Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 20

Рушницю і одяг Бубей відніс у сільраду.

Юрія знайшли наприкінці третього дня. Знайшов Вовчок під скелею, у непролазній хащі, куди привів людей. Кущі були понівечені, зім’яті, ніби Юрій вилежувався на них або впав з висоти. Руки, ноги студента були поломані, сам він був непритомний.

Дорогою до лікарні марив:

— Яке сонце… Простір! І небо глибоке, синє…

Коли його клали на операційний стіл, у нього незручно підвернулася рука. Юрій зронив ще одне слово:

— Крило-о!..

ШРОТИНКА

Вечір згустився до темряви, і лише за деревами саду, за лісом, маковіла, гаснучи, оранжева зоря. Коли ж на веранді запалили світло, зоря зникла, сходинки веранди потонули у мороці, ніби в океанській глибині, де невиразно, як водорості, бовваніли гілки яблунь. Зате стіл, застелений скатертиною, сліпучо спалахнув, чайні чашки, ваза з варенням заблищали, як пригорща самоцвітів.

— Завжди так, — сказала Надія Юріївна. — Увімкнеш світло — і робиться затишно і весело. Чудово, Ваню!..

Іван Федорович мовчки вмощувався за столом. Експресія у словах дружини його мало зачіпала. Йому хотілося свіжого гарячого чаю. День, як завше, видався багатослівний і клопітний: розпочиналася іспитова сесія, консультації, колоквіуми. Усе це втомлювало його, Фастова, доцента кафедри біохімії. Під вечір Іван Федорович ледве тримався на ногах. А тут ще поїздка на дачу — поки дістанешся, тільки й бажань, що попоїсти і відпочити.

— Дімо! — погукала тим часом Надія Юріївна. — До чаю!

Груша, хатня робітниця Фастових, внесла самовар, поставила на середину столу. Фастови пили чай по-російськи: з самовара, з блюдець. Це не було купецькою звичкою — мода. Самовари були на усіх околишніх дачах, пасти задніх Фастовим не хотілося.

— Спасибі, Грушо, — сказала Надія Юріївна.

Увійшов дев’ятирічний Діма. Кишені його штанів підозріло відстовбурчувалися.

— Знову яблука? — запитала Надія Юріївна. — Скільки разів сказано — не їж зелені!

Діма поморгав оченятами, примостився поруч з батьком.

Надія Юріївна заходилася розливати чай.

— Як там Світлана Петрівна? — запитувала у чоловіка. — Марія Георгіївна повернулася з відпустки?

Цікавилася вона дружинами співробітників Івана Федоровича. Світлана Петрівна до всього її далека родичка, а до Марії Георгіївни у неї інтерес особливий: Марія Георгіївна мусить повернутися з довготривалої поїздки до Фінляндії.

— Марія Георгіївна повернулася, — відповів Іван Федорович.

— От кому щастя! — сказала Надія Юріївна. — Привезла, либонь…

Як і кожна жінка, Надія Юріївна була небайдужа до убрання.

Іван Федорович знав уподобання дружини, звик до подібних запитань, отож пустив її слова повз вуха.

Настала пауза, тиша, яку порушувало тільки голосне присьорбування: Діма з очевидним задоволенням попивав з блюдечка чай.

— Дімо!.. — сказала Надія Юріївна і суворо глипнула на сина.

Той облишив пити, підлив з чашки у блюдце. Надія Юріївна повернулася до чоловіка, щоб продовжити розпитування, і голосно зойкнула:

— Ой!..

Іван Федорович і Діма одірвалися від чаю, звели на неї очі. Обличчя Надії Юріївни перекривилося, зубами вона прикусила губу від болю, повільно розверталася боком, щоб глянути чи то у сад, чи то на щось невідоме позад себе.

— Що з тобою? — запитав Іван Федорович.

Надія Юріївна обернулася спиною до чоловіка і сина — при цьому вона завела руку назад, обмацуючи щось, — Іван Федорович і Діма помітили, як на білій блузці з-під її пальців текла кров.

— Тебе поранено? — підхопився Іван Федорович.

— Мамо!.. — Діма також став на рівні.

— Ой!.. — проказала ще раз Надія Юріївна, піднесла пальці до очей і, завваживши кров, повільно опустилася обличчям на стіл. — Що це, Ваню? — запитала.

Іван Федорович уже стояв біля неї, розглядав пляму на блузці. Відтак обернувся в бік саду, подивився у темряву.

— Що це, Ваню?.. — повторила Надія Юріївна.

