Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович. Страница 12

— Сховати мене в монастирі? І це вдалося?

— Звичайно, ні! Не можна в темниці сховати Сонце!

— Учителю, ви вірите в мій смолоскип, запалений світилом?

— У твоє “Місто Сонця”? Тоді скажи, що ти хотів у ньому сказати?

— Учителю, я прочитаю сонет про сутність усіх бід. Він вам відповість краще, ніж я.

— Твої вірші я цінував завжди. Читай, я слухаю.

Томмазо підвівся з ліжка, сперся рукою об стіл, глянув на заґратоване віконце, крізь яке пробивався сонячний промінь, і прочитав:

— Сонет VIII — “Про сутність усіх бід”.

Я в світ прийшов порок розбити в прах.

Отрута себелюбства зліша за зміїну.

Я знаю край, де Зло ступить не сміє.

Де Розум і Любов заступлять Страх.

Хай зріє думка мудреців в умах.

Хай Істина людьми оволодіє,

Щоб не лишилось на Землі злодіїв

І ждав їх неминуче повний крах.

Мор, голод, війни, скнарість, забобони,

Розпуста, підлість суддів і сваволя -

Невігластва огидлива корона.

Нехай беззбройний і слабкий, в неволі,

Та проти Мороку боротимусь до скону.

Щоб Мрією здолав я Зло, послала доля!

Кардинал схилив голову.

— Вірші твої, Томмазо, йдуть від серця. Та хіба свята католицька церква не бореться зі злом?

— Боротися з ним, монсеньйоре, мало, замолюючи і відпускаючи гріхи. Необхідно знищити причини зла.

— Чи не ті, що ти їх виклав у своєму трактаті “Місто Сонця”?

— Я радий, учителю, що мої думки знайомі вам.

— Тоді поговоримо про них. Почнемо з дрібниць.

— Істина не знає дрібниць, учителю. Я змалку запам’ятав ці ваші слова.

— Джованні, мій Джованні! Твої спогади хвилюють мене. Але “Місто Сонця” написав уже не Джованні, а Томмазо.

— Так, Томмазо Кампанелла, який не забув заповітів недавнього мученика Томаса Мора, монсеньйоре.

— Його зарахували до святих, його шанує церква. Отож почнемо з того місця, де саме ти розташував своє Місто Сонця. Відомо ж, що жоден народ, який живе біля екватора, не досягнув високого розквіту.

— Я думаю, вчителю, культура не розквітала там не тому, що палить сонце, а тому, що не усунуто причин зла, які давали змогу множитися порокам.

— Все це так. Та хіба не краще поставити твоє Місто біля моря, де впадає велика річка, аби зручніше було спілкуватися з усім світом. Купці, торгівля споконвіку сприяли поширенню знань.

— Моє Місто, вчителю, будує своє життя, зовсім не відмовляючись од зв’язків з іншими народами, але не за їхніми правилами. Мої солярії зацікавлені не так у мореплавстві й купівлі-продажу, збагаченні, як у загальному щасті, коли кожен мешканець одержує з міських багатств усе необхідне для людини, яка нехтує будь-якими надлишками.

— А хто ж запропонує їм стільки товарів?

— Ніхто, вчителю. Вони самі їх виготовлять, адже трудитимуться всі без винятку: вчений, жрець, скульптор, воїн, — усі вийдуть на поля чи в майстерні для ремесел. Якщо полічити багатства, що створюються простим людом, але належать на правах власності багатіям і вельможам, у руках яких влада і які розтринькують усе те на розкоші й війни, і якщо уявити, що ті багатства розподілені між усіма, то виявиться: бідних зовсім немає! І до соляріїв щастя прийде не від заморських купців, а від своєї праці.

— Праця праці різниця. Завжди знайдеться чорна й неприємна робота і для неуків, і для мудреців.

— Її виконуватимуть ті, хто порушив статут.

— Статут? Ти хочеш усіх зігнати в один монастир?

— За монастирським статутом жили громади перших християн, учителю.

— І все-таки: як ти створиш Місто з новим ладом, коли історія людства ще не знала таких прикладів? Не може бути безгрішної громади.

— Учителю, люди не відали про існування Америки, вважали: нема її за океаном. Мореплавець Колумб із Генуї відкрив не лише нові землі, а й очі людям. Так само не можна заперечувати створення Міста Сонця, міста без приватної власності.

— Томмазо, ти замахнувся на основу основ! Хочеш зрубати сучок, на якому тримається всесвітній порядок. Своїм прагненням перемогти безправ’я ти ладен позбавити людей їхніх основних прав.

