Право на істину - Романчук Олег Константинович. Страница 31

Серед присутніх виникло пожвавлення.

— Так ось, — вів далі помічник президента, — “космічний катафалк” може взяти на борт понад десять тисяч урн-капсул. Погодьтеся, у цьому щось є. Недарма наш президент удостоїв похвали енергійних бізнесменів. Звичайно, подібна комерційна діяльність проходить з відома Пентагону. Скажу більше: днями “Ей-бі-кей” одержала державний підряд вартістю півтора мільярда доларів на будівництво специфічної богоугодної моделі “Шаттла”. Як ви розумієте, вигода для обох сторін тут очевидна. Військові зможуть зайвий раз переконатись у надійності аерокосмічної й комп’ютерної техніки та її технології, а надійність, швидкодія та мініатюрність — три кити, на яких повинна базуватись ефективність нашої автоматизованої системи ПРО і програми Ес-Ді-Ай. Що ж стосується бізнесменів, то вони робитимуть свій космічний бізнес…

Фіцуотер натис голубу кнопку, зображення щезло з екрана монітора. Я нерозуміюче подивився на приятеля.

— З точки зору інформації про “Ай-бі-кей”, нічого цікавого на цьому відеоролику більше немає, — пояснив Томас. — Але, гадаю, і цього досить, щоб загорітись інтересом до космічних бізнесменів.

— Маєш рацію, — погодився я, не зводячи погляду з лисого аналітика. Чи не підкине він ще якийсь сюрприз? Але обличчя Фіцуотера зберігало непроникність. — Дивний симбіоз: програма Ес-Ді-Ай і похоронна комерція, — спробував було міркувати вголос, щоб розворушити приятеля. — “Космічна лихоманка” в апартаментах розвідувального відомства — зрозуміла річ. Але встрявати в авантюру з “космічним катафалком” і навіть виділяти підозрілій компанії шалені кошти?.. Тут щось не так…

— Ти мало знаєш кухню цих авантюристів. “Зоряні війни”, по суті справи, — ва-банк для них. І все ж вони йшли на це…

— Поки їх не зупинили, — докинув я.

— Так. Зупинили. На щастя. Однак пластирі нам все ще доводиться накладати, а іноді її вдаватися до хірургічного втручання, — засопів начальник аналітичного сектора. — Зрештою, ти це знаєш не гірше від мене. Що стосується твоїх сумнівів і підозр на адресу “Ай-бі-кей”, то мушу трохи розчарувати. Компанія й справді займається похоронами в космосі. Ось тижневої давності номер “Ель Меркуріо”. — Фіцуотер простягнув мені розкриту газету, що лежала біля осцилографів. Тицьнув пальцем у лівий верхній кут. Міг цього й не робити. Звідти одразу ж кидався в очі претензійний заголовок: “До раю або до пекла — через ворота “Ай-бі-кей”.

— Меткі хлопці, — не втримався я від іронічної репліки.

— Куди вже нам, — насмішкувато пробасив у відповідь Томас, продовжуючи мудрувати над пристроєм вводу інформації.

Я швидко пробіг очима текст. Це був рекламний репортаж журналістки Долорес Венадо з офісу чілійського філіалу компанії. “Ель Меркуріо” розповіла своїм читачам, що вони при бажанні можуть скористатись послугами “Інтернешнл бізнес космос”, яка береться поставити небіжчика будь-якого віросповідання і кольору шкіри на небеса. Досить лише заплатити чотири тисячі доларів. Компанія гарантує виведення на навколоземну орбіту “космічного катафалка” та урн з прахом покійників. Електронна комп’ютеризована труна одночасно приймає в останню путь десять тисяч гуманоїдів. У порошкоподібному стані, спочиваючи в спеціальних капсулах, вони зможуть з висоти трьох тисяч кілометрів споглядати грішну планету, де так швидко промайнуло їх земне існування. Родичі небіжчиків безхмарними ночам”? матимуть змогу зустрічатися зі своїми померлими близькими, спостерігаючи за зоряним шляхом суперкатафалка. Виявляється, “космічний катафалк” має спеціальне покриття з високою відбивною здатністю. Даючи інтерв’ю журналістці, керуючий філіалом Оскар Рюлле зауважив, що в перспективі “Ей-бі-кей” планує розширити межі своєї діяльності. Сфера послуг, мовляв, сягне поверхні Місяця і найближчих планет, а згодом вийде і в дальній космос, щоб забезпечити доставку платоспроможної душі на ту зірку, під знаком якої вона народилася…

— Нісенітниця якась, — шпурнув я газету на підлогу.

