Право на істину - Романчук Олег Константинович. Страница 9
Ніби за помахом чарівної палички, спалахнули міріади далеких сонць. Зграйки світлових фантомів, схожі на дивовижних космічних істот, закружляли у химерному танку. Сліпучо-яскраві виблиски, райдужні переливи вигадливих па розітнули пітьму, примусивши її пульсувати, променитися холодним свіченням, яке поступово тепліло, оживало…
Дивовижний симбіоз чуттів охопив мене. Породжені в глибинах свідомості, емоції пінявили хвилюванням і бентежністю, іскрилися радістю, тьмяніли смутком. Найменші порухи душі сягнули розмірів велетенських хвиль. На їх гребенях застигло моє заворожене єство. Але так тривало лише мить. Бо наступної, зірвавшись із стрімкого вершечка, я поринув у безодню видив, породжених виром звуків. І коли вже готувався розчинитися, щезнути в ньому, реальність знову нагадала про себе. Що діється зі мною? Хто вичаклував таке диво? Хтось невидимий і незримий диригує думками, бажаннями, настроєм, емоціями; надвладна сила полонила середньостатистичного землянина…
Яка химерна музика! Мої думки хаотичні і дискретні. Вони розпачливо блукають мозком, крадькома снують, наполохані захоплюючою дивиною, метушаться, зливаються в суцільний спектр і, не знаходячи лазівки до реальності, щезають… Однак лише на мить, бо на їх місці постають інші, щойно народжені, ще химерніші, загадковіші. Щось незбагненне чиниться довкруж. Все переплуталось…
Які химерні звуки! Вони громадяться, обростають ірреальними деталями, нанизують на незриму голку — фантастичний міст єднання світів: земного і чогось далекого, незнаного. Хтось могутній і досконалий прагне контакту, жадає оповісти, повідомити про себе…
Звуки породжували реальні до болю образи далеких світів, які ставали чимраз ближчими і ріднішими. О ні! Це не було вторинне навіювання уже знаних образів. Дивна музика приглушила і звела нанівець раціональне світосприйняття. Натомість запропонувала щось захоплююче і притягальне. Кому підвладні ці звуки? Що коїться зі мною?..
Я мандрую Першошляхом далеких загадкових світів, що палахкотять ген-ген у зоряних безоднях.
Холодне полум’я Пітьми… Чорне Безгоміння. Хто породив його: крижане, моторошне, підступне, в якому причаїлася предковічна загадка Життя? Але саме в цій Пітьмі, у цьому Мороці таїться ЩОСЬ НЕЗБАГНЕННЕ, осягнути яке прагне Розум.
Чорне Безгоміння — лише епітет безконечного організму, що існує вічно і якого ніколи не торкнеться лиховісна тінь Безвісті. Міріади пломеніючих сонць і зірок, постаті довкруж них, чарівні оази життя, хоча й здебільш позбавлені носіїв Розуму, примушують гігантський організм пульсувати, нуртувати, горіти у невтомному ритмі Творення.
…Космічний Скакун, Впокорювач Пітьми і Простору мчить неторованим шляхом. Його торкаються скептичні погляди жовтих зіниць міріадів світил, які, втім, заздрять його Вершникам, що пізнають Сокровенне. Залога Корабля: Командир, Навігатор, Механік і я — Опікун. Саме мені належить стежити за самопочуттям Вершників, піклуватися про них. Саме мені доводиться допомагати Командирові скрашувати одноманітність Подорожі, допомагати переборювати підступи вселенських Таємниць, оминати наготовані пульсарами і туманностями пастки, стерегтися чорних дір і вибухів наднових…
Вторувавши нащадкам Першошлях до Голубої планети, ми вертали до рідної домівки. Далеко позаду залишилася прекрасна оаза Розуму, який спинався, тягся до невеличкого жовтого світила, робив перші спроби самопізнання. Незвичний і водночас такий прекрасний світ… Розум лише пробуджувався на крихітному острівці життя, котрий ніжно голубили золотисті промені світила.
Ставши мимовільними свідками народження Інтелекту в німому воланні Ночі серед холодного полум’я Пітьми, ми дали слово, що донесемо одноплемінникам розповідь про тих, кого зустріли на шляху Пізнання.
…Ми стояли перед Командиром, здивовані несподіваним викликом. Не зронивши жодного слова, він увімкнув Обсерватор. По центру сфероїдного екрана розтікалася червона пляма: майже по курсу народжувалося нове світило. Сліпе, байдуже до всіх. Навіть до Пітьми. Але минав час, і воно, щасливе своєю появою серед чорного Безгоміння, простягало промені-мацаки, вітаючись з Безмежжям. Але не лише вітання несли ці промені, було в них і лихо для тих, хто траплявся на їхньому шляху. Мов знавіснілі, убивчі промені мчали до Голубої планети. Байдуже переморгувалися зорі.
