Друга планета - Дімаров Анатолій Андрійович. Страница 7

— А можна взяти Жорку? Він хлопець на п’ять!

Тітка Павлина каже, що можна: Жорку вона вже знає.

Ще спитав тітку, чи довго триватиме ота конференція. Потім тітка Павлина передала привіт моїй мамі й екран погас. А я сів і записав нашу розмову до щоденника. Хоч і не знаю, чи все треба записувати. Ну, хай татко потім розбирається, коли буде читати.

Х-ху, натомився! Аж рука заніміла. Ніколи не думав, що так важко їх писати, оці щоденники.

Заховав зошит у стіл, пішов по махольот. Політаю, поки мама повернеться. Гукну лишень Жорку — удвох веселіше.

Вийшов на балкон: будинки тут низенькі, не те, що у нас на Землі. У нас в одному будинку живе мільйонів по тридцять, а тут душ по двісті, не більше. Бо мешканців на Венері всього тридцять сім мільйонів, а материків ще більше, ніж у нас, на Землі. То й міста тут поки що такі, як були в нас чотириста років тому, — більше розповзаються на всі боки, аніж угору ростуть.

Прилаштував махольот, стрибнув, полетів. Усе вище й вище, аж поки будинки стали маленькими.

З учорашнього дня ми з мамою не знаходимо собі місця: щось сталося з татком. Ось уже минуло чотирнадцять діб, як татко й Ван-Ген мандрують джунглями, і ми щовечора виходимо на радіозв’язок: розмовляємо із ними по півгодини. Мама щоразу допитується, що вони їдять, бо їй усе здавалося, що вони голодують, татко ж її весь час заспокоює. Концентратів у них вистачить на кілька місяців. До того ж Ван-Ген щодня знаходить у джунглях якісь поживні плоди, іноді дуже смачні й незвичні.

— Глядіть, ще потруєтесь!

Татко відповідав, що не потруяться.

— А тих жахливих істот не стрічали?

Татко відповідав, що не стрічали. Бачили тільки їхні сліди, одного разу наткнулися навіть на багаття, яке ще тліло, — було таке враження, що оранги, помітивши їх, зникли. Іще в татка таке відчуття, наче за ними хтось пильно стежить.

— Бережіться, щоб вони вам не заподіяли чогось лихого!

— Якщо не заподіяли досі, то вже не заподіють, — відповідає безтурботно татко.

Мама лише головою похитує на таткову легковажність.

— Дай трубку Ван-Генові! — каже вона. — Ван-Гене, ви ж там глядіть, будьте обережні! — Мама чомусь вважає, що у Ван-Гена більше здорового глузду, аніж у татка. — Чуєте, Ван-Гене!

Ван-Ген заспокоює маму, як тільки може.

— Я знаю, що ви людина мудра, — лестить мама Ван-Генові. Кладучи ж трубку, додає: — Обоє вони якісь легковажні. — Мама твердо переконана, що всі чоловіки трішки того…

Я, наприклад, в її очах зовсім із “привітом”. Але я не ображаюся: уже звик.

Після кожної розмови із татком мама стає веселою й дуже доброю. Проси в неї, що хочеш…

А учора з ними щось сталося. Я перший помітив, зовсім випадково. Збирався саме взяти щоденник і по дорозі до столу глянув на карту: два вогники, що досі трималися купи, чомусь розлетілися. Один тремтів на місці, наче до карти приклеєний, а другий метався по колу.

Ось він теж застиг, а потім став рухатися зигзагами, тикаючись то в один бік, то в другий, наче осліп.

Охоплений тривогою, я покликав маму…

Відтоді ми з мамою не відходимо од карти. Нам уже повідомили, що в той район вилетіла пошукова група. Група та змушена була незабаром вернутися назад: наближалась гроза. Треба було перечекати, поки проясниться, а тоді вже вести пошуки далі. І ми з мамою чекали й дзвонили щогодини, чи не вилетіли ще гелікоптери.

Врешті нам повідомили: вилетіли.

Та ми уже й самі бачили, що вилетіли: десятки вогнів одірвалися од нашого висілка, посунули в бік джунглів. Ось вони перевалили через гірський хребет, облетіли велетенське озеро, а потім розбилися: одна група рушила в бік завмерлого вогника, а друга стала полювати за іскоркою, що безладно металася по карті.

Наздогнали, накрили.

То був не татко, не Ван-Ген, а пелікан. І браслет з пеленгатором висів у нього на шиї.