— Ти даремно обурюєшся, — стенув плечима Томас. — Снобів з тугими гаманцями вистачає, лише подавай їм щось екстравагантне. Ось хоча б ці похорони у космосі. З точки зору всеїдного підприємця, бізнес цілком законний, в їхньому розумінні навіть гуманний і високоморальний. Такий собі ультрасучасний бізнес. А коли придивитися уважніше, то є в цьому репортажі, як на мене, досить цікава інформація.

— Наприклад? — швидко спитав я, хоч газети піднімати не став.

— Виявляється, компанія підтримує найтісніші контакти з такими всесвітньовідомими центрами технології, авторитетними в колах виробників комп’ютерів, як американська “Силікон Уеллі” й західнонімецька “Силікон Баварія”.

— Навіщо це їм?

— Вони також ведуть роботи по модернізації “космічного катафалка”. Цей Рюлле, приміром, заявив, що через п’ять років компанія володітиме дюжиною “катафалків”. Укладено угоду між “Ай-бі-кей” і “Ай-бі-ем” про поставку космічним бізнесменам нового покоління комп’ютерів.

— Це ще ні про що не говорить, — заперечив я. — Такого роду підприємству обійтися без сучасних комп’ютерів аж ніяк не можна.

— Вірно, — погодився Томас і тут же висловив свій сумнів: — Не подобається мені, що “Ай-бі-кей” улещує Управління перспективного планування науково-дослідних робіт міністерства оборони СІЛА, аби воно передало в розпорядження компанії нову комп’ютерну технологію. Більше того, “Ай-бі-кей” хоче дістати в своє розпорядження пентагонівську комп’ютерну глобальну систему командування і управління — ВІМЕКС. Як це тобі подобається?

— Звичайно, апетити у космічних бізнесменів неабиякі, — погодився я. — Що стосується згаданого управління, то його демілітаризація проведена МАБРом ще рік тому. Не знати тільки, чому залишилась стара вивіска. ВІМЕКСом зараз займаються наші експерти…

— Все вірно, друже, — потягнувся він усім своїм двохсотдвадцятип’ятифунтовим тілом. — Але не забувай, що при бажанні демілітаризовані комп’ютерні системи можна переробити у зворотному напрямку. — Фіцуотер пильно подивився мені в очі.

Я, здається, почав розуміти, куди хилить начальник аналітичного сектора Оперативного центру МАБРу.

— До вас ще не надходив звіт про аналіз математичного забезпечення компактних гігабайтових дисків, конфіскованих у машині американця?

— Одержали якраз перед твоїм приходом. П’ять сторінок машинопису. Можеш ознайомитись.

І ось переді мною стислий текст, кожна думка якого гранично виважена, продумана. Читаю уважно, не поспішаю, вдумуючись у кожне слово, намагаючись не пропустити найменшого нюансу. Яхщо тут вони взагалі можливі.

Останній абзац четвертої сторінки перечитую двічі. Я навіть обводжу цей шматок тексту червоним фломастером: “Попередній аналіз пластикових носіїв інформації, виявлених у машині загиблого, дозволяє з високим ступенем ймовірності стверджувати таке: перед нами програмне забезпечення для комп’ютера п’ятого покоління ємністю близько двадцяти мільйонів кодованих ліній інформації. Програма надзвичайно розгалужена, логічно складна. При цьому всі її внутрішні структури відрізняються високим ступенем надійності, передбаченим алгоритмом управління. Навіть зараз, не вдаючись до спеціального тестування в лабораторних умовах на високопрецизійній апаратурі, можна зробити однозначний висновок: вилучене поліцією програмне забезпечення структурно дуже близьке до системного апарата, який використовувався в комп’ютерах Ес-Ді-Ай…”

Схоже на те, що крайтрони — лише невеличка ланка у хитро замаскованому ланцюзі злочину, який невідомо ким і коли має бути скоєний. Дуже ймовірно, що акція носить глобальний характер. У мене таке враження, що запахло смаленим. Я морщу носа і невдоволено запитую Томаса:

— Це все?

Він лише знизує плечима і, не повертаючи голови від дисплея, бурчить:

— Тобі цього мало?

Мені хочеться по-дружньому ляснути його по спині, і я вже замахуюсь, але в цю мить мій “уокі-токі” озивається мелодією “Гімну націй”. Червона цяточка екстренного виклику настирливо заблимала в центрі екрана мініатюрного дисплея, вмонтованого у розмовний пристрій. Я підніс “уокі-токі” до рівня грудей, натис кнопку двостороннього зв’язку. І ось уже переді мною Хільмар Данієльссон.