У безодні - Уэллс Герберт Джордж. Страница 20

— До речі, — сказав він, — а ось наш старий “Фулмер”.

Девідсон недбало глянув на фотографію. І раптом обличчя його спалахнуло.

— Господи! — вигукнув він. — Я ладен присягнути…

— В чому? — запитав Еткінс.

— Що бачив це судно.

— Навряд. Воно вже шість років плаває в південних морях, а доти…

— Але ж… — затнувся Девідсон, потім промовив: — Так, це те саме судно, яке мені привиділося. Воно стояло біля острова, там була сила-силенна пінгвінів, і судно стріляло з гармати.

— О боже! — вражено вигукнув Еткінс, аж тепер довідавшись про подробиці хвороби Девідсона. — Як же в дідька вам таке привиділося?

І тут помалу з’ясувалося, що того самого дня, коли з Девідсоном сталося лихо, англійське військове судно “Фулмер” справді було поблизу невеличкого скелястого острівця, на південь від островів Антиподів. Надвечір воно спустило шлюпку з командою, що мала набрати пінгвінячих яєць. Шлюпка затрималась на острові, почалася буря, і команді довелося чекати до ранку, поки повернеться судно. Еткінс також був у тій шлюпці й до найменших подробиць підтвердив усе, що розповів про острів та шлюпку Девідсон. Ніхто з нас не мав найменшого сумніву в тому, що Девідсон бачив те місце насправді. Поки він катався в кріслі по всіх куточках Лондона, його погляд так само блукав по всіх куточках того далекого острова. Як це діялося, залишається цілковитою таємницею.

Ось, власне, й уся розповідь про дивовижний випадок з очима Девідсона. Це, мабуть, найвірогідніший доказ того, що людина здатна бачити на відстані. Пояснити випадок неможливо, якщо не взяти до уваги заяви професора Вейда. Але в нього йдеться про четвертий вимір, там узагалі цілий трактат про теоретичні різновиди простору. А розводити балачки про якісь “викривлення простору” було б, на мою думку, безглуздо — певно, через те, що я не математик. Коли я казав Вейдові, що Девідсон бачив місце, яке від нас відділяли все ж таки вісім тисяч миль, професор відповідав, що на аркуші паперу дві точки може відділяти цілий ярд, але якщо аркуш перегнути, то вони зіллються в одну. Може, читач і прийме цей доказ; принаймні для мене він незбагненний. Професорова думка, очевидно, зводиться ось до чого: тієї миті, коли вдарила блискавка, Девідсон стояв між двома полюсами великого електромагніту, і внаслідок раптової зміни в силовому полі в нього стався надзвичайний струс сітчастої оболонки.

З цього Вейд робить висновок, що сама людина може перебувати в одному місці земної кулі, тоді як її зір блукає зовсім в іншому. Він навіть робив якісь досліди на підтвердження своєї теорії, але все, що йому пощастило досягти, — це осліпити кількох собак. Здається, це єдиний наслідок його зусиль. А втім, уже кілька тижнів я його не бачив; останнім часом я був такий заклопотаний обладнанням Сент-Пенкреса, що не мав часу до нього навідатись. Проте його теорія мені здається фантастичною. Хоч історія з Девідсоном анітрохи не фантастична, і я ладен під присягою підтвердити кожну подробицю в своїй розповіді.

У БЕЗОДНІ

Лейтенант стояв перед сталевою кулею, пожовуючи соснову трісочку.

— Що ви на це скажете, Стівенс? — запитав він.

— Це ідея, — відповів Стівенс, хоч і не зовсім упевнено.

— А я гадаю, кулю там розплющить. На млинець, — промовив лейтенант.

— Він, здається, все добре розрахував, — проказав Стівенс так само байдуже.

— Але ж подумайте про тиск! — провадив лейтенант. — На морській поверхні він не дуже великий: чотирнадцять футів на квадратний дюйм. Та на глибині тридцять футів тиск уже вдвічі більший, на глибині шістдесят — утричі, на глибині дев’яносто — вчетверо, на глибині дев’ятсот — у сорок разів, на глибині п’ять тисяч триста, тобто одна миля, це буде двісті сорок разів по чотирнадцять футів… Виходить… Зараз полічу… П’ятнадцять центнерів, або півтори тонни. Півтори тонни на квадратний дюйм! А тут, де він хоче спускатися, глибина океану — п’ять миль. Сім із половиною тонн на квадратний дюйм!

