Пацики - Дністровий Анатолій. Страница 18

— Чого тобі від нього треба?! У нього зараз дівчина.

— Га? — перепитує він.

Настає тиша. Вітчим важко сопе за дверима, нерозбірливо бурмоче виправдання: пардон, я не знав, Толька, коли закінчиш, виходь, пива поп'ємо! чуєш? Толька! і дівку бери з собою, дівку! пива на всіх вистачить. Хочу його прибити, от підар! завалив би дурбелика! постійно, гандон, припхається тоді, коли його ніхто не чекає. Мулька, знову озивається вітчим, малий наш не чує, мабуть, дуже зайнятий; матір знову обрушується на нього з лайкою й заганяє на кухню. їхніх голосів більше не чути, лише невиразне бубоніння долітає із–за стіни. Через кілька хвилин вітчим повертається, чую, як він тупцює за дверима, як торкається до них долонями, Толька, а, Толька, я маю пиво, давай пару партій, в шашки або шахи, я розкладаю, Толька, будеш чорними чи білими? Пауза. Мовчиш, важко зітхає. Ляня запитливо киває, що будеш робити? Толька, я знаю, несподівано жаліється вітчим, ти мене не любиш; пауза; ет, Толька, давай партію, а? хочеш, я буду без ферзі, а? Толька… Він навіть не уявляє, як я його ненавиджу. Дивлюся в стелю й бачу його п'яну, косооку мордяку — мордяку, в якій є щось від отих невідомих далекосхідних народів із Байкалу, я хочу плюнути в цю мордяку, затопити в неї кулаком, хочу здерти з голови вітчима скальп і прибити сотими цвяхами до його дурнуватої задниці. Потім злюся на матір, бляха, треба ж було найти на свою голову таке чьмо! і звідки? з богом забутої Чіти…

— Толька, коли звільнишся, зіграємо? Добре? А дівка хоч гарна? — знову перепитує; пауза; раптом несподівано переходить на російську (він завжди так робить, коли ображається чи гнівається): да, я все понимаю, парень…

— Що йому треба? — запитує Ляня.

— Шашки хоче грати, придурок. Це він, коли п'яний…

У нас пропадає настрій. Матір знову визвіряється на вітчима й забирає на кухню, він клянеться, що «більше не діставатиме дітей». Ляня дивиться на мене в темряві й зітхає «пора». На мене находить злоба, бо я настільки розігрітий, що хочу випустити свій пар. Натякаю їй на це, вона довго думає, каже «тільки швидко». Оскільки моє ліжко скрипить, як ненормальне, лягаємо на підлогу. Ляня задирає спідницю, я натягую польський презик, який лежить без діла вже кілька місяців, і молю бога, аби протриматися якнайдовше. Не встигаю в неї ввійти, як відчуваю, що зараз настане повна торба. Ще трохи дригаюся… який я лох… усе це, мабуть, було так смішно… Ще більше пропадає настрій, і Ляня це бачить. Не переживай, ніжно цілує мене, у нас усе попереду, ми ще не знаємо одне одного, правда? нам треба звикнути. Да, глухо відповідаю й соромлюся її погляду. Вже пізніше, коли виходимо з моєї квартири й мовчки йдемо на тролейбусну зупинку, думаю, що все це, мабуть, тому, що я в цих ділах іще шмаркач. Легкий теплий вітер розвіює волосся Ляні, вона ніби про себе посміхається, заплющує очі. Да, в нас все ще попереду — заспокоююся й пригортаю її до себе. Ляня запитливо дивиться; хочу, щоб у нас усе вийшло, кажу їй на прощання, коли приходить тролейбус. Вона заходить на задні двері, рогатий рушає, певний час я ще бачу лагідне обличчя й долоню, яка застигла на склі в тихому «па».

