Друга планета - Дімаров Анатолій Андрійович. Страница 12

— Сідайте, хлоп’ята! Тут сухіше.

— Не хочу! — відповідаю похмуро.

Вперто стою долі, хоч ноги просто підламуються.

— Не хочеш, як собі хочеш. А ми з Жорою посидимо.

Тепер я уже лихий і на Жорку. Він одразу ж примостився на корені. І не дивився б на них!..

— Ну, рушили далі, — трохи спочивши, мовила тітка. — Вже недалеко.

“Ага, недалеко! Цілих п’ять кілометрів! Вам добре іти: ви посиділи!..”

Бреду понуро за ними. І вже нічого довкола не бачу. Появися оте держи-дерево, не звернув би на нього жодної уваги: попер би прямо на нього.

— Галявина! — вигукує тітка Павлина. — Хлоп’ята, галявина!

Попереду й справді світлішає. І під ногами немає болота. Тільки мох та перепріле паліччя.

Високо піднімаючи ноги, Жорка біжить на те світло. Він завжди отакий: як тільки щось побачить цікаве, так одразу ж забуває про втому. Ми й дійти не встигли, а вій уже видерся на високе дерево, що росте посеред галявини.

— Віть’ю, лови! — І жбурляє донизу довжелезні зелені ковбаси.

— Схоже на банани, — каже тітка Павлина. Піднімає метрову ковбасу, нюхає, пробує сколупнути тверду лискучу шкірку. — Жоро, їх їсти можна?

— Можна!

Примостившись на гілляці, Жорка наминає, тільки шкірки летять на землю.

— Ну, якщо можна їсти… — І тітка рішуче впивається в банан зубами.

А в мене одразу ж — повен рот слини. І спазми у животі.

— Вітю, чого ж ти?

Піднімаю одну із ковбас, — ого, яка важкенна!

Банани я вже не раз куштував: на Землі, вдома. Татко їх дуже любить, а мама терпіти не може: каже, що сира картоплина і то смачніша. Я ж до бананів був просто байдужий. А зараз здалося, нічого смачнішого ще не їв. Мов ананас, але набагато духмяніший. М’якушка ніжна-ніжна, так і тане в роті.

Ум’яв майже всю “ковбасу”. А Жорка знову гукає згори:

— Віть’ю, лови ще!

— Не хочу!

Я вже на них пересердився: на Жорку й тітку Павлину. Вони обоє хороші, то я просто так…

— Тут і заночуємо, — вирішує тітка Павлина.

Зібрала всі банани докупи, склала під деревом.

— Рвіть, хлоп’ята, траву!

Ми із Жоркою, який спустився з дерева, швидко нарвали трави, наносили цілі оберемки. Тітка Павлина вимостила — постіль, кращої й не треба!

Полягали рядком. Лише зараз відчув, як натомився. Тіло болить, м’язи судомлять. Хочеться спати, а заснути не можу. Тільки очі заплющу, так і бачу то болото, то воду. Отой скажений потік.

Крутився, вертівся — ліг прямо на спину.

Небо високе-високе і все наче з срібла. Сяє — не видно й зірок. Я вже звик до нього, а спершу було якось аж дивно. Велетенські дерева обступають з усіх боків галявину — ніде й не шелесне. Довкола усе мов вимерло. Та й хто в болотах оцих житиме?

Хотів запитати тітку Павлину, чи довго ще нам вибиратися, та й не зчувся, як заснув…

Прокинувся од того, що приснилася пожежа. Наче загорівся будинок, отой, в якому мешкаємо на Землі. Вибіг на лоджію — вогонь аж гоготить довкола. Метнувся по махольот, а він теж у вогні. Я од страху й прокинувся.

Лежу із заплющеними очима, а в повіки так спалахи й б’ють.

Невже ліс загорівся?

Сів, очі розплющив — ліс не горів. Зате все небо переливалося вогнями. Білі, червоні, сині, жовті, зелені — вогні котилися гігантськими хвилями з краю в край. Та ось хвилі наче осіли, і на сріблястому тлі з’явилися вогняно-сліпучі стовпи. Мов увімкнув хтось гігантські ліхтарі. Стовпи палахкотіли все яскравіше і яскравіше, вони то перехрещувалися, зливаючись, то знову розходилися, аж поки враз зникли, і небо знову запнула срібляста завіса. Я вже подумав, що все скінчилося, коли із-за небокраю, одна за одною, попливли догори величезні яскраво освітлені кулі. Повільно обертаючись, мінячись всіма кольорами веселки, вони підіймалися вище й вище, і я, не витримавши, розбудив тітку Павлину.

