Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович. Страница 18

І хоч Людовік XIII завжди намагався мати величавий вигляд, все ж йому не вдавалося приховати природної пронозуватості і своїх рвучких рухів, що чимось зближували його з відомим нам, схожим на щура маркізом де Шампанем. Виставлена вперед голова з настовбурченими, підкрученими вусами, важка бурбонська нижня частина обличчя, прикрашена гостренькою борідкою, створювали враження, що королю весь час треба вишукувати щось дуже приємне для себе, від чого він матиме втіху.

— Ваша величність, хочу нагадати вам, що сьогодні день святого Ельма, — звернувся до нього зі смиренним, але багатозначним відтінком у голосі кардинал Рішельє.

— Хай заступиться він за нас перед Всевишнім, — пробубнів король і додав: — У нашій країні ми шануємо його нарівні із справедливістю, про яку тільки й дбаємо.

— Про це знає вся Франція, і тому я зважився сьогодні, ваша величність, принести вам задоволення.

— Задоволення? — насторожився король і повів носом. — Полювання, бал чи що-небудь менш людне? — усміхнувся він, ховаючи лукавий погляд.

— Видовище, ваша величність! Ще вчора я наказав привезти до Нельської башти дров і скласти навпроти вашого палацу у велику купу. Коли споночіє, там спалахне чудове вогнище, яке чарівним сяйвом відіб’ється в Сені і дасть змогу вам, ваша величність, і її величності — найпрекраснішій із королев, і всім вашим наближеним отримати насолоду від рідкісної, небаченої досі ілюмінації.

— Як це вам спало на думку, Рішельє? Ви тішите мене! А я вже гадав, що помру з нудьги, ви ж знаєте, як вона мене мучить!

— Вогні, ваша величність, що спалахують у грозові дні божого гніву на спрямованих у небо шпилях церкви святого Ельма, навели мене на думку: день цього святого, навіть далеко від його церкви, треба відзначити вогнем. І це буде прекрасно!

Король пожвавішав:

— Ви справді державна людина, кардинале! Рішення, які ви завжди пропонуєте, пройняті найвищою мудрістю. Ми разом спостерігатимемо за вашою черговою вигадкою, сидячи біля вікна за шаховим столиком. Учора я так прикро програв у карти!

— Ви неодмінно візьмете реванш за шахами, бо я не знаю іншого такого майстра цієї гри, як ваша величність.

— Можна подумати, що я ніколи не програю вам.

— Тільки з милості, ваша величність.

— Тоді ми з вами розіграємо іспанську партію, хоч ви й терпіти не можете іспанського короля.

— Моє завдання — звільнити вас од цих надокучливих політичних турбот, ваша величність.

— Гаразд, кардинале! Я сам оголошу придворним про видовище, яке ви нам приготували. Пришліть до мене церемоніймейстера двору.

Рішельє велично вклонився, але з місця не зрушив. Аж коли якийсь вельможа почав із ним розкланюватися, він послав його, як лакея, по церемоніймейстера.

Король повів носом і всміхнувся. Йому було приємно хоч чимось досадити кардиналу.

Чутка про те, що буде ілюмінація на честь святого Ельма, хутко облетіла Париж, і надвечір усі мешканці Лувра на чолі з королем і королевою Анною, яка не втратила своєї легендарної краси, примостилися біля вікон, що виходили на Сену. В чистому небі вимальовувався силует Нельської башти з відчиненими в ній ворітьми. Вогнище запалять у той час, як зачинять ворота.

На берег Сени перед Лувром почали заїжджатися багаті екіпажі, в тому числі й карета з графським гербом на дверцятах, до віконця якої притислося чарівне личко графині з кокетливою родимкою на щоці. Її вже чекав вершник, який, зіскочивши з коня, немов щур, прошмигнув до карети.

— Які новини, маркізе, — манірно запитала графиня де Ла Морлієр. — Ви перестали тішити мене пікантними подробицями і можете втратити мою прихильність.

— Боронь боже, графине! Краще мені потрапити в клітку смертника. Але я зумію уникнути її, бо зараз скажу вам таке…

— Що? Що? — майже висунулася з віконця вродлива графиня. — Невже він і вона?.. Який жах!..

— Ні, мадам, ще пікантніше!

— Не мучте мене, я згораю від нетерпіння.

— Згоратимете не ви, а щось інше, графине.

