Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 35

Промова заспокоювала Флетчера. Все у ній на місці. їй-право, все у ній на місці.

Показання компаньйона в поліції також коректні. Обличчя передає щире співчуття.

— Пане комісар! — на очах у Флетчера сльози. — Крісс був чудовий товариш, душевний друг!.. — При цьому Флетчер запихав до кишені вельветової куртки рибальську волосінь. Жорстка волосінь стовбурчилася, випирала назовні. — Повірте, пане комісар, я так шкодую!.. — Флетчерові ніяк не вдавалося упоратися з волосінню.

Комісар записував у протокол показання. Він навіть вірив ураженому компаньйону — хіба мало нещасних випадків на воді.

— Не хвилюйтесь, — говорив він. — Катер уже послано, щоб виловити тіло.

— О, пане комісар, можливо, його вдасться врятувати!..

— Не хвилюйтесь, — повторив комісар, — зробимо все необхідне.

Флетчера відпустили під заставу в тисячу доларів.

— До обстеження тіла Девіда Крісса, — пояснив комісар. — До повного з’ясування обставин.

Це не хвилювало Флетчера. Совість його чиста. Він не штовхнув Крісса, навіть не наближався до нього, нехай обстежують.

Узяли підписку про невиїзд. І це не розхвилювало старшого компаньйона. Нікуди він їхати не збирався. Зробили відбитки пальців — звичайнісінька формальність. Лаборант притискав навперемінку пальці правої руки, лівої до мастики і відбивав їх на білому. Десяток овалів, брудних плям з’явилися на пластику, як сліди злочину. Це налякало Флетчера.

Спускаючись сходами, він усе витирав пальці об хусточку і не міг витерти їх дочиста. Пальці залишались темними. Флетчер не міг дивитися на них без внутрішнього дрожу, засунув руки до кишень.

У таксі він сидів за спиною шофера. Знову витягнув хусточку, заходився відтирати фарбу. Чим ближче під’їжджав він до лабораторії, тим відчутнішим ставав страх. Ніщо йому не загрожує. Ніщо, запевняв він себе. Крісс упав за борт і потонув. Бідолаха не вмів плавати!.. Та страх не полишав Флетчера. Чи зуміє він залишитися осторонь від цієї справи? Якби знати, якби мати певність! Флетчер шарпався на задньому сидінні, наче в мишоловці. Навіщо вони узяли відбитки пальців? Може, бачать його наскрізь?.. Компаньйон віддав би тисячі, що лежали в банку, тільки б упевнитися, що йому ніщо не загрожує, скинути з себе липучий, нав’язливий страх.

— Футуроскоп!.. — згадав він. — Ось хто скаже, що мене жде! Не потрібно ніяких тисяч, досить подивитися два-три найближчих місяці!

Відпустивши таксі, Флетчер стрімко вбігає у лабораторію. Укол стерильною голкою, — трохи більше болю, трохи більше крові — виття центрифуги, і ось шматочок тканини на дослідницькому склі. Тремтячою рукою Флетчер посуває скельце під об’єктив апарата. Навпомацки знаходить кнопку вмикання.

Рух пальця — і…

Експерти, які прибули на місце, де щойно стояла лабораторія, відзначили вибух, який зруйнував будівлю і невідомий апарат, — нікель, скло, обриви електронної схеми вкраплені у випадково вцілілу стіну. Місцями ще димілося, смерділо паленою гумою.

Натовп роззяв відтиснули обабіч вулиці. Біля хідника, захаращеного цеглою, стояли дві машини — біла медична і зелена поліцейська. Прибула третя — інспекторська. Відчинилися дверцята.

— Обережно, пане комісар, — експерти з’юрмилися біля щойно прибулого автомобіля, — повсюди камінь, скло…

Комісар не прагнув увійти в зруйновану лабораторію, йому доповідали тут же, біля машини:

— Не менше трьох кілограмів тротилу. Є жертва…

Санітарна машина відкрита. Двоє в халатах заштовхують усередину брезентові ноші, намагаючись прикрити простирадлом людину у вельветовій куртці, з кишені якої звисає до землі рибальська волосінь. Простирадло зачепилося за щось, на мить відкрило обличчя чоловіка.

— Ба-а! Це ж Флетчер! — Комісар гасить сірник, не розкуривши сигару. — Він щойно був у мене, не минуло й півгодини!

Хтось люб’язно простягує йому запальничку.