— Сяйво, — сказала тітка Павлина: вона захоплено дивилася в небо. — Заради одного цього варто забратися в джунглі!

— Гляньте на дерева! — вигукнув Жорка, який теж проснувся.

А непорушні досі дерева враз ожили, зашелестіли листям. Гілля повільно підіймалося вгору… Дерева наче простягали зелені руки до неба, до світлих куль, що пливли й пливли безупинно. Ось кулі зникли, небом знову покотилися хвилі, і тоді увесь ліс, всі дерева довкола стали ритмічно похитуватися: в один бік — у другий, в один — у другий. Мовчазно й таємниче, лише чутно було, як ритмічно потріскує гілля.

— Танець лісу, — прошепотіла вражено тітка Павлина. — Я тільки чула про це, але досі не вірила.

Згодом хвилі почали знову опадати й бліднути. Ось вони зовсім розтанули, і небо знову стало спокійним і срібним. Дерева, похитавшись ще трохи, наче у трансі, опустили гілля. Зімкнулися кронами, застигли. А ми все ще сиділи, переповнені враженням від щойно побаченого, сиділи й мовчали.

Нам так і не пощастило добратися до гір: наступного дня, десь опівдні, нас захопили в полон.

Ми саме обходили велике болото, грузнучи в густій грязюці по пояс,

— Це вже останнє, — втішала нас тітка Павлина. — Джунглі незабаром скінчаться.

Хоч мені особисто здавалося, що джунглям не буде кінця-краю: з самісінького ранку ми продиралися ними. Через плечі несли по дві “ковбаси”, бо не знали, де ще трапиться їжа.

Тож ми обходили саме болото, коли ліворуч, у зелених сутінках, я помітив якісь чорні постаті. Я так і завмер. Постаті сунули в тому ж напрямі, що й ми, вони то зникали за стовбурами, то появлялися знову. Рухалися вони швидко й безшумно, мов привиди.

Тітка Павлина теж їх помітила: вона сховалася за стовбур і застережно махала мені рукою. Я метнувся до найближчого дерева, обережно висунув голову.

Постаті вже не рухалися: збились докупи, завмерли. Вони, мабуть, помітили, як я перебігав до дерева, і дивилися, здається, у наш бік.

Ось вони розсипалися віялом, рушили прямо на нас.

Прикипівши до стовбура, я не зводив із них очей.

Постаті наближалися. Уже виразно видно, що одні з них великі й масивні, а другі набагато менші, дрібніші, й оті, дрібніші, снують поперед масивних, як мисливські собаки, зазирають за кожен стовбур. У руках у них не видно зброї, а ті, що сунуть за ними, озброєні важкими палицями й луками.

Тут я пригадав про орангів. Про татка й Ван-Гена, які вирушили на пошуки здичавілого, племені та й зникли безслідно у джунглях. Мені стало так страшно, що я не витримав: кинувся до тітки Павлини.

І тільки-но я виткнувся з-за дерева, як оті низькорослі істоти, що снували попереду і були дуже подібні до венеріан, заверещали й побігли на мене. Вони рухалися так швидко, що перехопили мене на півдорозі до тітки, оточили, вчепилися в руки і ноги. Вони аж вищали од радості і тягли мене вглиб, до отих похмурих істот, що, наставивши луки, помалу підходили, але тут на них вихором налетіла тітка Павлина.

Аж тепер я на власні очі побачив, що таке карате: в тітки Павлини враз наче виросло сто рук і сто ніг. Залишивши мене, істоти накинулися на тітку Павлину і зустріли такий град ударів, який, мабуть, ще не стрічали ніколи. Вони одлітали од неї, мов м’ячі, котилися в болото, верещали од болю, і невідомо, чим би скінчилася сутичка, аби не пі доспіли оранги.

Тут уже безсила була й тітка Павлина. Могутні лапи і ноги, товсті, наче дерева, тулуби, важкі щелепи й низькі надбрів’я, ще й страхітливі палиці й луки. Я боявся, що тітка згарячу встряне в сутичку з ними і вони її одразу ж уб’ють, але тітка Павлина вже, мабуть, і сама зрозуміла, що нічого проти них не вдіє: обхопила тільки мене за плечі, притисла до себе.

Один із тих велетнів, мабуть, старший, щось коротко буркнув. З нас одразу ж позривали браслети, закинули в болото. Потім пов’язали за спиною руки, погнали вперед. Вони знову вишикувалися в похідну колону: попереду, до всього приглядаючись та принюхуючись, бігли дрібніші істоти, за ними важко виступали оранги, а позаду рухалися ми: я і тітка Павлина. Та ще два охоронці, які не спускали із нас похмурих очей.