Ще одна загадка Безгоміння. Жорстока і підступна, яка означала смерть для прекрасної оази Всесвіту, загин усього живого в ній, кінець розумного начала.
— Зневага до Життя і Розуму мусить бути покарана, — наш вірний Наставник пильно дивився на підлеглих. — Навіть коли доведеться заплатити дорогою ціною…
Ми були готові до цього. Крім нас, не було кому стати на перешкоді смертельній небезпеці, що загрожувала посестрі. Всі, як один, виказали свою згоду стати на герць з Підступом і Небезпекою.
…Навігатор проклав новий курс. Механік зробив усе необхідне, щоб Корабель зміг захистити своїм громаддям Голубу планету. Командир віддавав чіткі, розважливі накази. Мені належало покинути Корабель. І я покинув його. Опікун повинен турбуватися, щоб пам’ять про Вершників, Впокорювачів Безгоміння донести іншим.
Я полишив Корабель, все ще не вірячи, що залишаюсь єдиним свідком того, як Безгоміння поглинає часточку Розуму, часточку мене самого.
Десь далеко-далеко голубіло Життя…
Сліпучо-вогняний спалах. В моїх очах потьмарилося. Я інстинктивно затулив руками обличчя… Нестерпне відчуття самотності заповзло у серце…
Мірно обертається платівка. “Шурх, шурх” — невдоволено скаржиться голка, виписуючи концентричні кола (у “Фенікса” був поламаний автостоп). Я підвівся і, перехилившись через стіл, вимкнув звукознімач. З подивом відзначив, що продовжую жити в далекому світі. Відблиски пережитого продовжували палахкотіти в моїй свідомості. Тамуючи хвилювання, вдруге поставив голку.
Із стереогучномовців бризнули акорди багатоголосої мелодії. Це була інша музика. Зовсім не ТА… Мій слуховий апарат розрізняв доволі пристойний різновид “диско”. Сучасна інструментальна обробка. Багата акустична палітра, несподівані звукові ефекти, пронизливі дисонанси, синтезовані електронною апаратурою.
Я взяв до рук платівку. Нічого особливого. Звичайний диск-гігант. Щоправда, на кружальцях паперових наклейок жодної інформації про твір, його виконавців. Лиш невеличкий напис: “Метагалактика”.
Того ж вечора у програмі “Час” була передана інформація: “Найбільші обсерваторії світу зафіксували в сузір’ї Стрільця появу нового джерела жорстокого, раніше невідомого випромінювання. Незрозумілим видається різке зменшення інтенсивності випромінювання в напрямку Сонячної системи”.
Одразу ж після цього повідомлення на екрані було показане знане ще зі школи сузір’я. Кружечком було позначене джерело випромінювання. Мене немов обпалило: точнісінько таке зображення зоряного неба було на конверті!..
Мені так і не вдалося довідатися, хто здав платівку до комісійного магазину. Навіть Вацек дивувався, що серед паперів у бухгалтерії немає жодної квитанції на цей предмет.
Я постійно запитую себе: чому мені більше не вдається почути ТУ музику? Можливо, життя з його щоденними клопотами зробило мене ІНШИМ? І коли я опускав голку звукознімача на чорний диск, мною керувало і керує вже ЩОСЬ ІНШЕ, приземлене. Можливо, я і справді уже не ТОЙ, не здатний почути незвичне у звичному?.. Вочевидь, тоді, першого разу, мною керувало ЩОСЬ ІНШЕ, чого я й сам не завважив. Важко сказати… Для певного настрою потрібна відповідна музика. Це, як мовиться, незаперечний факт. Ще в сиву давнину музику використовували як засіб лікування та й нині все частіше повертаються до цього методу оздоровлення душі людської. Описати музику логічними поняттями, якими керує раціональна наука, неможливо. Принаймні поки що. Закони соціально-лінгвістичної психології несповідимі. Музику можна зрозуміти лише на основі власних переживань. Стародавні римляни казали: “Усяке мистецтво — це наслідування природи”. Справді, вдосконалені людиною її звуконаслідувальні елементи створили новий різновид мистецтва — музику. Саме музика, оминувши слово, або, як кажуть спеціалісти, другу сигнальну систему, впливає практично на кожну людину. В цьому, зрештою, немає нічого дивного. Бо мистецтво — це й є сприйняття життя як найбільшого чуда. І байдуже, де воно буяє — на Землі чи в глибинах Космосу. Я так гадаю.