— Спокійно, — сказав Іван Федорович й одразу ж, відповідаючи на запитання дружини, признався: — Сам не знаю, що це.

Обернувся до дверей, що вели у кімнату, гукнув:

— Грушо!

Груша з’явилася негайно.

— Бинт! — сказав він. — І йод! І зараз же зателефонуй у “Швидку допомогу”!

— Що сталося? — запитала Груша, завваживши Надію Юріївну, котра схилялася над столом.

— Бинт негайно! — крикнув їй Іван Федорович.

За хвилину бинт і склянка з йодом були в його руках. Груша гайнула до телефону. Іван Федорович і Діма відвели Надію Юріївну до кімнати і тут поклали на диван.

— Це небезпечно? — запитала Надія Юріївна.

“Швидка” мусить прибути з Москви, від Москви до дачного селища сорок кілометрів, прикидав Іван Федорович. Лікарі приїдуть не раніше, ніж через півгодини.

— Боляче? — запитав дружину.

— Боляче, — відповіла Надія Юріївна.

— Потерпи, — сказав Іван Федорович.

А Діма запитав, як допіру запитувала Надія Юріївна:

— Що це?

“Поранення, — думав Іван Федорович, — кульове. Очевидно, з малокаліберки. Розвелося цих мисливців — уночі і то немає спокою… А дружина молодець — не рюмсає, не учиняє істерику”. Проте Надія Юріївна мовила роздратовано:

— Ти можеш відповісти синові?..

Іван Федорович сказав Дімці:

— Марш звідсіля, тут тобі не місце!

Оголив ранку трохи нижче білих ґудзиків ліфчика, помастив довкола йодом. Надія Юріївна знову заойкала.

— Терпи, — сказав Іван Федорович і заходився накладати на рану бинт.

Дімка стояв у дверях кімнати і витріщався. Іван Федорович зиркнув на нього, однак промовчав. Увійшла Груша.

— Скоро приїдуть, — сказала вона. — Дайте-но я, — узяла котушку бинта з рук Івана Федоровича.

“Швидка” приїхала не через півгодини і навіть не через годину — майже через дві години. На обурене запитання Івана Федоровича лікар — “Ольга Яківна”, — відрекомендувалась вона, як тільки увійшла до кімнати, — відповіла:

— Ви у нас не одні. Машини були у розгоні.

Тої ж миті обернулась до хворої:

— Що у вас?

Через п’ять хвилин з-під білої шовковистої шкіри Надії Юріївни було вийнято шротинку.

— От і все! — сказала Ольга Яківна. — Звичайнісінька шротинка. Однак вам пощастило, — усміхнулася до Надії Юріївни, — стріляли, певно, здалеку, шріт був при кінці льоту. Могло бути гірше.

— Негідники!.. — вилаявся Іван Федорович на адресу мисливців.

— Так, — підхопила Ольга Яківна, — стільки нещасних випадків!..

Ранку було прочищено, заклеєно. Надії Юріївні увели кубик протиправцевої цілющої сироватки.

— Не хвилюйтесь, не турбуйтесь, — проказувала на прощання Ольга Яківна. — Через три дні як рукою зніме.

Іван Федорович дякував Ользі Яківні. Надія Юріївна також дякувала. Діма дякував, Груша дякувала. А коли дорослі рушили проводжати лікаря до машини і Надія Юріївна також вийшла, Дімка згріб шротинку, що лежала на білому бинті, і поклав її до кишені.

Таким був початок найвизначнішої події, що приголомшила землян у останній чверті двадцять першого століття.

Надалі події розвивалися певний час приховано, нічого не обіцяючи, не хвилюючи оточуючих, а тим паче людство.

Ранка на спині Надії Юріївни загоїлася. Після неї справді залишилася цяточка, як і передрікала Ольга Яківна, рубчик. У родині Фастових перестали обговорювати пригоду зі шротинкою. Тим більше, що остання того ж вечора зникла — так принаймні вирішили дорослі.

— Надю, — запитав тоді Іван Федорович, — тут була шротинка, де вона?

— Чи до цього мені, Ваню!.. — з досадою відповіла Надія Юріївна. — Очі б мої не дивилися!

Дімку ще від машини одіслали спати, шротинку не шукали — все одно не визначиш, з якої вона рушниці, не знайдеш мисливців. Засинаючи, Іван Федорович звернув було увагу на деталь: ніякого пострілу, коли пили чай, він не чув. Слід було запитати у Дімки, чи він не чув. Однак це запитання Іван Федорович приспав, і на тому все й скінчилося.