Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович. Страница 32

1. У ТОВАРИСТВІ ДОБРОНОСЦІВ

Наближалася до кінця Тридцятилітня війна.

Париж був далеко від місця кривавих сутичок “в ім’я короля чи бога”. В Європі скаженіла реакція, утверджуючи необмежену владу королів — абсолютизм.

Після реформації, що пробудила сподівання пригноблених народів на звільнення від непосильного утиску церковного монарха, який сидів на “святому престолі”, католицизм перейшов у наступ під знаменом непорушних догм. І ці ж народи, спонукувані своїми пасторами і суверенами, йшли один на одного війною, перемагаючи або зазнаючи поразки, захоплюючи, катуючи, страчуючи тих, що “не так вірували”, або поділяючи їхню долю. При цьому володарі Європи під виглядом служіння папі римському чи звільнення від клерикального гноблення намагалися передусім зміцнити свою владу. І протистояли одна одній, ненаситно ворогуючи, з одного боку Священна Римська імперія, представлена Габсбургами, з другого — протестантська коаліція на чолі з удачливим шведським королем Густавом-Адольфом: непокірні курфюрсти, Нідерланди, Данія.

До цієї войовничої групи, крім релігійної відступниці Англії з її англіканською церквою, кромвелівською революцією і стратою свого короля, в зручний момент примкнула й католицька Франція. Правитель кардинал Рішельє, який домігся папської милості, вступаючи у нескінченну війну, мріяв не так про інтереси папи римського, як про особисту гегемонію в Європі.

І заносилися до літопису бойовищ імена полководців, що затьмарювали один одного. Серед них після Толлі надто “прославився” Валленштейн. Вихований єзуїтами, яких згодом і зненавидів, він обачно одружився з родичкою імператора і одразу здивував усіх спершу небувалою щедрістю та бучними бенкетами, а затим рідкісними військовими здібностями. Він примудрився малими силами перемагати цілі армії, обходитися без імператорської казни, коли вона порожніла. Вважав, що “двадцятитисячне військо зостанеться голодним, а сорокатисячне буде ситим і вдоволеним”. І там, де проходили його загони, чорніла випалена земля, яка згодом заростала хащами або вкривалась непрохідними болотами. У хвості армії тарабанилися багатолюдні обози. На скрипучих возах, відібраних у селян, їхали солдатські сім’ї, всілякі пройдисвіти, дармоїди, злочинці, чужоземці. Хури вщерть були завантажені скарбом, награбованим у жителів завойованих країв — всім тим, що, на думку Валленштейна, могло прогодувати воїнів, а також підняти їхній бойовий дух, який, звісно, не тримається в голодному тілі.

І так понад двадцять літ! З перемінним успіхом для ворогуючих сторін. Вожді гинули чи то в бою, чи то на пласі (в тому числі й непереможний Валленштейн). Їх змінювали інші, продовжуючи жахливий злочин проти людства, спустошуючи квітучі землі, нехтуючи всіма християнськими заповідями моралі, за які нібито боролися.

Через двісті років по завершенні цього, за висловом Віктора Гюго, позориська цивілізації історики так живописали відтворену ними з документів огидну картину:

“…те, чого саранча не могла зжерти або взяти з собою, знищувалося. І лишався за армією хвіст із “свиноловів” або “братів-розбійників”, які не давали спуску ні ворогам, ні спільникам, а потім при розподілі здобичі різалися між собою”.

Земські чини Саксонії скаржилися:

“Імператорські війська показали небачений навіть у турків приклад безжального спустошення землі вогнем і мечем. Вони рубали все, що траплялося, відтинали людям язики, носи, вуха, виколювали очі, забивали цвяхи в голови й ноги, у рот вливали розплавлену смолу, олово і свинець; боляче мучили різними інструментами; зв’язували попарно, аби була зручніша мішень для стрільби… Промовчимо про інші варварські лиходійства, всього не описати пером”.

За свідченням історика XIX століття, “особливо лютувала іспанська унія, однак не дуже поступалися їй і французи. Німецьку молодь було перебито. Хто ж уцілів, гинув у лісах і болотах від зарази й голоду… З сімнадцяти мільйонів чоловік вижило лише чотири”.

