Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович. Страница 18

— Я завжди кажу правду.

— Припини гру! — раптом крикнув Морі. — Я десять років з тобою! — Він підхопився і напружено сів на тапчані, обхопивши руками коліна. — Я десять років стежу за тобою. Але не просто, Сандро… Я дуже звик до тебе… Ти хочеш зупинити “Вікторію”? Скажи, у нас мало часу.

Новаку було важко зорієнтуватись, проте йому видалось, що Морі щирий тої миті, що на думці в нього немає нічого лихого.

— Хіба справа у “Вікторії”? — спромігся на якусь відповідь.

А Морі радо підхопив його слова:

— Ти не хочеш зупиняти “Вікторію”. Правда? Може, інші й хочуть цього… А ти ж ні… Правда?

“Перевірка! — подумав Сандро. — Він перевіряє мене. Просто провокує. Метод вербальної регургітації, як кажуть працівники Центру. Він перевіряє мене. За ці десять років я не міг не викликати підозр… І наші зустрічі з професором Вейном не могли залишитися непоміченими… Але чому саме зараз? Тому, що скоро прилетить корабель? Що ж робити? Може, просто вдати, що я не розумію його? Ні… Все не так просто…”

— Морі, давай ми завтра… візьмемо маленького, — несподівано для самого себе сказав Новак. — Нам уже давно пора. Нам давно пора жити, як справжні дюлійці…

— Справді? — перепитав Морі ледь чутно. Він не чекав від Сандро цих слів.

— Так… — ствердно кивнув і побачив, що Морі плаче. Сандро навіть уявити не міг, що Морі взагалі може плакати. — Все буде гаразд…

— Семен Дю хоче тебе бачити післязавтра о дванадцятій годині, — промовив Морі Дю якомога спокійніше.

— Мене хоче бачити Семен Михай? — перепитав Новак.

— Так.

— Навіщо?

Новак хотів пригадати обличчя Семена, але марно.

— Він тобі сам скаже, навіщо… Ти справді не хочеш зупиняти “Вікторію”?

— Я вже казав тобі.

— Казав, що не хочеш… Так?

— Так. Чому ти плакав?

— Не знаю. Ти землянин. А я справжній дюлієць. Я звик до тебе, але ми такі різні. А ще я боявся, що ти скажеш: “Хочу зупинити “Вікторію”. І тоді б тебе не стало. А я цього не хотів. Розумієш?

— Ти давно співробітничаєш з Центром?

— Десять років.

Десять років життя вже пролетіло для нього на цій химерній планеті. І Сандро Новаку раптом до болю гостро пригадався той день, коли вони вперше зустрілися з Морі. Зустрілися випадково, але ця випадковість врятувала Сандро життя…

…Довкола міста Онто — гори, дикий праліс. Одного ранку невдовзі після їхнього прильоту на Дюлію Сандро Новак закинув за плечі рюкзак і вирішив добратися до Плато Двох Братів. Колись там з невідомих досі причин загинули брати-космодослідники Антон і Гнат Стиги. Він сподівався знайти на тому плато бодай якісь їхні сліди. Але не знайшов нічого і попрямував відрогами донизу… Продирався крізь зарості низькорослого дюлійського вільшаника. Тим часом посутеніло, пішов сильний дощ. Навпомацки поставив намет і довго сидів у темряві під хистким дахом, почуваючись досить жалюгідно. Нараз усе довколишнє освітилось яскравим холодним сяйвом, і в наметі стало видно, як удень. Сандро закам’янів від страху. А потім загриміло, і він зрозумів, що це гроза в горах. Змусив себе заспокоїтись. Він і уявити не міг, чим закінчиться його вихід у дюлійський праліс. Витягнув спальник і заліз у нього. Заснув.

Прокинувся від страшного болю, який виповнював його зсередини. Розплющив очі і побачив білі, холодні, матові стіни, ліжко, а на ньому — людина, і апарат штучного дихання поряд, і система для переливання крові.:. “Де це я?” Такі білі стіни… “Чому поруч цей чоловік на штучному диханні? Такий схожий на… Це ж Григір, один із нас… Один із трьохсот. Що з ним? Як болить усе всередині…”

Пам’ять зберігала якісь уривки спогадів… “Нас було триста… Чотири роки польоту… Може, наснилося?”

Сандро Новака затрусило у лихоманці, і відразу до нього хтось підійшов у рожевому халаті. Величезні карі очі, рівні брови, з-під рожевого ковпака вибиваються пасма волосся.

— Він отямився, Джиммі, іди сюди!