Другий же браслет зняли з ноги антилопи. Чимось дуже налякана, вона метнулася стрімголов уперед і потрапила в смертельні обійми держи-дерева. Поки долетіли, від антилопи лишився лише кістяк та браслет з пеленгатором.

Про все це нам розповів командир пошукової групи. І ще він сказав, що вдалося розшукати те місце, де відбулася зустріч татка й Ван-Гена з орангами. Вони обстежили широку галявину, на якій татко й Ван-Ген зупинилися, щоб перепочити. Саме на тій галявині оранги на них і напали…

— Напали? — блідне мама.

— Ну, не напали, а забрали з собою, — уточнив командир пошукової групи. — Зустріч, мабуть, була досить мирною, бо ми не знайшли жодних слідів боротьби. Адже ваш чоловік саме й прагнув потрапити до орангів. От він свого і добився…

— А пеленгатори? Чому вони зняли пеленгатори?

На це запитання у командира теж є готова відповідь. Ті істоти насамперед дбають про те, щоб їх не вистежили. І перше, що вони роблять, — це знімають із своїх бранців пеленгатори й чіпляють їх на спійманих тварин або птахів. Або закидають у річку чи озеро…

— Бранців? — перепитує мама. — Отже, вони не вперше беруть полонених?

— Такі випадки були, — неохоче відповідає командир.

— І вони… повернулися?

Мама дивиться з такою надією, наче від того, повернулися ті бранці чи ні, залежить нині і таткова доля. Я на місці командира відповів би ствердно — аби лише втішити маму. Але венеріани просто не пристосовані до обману: перш ніж командир одкрив свого великого рота, відповідь уже була написана на його обличчі.

— Вони їх, на жаль, не відпускають… Але це ще нічого не означає: ті ж попали до них силоміць, а ваш чоловік пішов по добрій волі.

— Це не міняє суті, — з розпукою каже мама. — Полон є полон…

Вона підходить до карти, торкається до того місця, де ще недавно горіла непорушно іскорка:

— Ви тут знайшли антилопу?

— Тут.

— А галявина — поряд?

— Так, метрів за двісті.

— Я повинна злітати туди.

Командир пробує відраяти маму, але я вже знаю, що то безнадійна справа: якщо мама щось вирішить, то немає такої сили на світі, яка її зупинила б. Навіть тітка Павлина. Вона подзвонила нам того ж вечора.

— Летиш?

— Лечу.

— Коли?

— Завтра.

— Надовго?

— Не знаю.

— АВітя?

— Вітя лишається вдома.

— Гм… — сказала тітка Павлина. — То я завтра прилечу до вас. Побуду, поки ти повернешся.

— Дякую, — відповіла стримано мама: вона сама не любить, коли їй за щось дуже дякують.

Мама полетіла не наступного дня, а через день: не пускали тумани. Густющі, аж чорні, за півметра нічого не видно. Простягнеш руку — і вже пальців не бачиш. Навіть дихати важко: суцільна вода. Тутешні мешканці, й ті намагаються не виходити з приміщень.

Добре, що такі тумани бувають рідко.

— А як же птахи та звірі? — питав я Жорку.

— Тікають у гори. Туди ці тумани не дістають.

Я подумав, що й оті здичавілі істоти теж подалися, мабуть, зараз у гори. І татка, Ван-Гена захопили з собою.

Тож мама змогла вибратися лише через день. А ще через два дні я, Жорка і тітка Павлина полетіли до найближчих гір. “На деньок”, — сказала тітка Павлина. І льотчикові, який вів гелікоптер, наказала прилетіти за нами годин через десять.

Ми висадилися під гірським кряжем, бо держи-дерево стрічається переважно на узгір’ях, на висоті тисяча метрів над рівнем моря. Тут уже кінчалися джунглі з майже непрохідними лісами та болотами, з вічнозеленими деревами, які так густо сплітаються кронами, що внизу завжди стоять сутінки. А ще коли додати товстелезні, з людський тулуб ліани, які обвиваються навколо стовбурів, та колючі, з широчезним листям кущі, то лишається тільки дивуватися, як татко з Ван-Геном отакими джунглями й продирались.

Перед нами були височезні гори із скелями червоного кольору, а нижче простяглася вузька смуга лісостепу: зелена по пояс трава, поодинокі, схожі на баобаби дерева. Тітка Павлина якнайсуворіше наказала, щоб ми від неї й на крок не одходили, бо в такій траві й ховається держи-дерево: підстерігає легковажну жертву. Сама ж вона несла мачете: гострий, як бритва, меч, щоб одрубати хоч трохи того держи-дерева, якщо ми на нього натрапимо.