— Це пов’язано якось зі святим Ельмом? Та говоріть же!

— Вогні святого Ельма спалахують у дні божого гніву, що гримить у небесах. Сьогодні можна чекати грому.

— Ой, лелечко! Грім серед ясного неба? Мені страшно…

— Цього разу гроза буде особливою. Не в небі, а на землі.

— Може, тут небезпечно і нам ліпше поїхати звідси?

— Від грози вас відділяє річка. На тому березі, мадам, розгорнуться ці пікантні події…

— Біля Нельських воріт? На очах у всіх? Який сором!

— Вогнище, розкладене для загального вдоволення, буде незвичайним.

— Та чим тут здивують? — примхливо закопилила губу графиня.

— А от і здивують! На вогнищі горітимуть книги Декарта, засудженого найсвятішим папою.

— А хто він? Єретик? То чому ж його самого не спалять на тому вогнищі?

— Бо він переховується в Нідерландах, мадам.

— Жаль! Я ніколи не бачила, як спалюють людей. Кажуть, вони кричать. Від однієї думки про це мене проймає дріж…

— Ну, а сьогодні… — загадково мовив маркіз.

— Що?.. Його все-таки піймали і спалять?

— Якщо не його, то когось іншого ви пом’янете сьогодні у своїй вечірній молитві. Бачите он ту карету? — показав він убік.

— А хто в ній?

— Баронеса де Невільєт. Вона приїхала сюди заради нього…

— Але ж вона стара! Що ж її привело сюди?

— Графине! Ви такі ж прекрасні, як і злі. Вона прибула заради свого хрещеника.

— Кого?

— Пам’ятаєте, на вечорі в неї читав віршики молодий скандаліст, який потім полоскотав шпагою бідолашного графа де Вальвера?

— Той, що з потворним носом? Очевидно, він не має успіху у дам. І навряд чи спроможний на щось пікантне.

— Якщо не вважати пікантним поєдинок одного з багатьма.

— Одразу кілька дуелей? І це бачитиме король, котрий їх заборонив? Це справді пікантно, — і вона зайшлася дзвінким сміхом. — Жартівник ви все-таки! Пустун! — ударила вона маркіза віялом по руці, якою він спирався на віконце карети.

— Король заборонив поєдинки між дворянами, а ми з вами, до речі, разом з його величністю спостерігатимемо, як Сірано відбиватиметься од натовпу простолюдинів, щирих католиків, обурених його наміром усупереч волі найсвятішого папи завадити спаленню книг Декарта.

Саме так міркував і король Людовік XIII, коли після дебюту партії в шахи кардинал повідомив йому про зухвале бажання Сірано втрутитися в святу справу, доручену ченцям, які весь день збирали в монастирях книги філософа.

— Звичайно, кардинале, ми з вами забороняли лише поєдинки честі між двома дворянами-суперниками, — мовив король, — та аж ніяк не всі види боїв, інакше нам довелося б капітулювати навіть перед Іспанією.

— Цього не може статися, ваша величність, так само, як один безумець не здолає сотні молодців!

— Подивимось, подивимось, — нетерпляче покрутив головою король. — Чи не пора зачиняти Нельські ворота і запалювати вогнище?

— Все буде вчасно, якщо пан Сірано де Бержерак не отямиться і не запізниться.

— Ви припускаєте, кардинале, що він може злякатися?

— Це його єдиний шлях до врятування, який, на жаль, веде в Бастілію за стократне порушення вашої заборони дуелей, ваша величність,

— Невже стократне! Оце молодець! — збадьорився король. — До речі, чи то не ваші ченці вишикувалися солдатським строєм перед зваленими дровами?

— І кожен притулив до грудей по два-три томи творів Декарта.

— А чи полили вогнище олією? — спитав король.

— Уже запалили смолоскипи, ваша величність.

— Здається, я проґавив вам фігуру! — розсердився король. — Ви заговорили мене. А втім, чи то не Сірано де Бержерак з’явився між вогнищем і ченцями? Озброєний проти беззбройних? Де ж тут рівність сил?

— Але за ченцями ви можете розгледіти юрбу справжніх католиків. У них є чим зламати навіть найкращу шпагу.

— Сподіваюся, і шию єретика?

— Так, — спокійно запевнив кардинал, — його дії можна розцінювати і як єретичні, спрямовані проти булли папи.