“Я отямився. Я в лікарні. Що зі мною?” Сандро прохрипів:

— Пити…

Відчув на губах життєдайну вологу. Жадібно ковтнув двічі.

— Не давай йому більше води, — почувся голос. — Введи йому трохи ремінісу, хай ще поспить.

Коли нарешті Сандро Новак по-справжньому прийшов до тями, Морі розповів йому, що під час грози на його намет упало дерево, в яке влучила блискавка. Знайшли Новака випадково…

— А Григір?

— Григора вже немає… Серце зупинилося… Хочеш, я буду жити з тобою?

Питання прозвучало дико й несподівано, проте Сандро змусив себе не дивуватися. Морі працював у клініці Ніколіана, а кожному з трьохсот на Землі наголошували, що особливо уважно треба дослідити діяльність Ніколіана Джеррі та його комбінату “Вікторія”. Тоді Сандро Новак ще не знав, що йому дуже поталанило. Прихильність Морі Дю врятувала його. Він вийшов живим із клініки Ніколіана.

Його спогади перебив голос Морі:

— Два-три тіла на рік, Дю, це така дрібниця. Але я дуже звик до тебе. І я не хотів, щоб саме ти відходив. І ви самі у всьому винні. Земляни могли б організувати донорство для Дюлії. Завжди треба чимось жертвувати, Сандро. Хіба не так? І хіба ми загрожуємо чимось землянам? І тут, на Дюлії, хіба землянам погано?

— Дуже добре, — мовив Сандро, зціпивши зуби.

— Сандро Дю, ти повинен про все подумати сам. Післязавтра з тобою розмовлятиме Семен Дю… Він теж землянин… І Ніколіан Джеррі землянин… Але вони справжні дюлійці… Ти розумієш мене, Сандро? З тобою говоритиме Семен Дю. І ти мусиш про все сам добре подумати.

— Так, Морі Дю…

— А ти більше нічого не хочеш мені сказати?

— А що ти хочеш від мене почути?

Морі довго мовчав.

— Може, справді візьмемо маленького? — нарешті сказав він.

— Візьмемо…

— Спасибі, Сандро Дю. Спасибі. Якби ти знав, як я мучився ці десять років. Мені наказали стежити за тобою. Спершу просто так, а потім стало відомо про вашу програму. “Програму трьохсот…” І тоді я зрозумів, що ти нас усіх ненавидиш, хоча й не показуєш цього. І маленького я не просив тебе брати. Я все чекав, доки ти сам… Ти мусив нас, дюлійців, нарешті зрозуміти. І сьогодні… Спасибі, Сандро Дю.

Новак спробував усміхнутися, і Морі відповів йому вдячною усмішкою.

— Вони прийшли, чуєш… Чуєш? З Центру. Ми спимо. У нас вихідний. Ми спимо. І нічого не знаємо. Вони вже у вітальні, — раптом скоромовкою проказав Морі.

Він випростався на повний зріст і ліг невимушено, поклав голову Сандро на плече, заплющив очі. І лише одна сльозинка нагадувала про… Сандро Новак ледве встиг заплющити очі. До кімнати вже заходили.

— Ось вони, — пролунав басовитий голос.

— Нічого не розумію, — другий голос.

— Мертві?

— Дивно.

— Що ж тут сталося?

Морі ворухнувся, ніби вві сні.

— Може, сплять?

— Сплять?

Сандро відчув легкий доторк до свого плеча і розплющив очі, але не поспішав підводитися, вдавав, що тільки-но прокинувся і не може збагнути, де він і що з ним.

— Що у вас сталося? — запитав кремезний дюлієць і поправив вилоги свого рожевого медичного халата.

Другий дюлієць був у формі працівника технічного обслуговування.

— У нас? — перепитав Новак, підвівся і поклав руку на плече Морі. — Що у нас сталося?

Той спроквола розплющив очі й позіхнув.

— Що ти кажеш, Сандро Дю? — Він ніби тільки тепер побачив працівників Центру. — О, перепрошую… — і підхопився рвучко з тапчана. — Я вас слухаю.

— Що тут у вас діється?

— У нас? Ніби нічого… А що таке?

— У вас не працює жодна система. Вимкнулось живлення.

— Справді? Дивно.

Морі вибіг до сусідньої кімнати, і вже звідти долетів його стурбований голос:

— Сандро! Все мертве! Ах, Сандро Дю, що ж це таке?! Іди сюди! І наш Робі! Наш любий Робі! Ви врятуєте його?

— Не хвилюйтесь, — мовив працівник технічного обслуговування. — З Робі все буде гаразд, минуло тільки десять хвилин, він ще не втратив заряд на п’ятій клемі… Все буде гаразд… Але як це трапилось?