Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович. Страница 10
— Ви подивіться, яке миле дитя, — сказав Румеч, мовби й не чув, що наказав йому Буркун. — Як гарно зроблені фотографії, така приємна кольорова гама.
— Сідай працюй, — Буркуна почала дратувати поведінка кібера. З таким помічником напишеш менше, ніж без нього.
— Чому ви так поспішаєте? Ну, напишемо ми з вами зараз новий роман. І що? Почнемо писати інший? Стара відкидає сніг, а ми навіть не знаємо, як її звати, — мовив докірливо. — Чому ви такий? Я не можу вас зрозуміти.
Щось заперечити було важко. Буркуну навіть стало трохи соромно, але роздратування на кібера переросло у відкритий гнів.
— Чому такий? Тому, що я пообіцяв видавництву “Земля”, що за півроку рукопис лежатиме у них на столі. А ще не написано жодного рядка! — майже крикнув. — А ти вигадуєш для мене пригоди. Я невдоволений тобою! Тобі там не забули якого блока вставити?
— Даремно ви так… Які ж бо ви, люди, невитримані. Бачу, доведеться і справді сідати за машинку. Але прошу вас на майбутнє утримуватись від образ… Ви зараз просто стомлені довгою дорогою… Але якщо ми не знайдемо спільної мови, ніщо не втримає мене. Я повернуся назад на комбінат. Ви мене розумієте? А зараз ідіть на веранду. Стара жінка просила заварити чай. Я ж буду працювати. — І сів до портативної “Електронікс”.
Вода в чайнику вже закипіла. Буркун не кваплячись засипав зілля, сів на низького ослона, чекав, доки настоїться напій.
Почув, як у кімнаті запрацювала машинка. Він навіть уявити не міг, що його “Електронікс” здатна друкувати з такою швидкістю. Він взяв зі столу шматочок цукру, вкинув у рот, став смоктати. Потім дістав свою улюблену лавандову сигарету, клацнув запальничкою і глибоко затягнувся димом.
За кілька хвилин з кімнати вийшов Румеч, простягнув йому пачку паперів.
— Ось перший розділ вашого роману… Один з можливих варіантів. Ознайомтесь, а я вийду погомоніти зі старою.
І він швидко вийшов, рипнувши старезними дверима на веранді.
Буркун насторожено почав читати, але після перших речень його захопив твір, влучні порівняння, барвиста мова. Втративши відчуття часу, він не почув, як Румеч зайшов до кімнати, і лише голос примусив його відірватися од рукопису.
— Ходімте зі мною, — сказав Румеч. — Така зима надворі. О, яка зима! Мені у вас подобається. На Інкані подібного нічого не буває. Сніг такий крихкий і чистий. Ходімте… Нашу стару звати Журавиною. Вона відмовилась від моєї допомоги, сказала, що сама ще при силі відкидати сніг… Вона вже третій тиждень чекає прильоту свого сина, біолога Астрагала, професійного космодослідника. Він брав участь в роботі експедиції “Центурія-7”. А її чоловік був лікарем і загинув під час боротьби з останньою епідемією спарасису на Марсі… Бачите, скільки цікавого я дізнався за сім хвилин і дванадцять секунд. Ходімте до Журавини!
— Чекай, — розчулено мовив Буркун. — Я хочу дочитати. Ти просто чудо. Румечу, так прекрасно написати… Так прекрасно написати!
— Облиште, — кібер підкинув течку аркушів до стелі, і вони розлетілись, мов листя з дерева По всій кімнаті. — Я напишу вам інше. Облиште. Щойно промінь сонця, промінь справжнього сонця пробив хмари. Я ще не бачив такої краси. Ходімте.
— Ти прекрасно пишеш. Я в захопленні. — Буркун дивився на аркуші, розкидані по долівці.
— Це не я. Це ви пишете, — заперечив Румеч. — Я лише висловив вашу думку. Звичайне ремесло, якого мене навчено на комбінаті. Головне, аби було що сказати. Чи не так? А всі думки ваші.
