискочив назад до Григорія: темрява поглинала звук, неможливо було визначити, де залишався товариш. Спробували увійти, тримаючись за руки, але одразу ж втратили орієнтацію і вийшли назад, на сонце, мабуть, випадково. Після цього з півгодини спостерігали за двійниками, що потикалися в стіну й вискакували назад — видовище не з приємних…

— Штука!.. — сказав Борис, стріпуючи головою, ніби проганяючи поганий сон. — Що робитимемо далі?

— Треба обійти вокзал. Ракета повинна бути десь позад нього.

Рушили уздовж фасаду, повернули за ріг будівлі. Але тут на їхньому шляху виріс багатоквартирний будинок, що наполовину вростав у вокзал; за будинком зблискував гофрованим алюмінієм ангар.

— Чортівня! — вилаявся Борис.

Довелося повернутися назад, до центрального входу у вокзал.

— Так ми створимо собі зачароване коло з будинків та ангарів!.. — обурювався Борис.

— Ні про що не згадуй! — радив йому Григорій.

Тої ж миті, заховавши ліву частину вокзалу, перед друзями з’явився театр їхнього космічного містечка: одна сторона виявилася нижча за іншу, ніби театр перекосило землетрусом.

— Не можу! — Борис схопився за голову. — Гришо, не можу, розумієш?..

— Візьми себе в руки!..

— Вони нас розчавлять! — Борис вказав на будівлі.

Нотка розпачу у його голосі неприємно різала слух, але гірше було, що Борис не помічав цього. Тільки не впадати у відчай, повторював собі Григорій, не впадати у відчай! Нехай це незрозуміло, але не піддаватися паніці… Водночас він озирався навсебіч, чекаючи на щось, іще більш незрозуміле. Це чекання також породжувало у душі відчай.

Сонце сіло за обрій, і без усякого переходу, ніби помахом крила, космонавтів накрила ніч.

— Хоча б усе це нам приснилося… — мурмотів Борис, вкладаючись спати на квітках поруч з Григорієм.