— Звучить страшно, — мовив Стівенс. — Але сталь тут навдивовижу товста.

Лейтенант не відповів і знов узявся жувати свою трісочку. Вони розмовляли про величезну сталеву кулю, що мала діаметр близько дев’яти футів і була схожа на ядро якоїсь титанічної гармати. Вона була дбайливо встановлена у величезному гнізді, влаштованому в корпусі судна, а гігантські поперечки, по яких ЇЇ мали спускати за борт, викликали цікавість у всіх справдешніх моряків, що бачили цю кулю між лондонським портом і тропіком Козерога. В її сталеву стінку були вставлені два — один під одним — круглі ілюмінатори з страшенно грубим склом, і один із них, вправлений у міцну сталеву раму, був задраєний не до кінця. Того ранку обидва ці моряки вперше зазирнули до кулі. Всередині вся вона була обшита наповненими повітрям подушками, серед яких виднілися кнопки для керування нескладним механізмом. М’яка оббивка покривала все, навіть апарат Майєра, що мав поглинати вуглекислоту й постачати кисень людині, коли вона влізе крізь ілюмінатор у кулю й ілюмінатор задрають. Внутрішня поверхня тут була обшита так ретельно, що кулею можна було б вистрелити з гармати без найменшого ризику для людини в ній. Такі застережні заходи були необхідні, оскільки незабаром до кулі справді мала сісти людина, і тоді ілюмінатори надійно загвинтять, кулю спустять за борт, і вона почне занурюватись усе глибше й глибше — на глибину п’ять миль, як і сказав лейтенант. Ця думка не давала йому спокою, за столом він тільки про це й розмовляв і навіть устиг усім надокучити. Користуючись тим, що Стівенс був на судні людиною новою, лейтенант знов і знов повертався до цієї теми.

— Мені здається, — казав він, — що скло під таким тиском просто увігнеться всередину, випнеться й трісне. Дабре домігся того, що гірські породи під високим тиском починали розтікатися, як вода. Ви ще згадаєте мої слова…

— А якщо скло трісне, — озвався Стівенс, — що тоді?

— Вода ввірветься в кулю, як потік розплавленого заліза. Ви ніколи не опинялись під водяним струменем, що б’є під високим тиском? Це однаково що випущена з гвинтівки куля. Вода його розплющить, вона рине йому в горло, в легені, вдарить у вуха…

— Багата ж у вас уява! — урвав його Стівенс, виразно побачивши перед собою цю картину.

— Я просто змальовую те, що неминуче має статися, — відказав лйтенант.

— А куля?

— Випустить кілька бульбашок і спокійнісінько ляже собі навік-віків на мулисте дно. А в ній буде бідолаха Елстед, розвезений по своїх полопаних подушках, як масло по хлібові. — І він повторив останню свою фразу, ніби вона дуже йому сподобалась: — Як масло по хлібові.

— Милуєтесь іграшкою? — пролунав чийсь голос.

Позад них стояв Елстед, убраний, мов на весілля, — в білому костюмі, з сигаретою в зубах. Очі його всміхалися з-під капелюха з широкими крисами. — Що це ви там казали про хліб із маслом, Вейбрідж? Бурчите, як завжди, що в морських офіцерів занизька платня?.. Не мине й дня, і я вирушу в дорогуі Сьогодні треба поставити талі. Це чисте небо й легенькі брижі — саме те, що треба, щоб скинути за борт десяток тонн свинцю й заліза, чи не так?

— Для вас це великого значення не має, — відповів Вейбрідж.

— Ну звісно! На глибині сімдесят-вісімдесят футів — а я там буду секунд за десять — повний штиль, хай навіть угорі вітер надриває собі горло від виття, а хвилі здіймаються аж до хмар. Ні. Там, унизу…

Він пішов до борту, і обидва його співрозмовники рушили за ним. Усі троє сперлись на поручні й пильно задивилися в жовто-зелену воду.

— …спокій, — завершив свою думку Елстед.

— А ви цілком певні, що годинниковий механізм працюватиме справно? — спитав перегодя Вейбрідж.

— Я перевіряв його тридцять разів, — відповів Елстед. — Мусить працювати справно.