— Боюся, що це не так. Ось, наприклад, оця фраза на початку про…
— Облиште це все. Ходімте на подвір’я. Там сніг, там стара Журавина чекає сина і робить доріжку для нього від порога до хвіртки, там промінь справжнього сонця пробив хмари, там думки народжуються самі…
Буркун не знав, що відповісти, як повестися. Ніби загіпнотизований, він підвівся і пішов на подвір’я.
З неба сипався сніг, густий, лапатий. Вони підійшли до Журавини і зупинилися.
Стара облишила роботу, застромила лопату в сніг, обернулася.
— Цього року мені почало видаватися, що сніг засипле мене і мою хату. Погано одній жити. А ще цей сніг. Минулої зими присипав геть і вікна. А син прилітає так рідко і так ненадовго. Спасибі, що ви мою хату не минули. Бо одній погано… Зараз би заплющила очі, аби не бачити, як сиплеться цей осоружний сніг, і плакала б, якби не ви. А з вами він видається навіть красивим. Такий крихкий і чистий…
Румеч непомітно для старої підійшов до лопати, застромленої в глибокий сніг, взяв її і швидко проклав доріжку до самої хвіртки. Стара обернулась і побачила, що робота вже зроблена.
— Навіщо ви? — лагідно усміхнулася. — Я хотіла сама, своїми руками. Я ще при силі. Але спасибі.
І раптом Буркунові стало соромно. За все відразу. І навіть за свої вісім романів, що вийшли у видавництві “Земля”. А перед очима зорнув образ матері, і батька, і шлях від своєї хвіртки до свого порога. І, може, його мати сьогодні теж вийшла відкинути сніг. На Землі — не на Марсі чи на Інкані. Лиш десять хвилин льоту триангуляром.
— Ходімте до хати, — сказала Журавина. — Пообідаємо. Інформатора подивимось. Може, про сина щось скажуть…
На великому екрані славетна Ларта співала старий романс:
— А у вас дітки є? — запитала стара.
— Ні, я не одружений, — відповів Буркун і знову ще гостріше відчув сором за прожите життя.
Румеч зрозумів його стан і стримав посмішку, теплу і трохи зверхню — так уміли посміхатися тільки біокібери. Підвівся з-за столу.
— Ви побалакайте, — мовив ніби сам до себе. — Вам є про що балакати. А мені треба працювати, — і ввімкнув “Електронікс” на режим творчості.
ТАТУ, ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ?
Промені штучного інканського сонця пробивалися крізь синювату прозорість великого вікна і падали на широке підвіконня, на два оранжевих листки інканської лілеї, на рожеву сукню Фоліани і на її довге волосся, оранжеве, як листя лілеї. Промені падали і розбивалися на безліч леліток — жовтих, зеленкавих, помаранчевих.
Фоліана стояла біля вікна урочиста, мов до фотографії. За вікном вантажний гелікомобіль повільно тягнув за собою дві будівельні аркади, що вигинались, мов коти на осонні, полідікроловими хребтами. Широкою магістраллю товпились машини. Було видно, як за вікнами сусіднього будинку пораються люди. Вона намагалася вгамувати своє збудження. Не могла до кінця усвідомити свій стан, пояснити його, лиш пригадала, що сім років тому відчувала щось подібне.
Сім років тому біокібер Фоліана зійшла з конвейєра інканського комбінату біокібернетики і почала самостійне життя. Вона добре пам’ятала той день. Тоді також хвилювалась. Зараз би запитати чому? Вона все знала про той світ, у котрий приходила. Але хвилювалась, бо ще не бачила його і десь у глибині свого біокібернетичного єства потерпала — а чи ж такий він, СВІТ, який вона, ще не бачивши його, знає і любить.
Ось так і зараз. Стояла біля вікна, думала про далеку, ще не бачену Землю. Ніби відчувала в собі хвилювання всього людства, котре створило не лише її, Фоліану, а й штучні зоряні метакаскади в астероїдному поясі, створило, аби відчути свою силу і аби сумувати за далекою Землею, мов за дитинством, котрого не повернути, котре можна лише уявити, згадати, хвилюючись, чи ж і справді воно було таким до сліз красивим і привабливим, як гарна казка.