Санітари уштовхнули ноші в машину. Обривають волосінь, що потрапила між стулки дверцят. Експерти і комісар дивляться на їхню поспішливу метушню. Проводжають поглядом машину.

Комісар врешті-решт бере запальничку, закурює.

— Не минуло півгодини, — проказує швидше до себе, ніж до оточуючих. — Ото вже доля!..

МАША

— Борисе! Та прокинься ти, чуєш?

Спальний мішок засовався на ялицевій постилці, розтягнувся, як величезний кокон.

— Жодної собаки! — термосив Василь товариша. — Всі пощезли…

Кокон знов заворушився, з’явилася голова Бориса, заспані очі-щілинки.

— А мені снилося… море, — сказав він. — Таке синє…

— Жодної!.. — хвилювався Василь. — Як вітром здуло!

— Куди? — запитав Борис.

— Якби знав — не запитував!..

Борис сів, витягнув звідкілясь шапку, насунув на голову: мороз — двадцятиградусний.

— Повтікали? — запитав, байдуже позіхаючи. — А море, ох і синє ж! — Потягнувся так, що аж затріскотіли суглоби.

Василь вилаявся спересердя:

— Ти прочумаєшся чи ні?

Ранок розгорявся у туманах. Рожеве світло лягало на гладінь засніженої ріки, торкалося віддалених вершин пагорбів і губилося над обрієм у безодні зникаючої ночі. Ріка повертала на північ, круглилася закрутом, розсувала тайгу. Все було чисте, біле; дивно чорніли на білому двоє нарт, згарище від багаття. І довкола — ні звуку.

Це вплинуло на Бориса більше, ніж слова і штурханці Василя. Зірвавшись на ноги, він закричав:

— Рустан, Рустан! Салка!

Крик полинув над рікою, слабо відбився від берегових круч.

— Куди ж вони поділися?.. — Борис озирався навсебіч.

Сліди собачих лап, покружлявши коло багаття, тягнулися до берега, у закрут. Борис з Василем помчали по сліду.

Це була непогана розминка, свого роду зарядка. І мороз підганяв добряче. Та головне — чому і як далеко втекли собаки?

Засапавшись, друзі обігнули мис, що круто заходив у ріку, і зупинилися. Зграя була тут.

Напередодні увечері Борис і Василь підірвали на березі схил, що зсунувся униз. Тут же хотіли залишитися на ніч, щоб уранці приступити до проб, однак брила нависала так загрозливо, що друзі вирішили не ризикувати і пошукати для ночівлі зручніше місце. І вчинили правильно: брила відвалилася і на висоті чотирьох-п’яти метрів відкрила вузьку щілину. Собаки пірнали у щілину й поверталися звідти із здобиччю. Тут же, поміж каменів, пожирали шматки. Угледівши Бориса і Василя, підлабузницьки завертіли хвостами: мовляв, ми нікуди не втікали, всі тут і загалом непогано поснідали.

— Рустан! Салка! — покликав Борис. — До мене!

Вожаки відокремилися від зграї, рушили; за ними потягнулися інші, облизуючи закривавлені пащі.

— Що ви знайшли? Яку мерзоту? — з огидою запитував Борис.

Ситі звірі повискували, відчуваючи, що у голосі людей немає погрози, пробували потертися мордами об унти Бориса і Василя.

Ті позадкували: пащі собак були в крові до самих очей, обліплені бурою шерстю; довкола валялися шматки шкіри, переплутані жмути жовтої з чорнотою гриви.

Переборюючи відразу, Василь нахилився над погризеним шматком:

— Борисе!..

Той розглядав клаптик шкіри, і, коли звів очі, в них були подив і запитання:

— Не второпаю.

— Це неймовірно, Борисе! Мамонт!..

Обидва, як по команді, звели погляд на зяючу щілину. Гостровуха лайка прошмигувала туди, злодійкувато роззираючись.

— Румка! — загорлав Борис. — Куш!

Собака забралася геть, інші відскочили від людей на кілька кроків.

Поки Борис відганяв собак, Василь видряпувався по каменях до отвору. Товариш наздогнав його біля самої діромахи, і те, що відкрилося їхнім очам, глибоко приголомшило обох.

У чорній порожнечі вимальовувався бік велетенської тварини. Бура шерсть висіла жмутками, як змертвіла кедрова глиця. Частину шкіри і м’яса було згризено, виднілося об’їдене ребро… У глибині вгадувалися обриси іще більшого звіра. Та увага друзів була прикуга до рани: з неї — неймовірно! — великими, як горошини, краплями цебеніла густа кров!