— Яких саме, вчителю? Права власності? Але ж вона і є причиною всіх бід, породжує нечувані багатства одних і гнітючу бідність других, розкіш сильних і злиденність гноблених, змушених трудитися не на себе.

— Не може існувати те, чого досі не було на світі, — вперто стояв на своєму домініканець.

— Чому не було, вчителю? Згадаймо знову перших християн, в общинах яких усе було спільне.

— Але общини зникли.

— Зате зостався їхній статут… у монастирях.

— Ти хочеш, щоб увесь світ став одним монастирем?

— А чому б і ні? Якщо статут хороший для братії, то чому б людям не стати братами?

— У монастирі — обітниця безшлюбності, а в Місті Сонця — спільні жінки! Хіба цього я тебе вчив?

— Я бачу жінку, яка в усьому рівна з чоловіком. Жінку вільну, яка має право вибирати своє щастя. Єднання пар повинно бути вільним, а не схожим на ринковий продаж та ще й скріплений церквою.

Кардинал глибоко зітхнув.

— Яка омана! Ти просто не пізнав кохання, не відчував пристрасного, бурхливого почуття, коли з усіх на Землі тобі потрібна одна, лише одна!

— Прошу вас, монсеньйоре, не чіпайте пам’яті моєї матері.

Кардинал підвів угору очі:

— Присягаю тобі іменем Христовим, що я при цьому згадав лише гіркі муки, яких сам скуштував, тамуючи почуття… Ти син мій названий, якого я вчив. І все ж мені шкода, що тобі не довелося пережити тих страждань, які підносять душу…

— Зате я зазнав інших страждань, яких не випадає на долю сотень людей.

— Але ж, прагнучи щастя, ти позбавляєш людей вершини, якої ні тобі, ні мені не вдалося сягнути.

— А хіба в “Місті Сонця” накладено заборону на любов? Люди житимуть, поки житиме чиста любов, — без вигоди, не за гроші, не за знатність.

— Та все-таки в твоєму трактаті не обійшлося без примусу. В народженні дітей.

— Діти — обов’язок кожної сім’ї перед суспільством. Вони — майбутнє народу, належать державі, яка їх і виховує.

— Силоміць відірваних од батьків?

— Аж ніяк. У Стародавній Спарті хворих і слабких дітей, нездатних стати красивими, сильними і мудрими, жорстоко скидали зі скелі. У “Місті Сонця” держава дбатиме про всіх дітей. Хіба це не гуманно?

— Світ відібраних у матері дітей? Ні, сину, не знаю, хто нас розсудить.

— Час, монсеньйоре, тільки час. Я ладен проспати тисячі літ, щоб дізнатися, чи знайшли люди правильний шлях.

— Сердешний, ти й так нидієш тридцять років!

— Я не марнував часу, інакше не відбулася б ця наша зустріч. Наша розмова…

— Наша розмова? Вона ще не торкнулася твоєї схильності до зірок.

— Ви хочете, вчителю, осудити мене за це?

— Ні. Ти сам писав, що вплив далеких зірок на нас невідчутно м’який і наша воля може їм протистояти. Саме за це тобі церква багато чого прощає.

— І намагається довідатися, чому протиставити волю?

— Ти майже вгадав.

— Я зрозумів вас, учителю. Як жаль, що вас привели до мене зірки, а не Сонце!

— Вони всі єдині — небесні світила.

— Я мав на увазі не різницю світил, а лише причину, що змусила вас завітати до мене.

— А ти не образишся, якщо я попрошу тебе скласти гороскоп?

— Прохання — не наказ. Воно кличе до добра, від кого б не йшло. Скажіть-но мені рік, місяць і число народження людини, долю якої я повинен угадати по зірках.

— Запиши, сину, — і кардинал повідомив в’язневі все, що необхідно астрологу для гороскопа.

Враз Кампанелла зблід. Він збагнув: Спадавеллі приїхав, аби довідатися, що чекає найсвятішого папу Урбана VIII. Томмазо спідлоба пронизливо подивився на кардинала. Невже він бажає знати строк переміни на святому престолі та чи назвуть його ім’я на можливих нових виборах?

Кардинал не витримав допитливого погляду свого учня і відвернувся. Але в ту мить він думав про інше, про той страшний день, коли йому, тоді ще єпископу Антоніо, вдалося відвернути жорстоку і ганебну страту з допомогою турецької палі, страту мислителя, чиї думки він сам заперечував, не відмовляючи їм у світлому прагненні до людського щастя. Тоді змучений Томмазо був майже непритомний і не пізнав його серед інквізиторів і катів, змушених підкоритися представникові папського престолу, котрі потім за застосування нехристиянських способів допитування відбили належну кількість поклонів.