Літописець, який століття тому писав ці рядки, що жахають кожного читача, звісно, не підозрював: такі слова про злочини повинні сказати історики вже в XX столітті в тій же Європі чи Південній Америці. А може, навіть гіркіші, страшніші, однак не про тридцятилітню, а лише про тридцятихвилинну війну, що чорною хмарою нависає над людством. Наслідки її можуть бути згубнішими за всі попередні війни, разом узяті…

Цього, звичайно, не могли навіть уявити собі двоє юнаків, які скуштували перших плодів війни і тепер простували паризькими вулицями: один — худий, мускулистий, з насунутим на очі капелюхом, з чорною пов’язкою на лобі, що затуляла брови, блідий, очевидно, від втрати крові; другий — рожевощокий здоровань, котрий кинув гасконську роту гвардійських найманців, але не через рани, як його супутник, а від огиди до побаченої крові. Солдатом тоді вважався той, хто отримував за це жалування. Адже “soldare” і означає “наймати, платити жалування”, від якого завше, як і од військової служби, можна відмовитися.

Проте вони не встигли скинути зношених гвардійських мундирів, тому виділялися з-поміж строкато одягнених, метушливих парижан, що невідь-куди поспішали.

Вибоїстою бруківкою мчали карети з гербами на дверцях, запряжені попарно цугом підібраними під масть рисаками. Вершники безцеремонно пускали коней навскач, змушуючи перехожих злякано притискатися до стін будинків і про всяк випадок скидати капелюхи.

Приятелі мали надто горду вдачу, щоб принижуватися перед гоноровитими кавалерами, але все-таки невдоволено давали їм дорогу.

Нарешті вони дісталися до особняка герцога д’Ашперона, що скидався на фортецю в центрі Парижа. І раптом вражено спинилися: особняк ніби брали штурмом. Кілька мулярів у замурзаних фартухах пробивали в стіні отвір, а теслі прокладали місток через канаву довкола замку.

— Схоже, що його світлість герцог потрапив у немилість, — сказав рожевощокий.

— А може, — усміхнувся його супутник із чорною пов’язкою на лобі, — це свідчить про особливу увагу до його високої особи?

Друзі вирішили не квапитися — очікували, чим усе скінчиться.

За півгодини в стіні зяяв отвір, а дерев’яна кладка пролягла чарез канаву. Рожевощокий легенько штовхнув свого приятеля в бік і очима показав на вулицю, де з’явився загін гвардійців особистої охорони кардинала Рішельє.

Міцні, широкоплечі, вони тримали на плечах жердини носилок, на яких стояло зручне крісло. В ньому, безсило звісивши паралізовані ноги й руки, пихато сидів кардинал у пурпуровій мантії. Він вертів головою на тонкій шиї і колючим яструбиним поглядом оглядав усе довкола, втілюючи в собі незламну силу, яка нехтує навіть власною неміччю.

Городяни товпилися біля стін будинків і низько кланялися. Багато хто падав перед кардиналом на коліна, простягав руки, намагаючись торкнутися пальцями мантії, що спадала з носилок.

Попереду йшов герольд із дзвінкою трубою, увінчаною кольоровими стрічками. Слідом за ним і носилками урочисто карбували крок озброєні гвардійці, грубо відштовхуючи ботфортами тих, хто пнувся до володаря Франції.

Процесія спинилася перед містком, потім неквапом пропливла по ньому і зникла за виломом у стіні замку герцога д’Ашперона.

Юнаку з пов’язкою на лобі здалося, що немічний, але могутній кардинал, презирливо оглядаючи городян, на мить втупився в нього поглядом. Помітив це й рожевощокий і змовницьки махнув головою:

— Він пізнав тебе, Саві…

— Не думаю. Хто я для нього? Дуелянт, скандаліст…

— Не кажи! Ти ж виграв у нього парі про те, що не допустиш спалення книг Декарта?

— Цього він справді не міг забути! — Сірано де Бержерак хвацько підморгнув своєму приятелеві.

Звісно, він, уславлений шибеник і забіяка, пишався перемогою в неймовірній битві біля Нельських воріт із сотнею супротивників. Адже через це кардиналові (що невідомо історикам) довелося за умовами закладу домогтися звільнення в Римі вічного в’язня Томмазо Кампанелли, який закликав до знищення причини всього зла — приватної власності, встановлення рівності людей незалежно від статі, знань і стану.