16

Мій портрет набуває більш–менш нормального вигляду, вирішую йти в бурсу, через кляті побої прогуляв кілька днів. У дворику біля навчальних майстерень мене обступають пацани, кидаються з дружніми обіймами, сміються, підйобують, ти став красивішим (от мудаки, це вони про сліди від побоїв), а Риня шепоче на вухо, що вчора бухав із мастаком Ромком (старшим майстром Романом Святославовичем, який у нас прийматиме іспит), я за нас домовився, можеш усю ту біду забути, сміється Іван, Ромко — класний мужик, він із одного села з батьком Петра Григоровича, шариш, яка фішка? Да, шарю. Ромко–бомко сів на сани та й поїхав до Оксани, а Оксана не дала, Ромка–бомка прогнала. Я давно знав, кажу йому, шо він серйозний штемп, і з ним головне по–доброму, він все доганяє. Твоя правда, сміється Риня, так шо, Толян, перший курс ми вже закінчили. Перед третьою парою Риня приводить Таню й маячить очима, щоб я йшов за ними. У центральному корпусі ми виходимо на загальні сходи й непомітно, аби ніхто не застукав, опускаємося в підвал, до дверей якого Риня підробив ключ. Там тир і клас військової підготовки. Деколи ми там бухаємо, забиваємо й хапаємо, передаючи по колу, а ще стріляємо зі своїх самопалів на мєлкашках по порожніх пляшках з–під пива. Одного разу нас застукав старий майор, алкаш Григорій Лаврентійович, котрий веде срану військову підготовку. «Твою дивізію!» — кричав він. До наших походеньок дід поставився з розумінням, ми йому поставили дві пляшки «столичної», він кілька разів вистрелив із наших самопалів і сказав, засранці, я ніхуя не бачив і нічого не знаю, якщо вас тут спалять, — яйця повідриваю. Риня швидко відчиняє двері, ми з Танею забігаємо за ним і замикаємося зсередини. Таня бере мене за руку й каже, що дасть (йо!)… але щоб ніхто не знав, обіцяєш? Бля буду, без питань — могила. Риня показує, тіпа йди першим до Тані, а сам дістає з сумки сухач і глушить його з горла. З Танею в мене виходить трохи краще, може, через те, що вона не така красива, ніж Ляня, а може, тому, що я жучю її раком, і ця поза мене сильно заводить. Довго не можу кінчити, і це мені страшенно подобається. Толя, тільки нікому ні слова, каже вона й натягує труси; да, Танюша, ясний перець — ні слова. Ти дав мені слово, не вгамовується й прискіпливо дивиться широкими селянськими очима, а то наступного разу не буде. Ще раз підтверджую: ні бум–бум, повний труп. Вона з Ринею йде на матраци, на яких ми місяць тому лежали з гвинтівками «ТОЗ–12» і лупили по мішенях. Поки я дудлю розпочату пляшку сухача, Риня з Танею довго вовтузяться й регочуть. І чьо вони лахають, придурки? Вино вставляє по шарабану, я згадую свої сексуальні невдачі з Лянею. Пропадає настрій. Раптом мене муляє підозра, що Ляня таємно насміхається наді мною, адже в неї вже були якісь козли, не знаю, хто саме, але вони — козли, яких я наперед ненавиджу й хочу повбивати, повідкручувати їм бошки. Да, я, мабуть, в її очах повний шмаркач! У мене трусяться руки. Закурюю й тиняюся по підвальних приміщеннях, не можу знайти собі місця. Мовчки розглядаю плакати з малюнками автоматів, карабінів, гранат, читаю всіляку муру про заходи захисту та евакуації під час атомної атаки, але Ляня ніяк не йде з голови. Риня з Танею повертаються, й у мене знову з'являється настрій. Вона бере пляшку й підносить до рота, я бачу, як у неї по губах і підборіддю тече вино. Таня витирається рукою, просить цигарку. Ми куримо, сміємося, Риня розказує про всілякі пригоди. Невдовзі я відчуваю, що знову її хочу, але соромлюся про це сказати. Допиваємо, мордочка Тані червоніє. Вона злегка втрачає рівновагу й голосно регоче. Таня сідає Рині на коліна й цілує його в губи, а він запускає їй руки під спідницю.

Сволота! — каже вона й знову регоче й цілує. Несподівано зіскакує й тягне мене за руку на матраци. Толя, пішли… Ой, бля — раптом хапає мене боляче за яйця, що я аж скрикую, й знову голосно регоче. Обіймає мене за шию, я падаю з нею на матраци. Таня агресивно скидає з мене штани з трусами, її руки, наче нишпорки, хапають мій болт і вставляють, куди потрібно. Ми перекочуємося, я вже на ній. Ця клята сучка несподівано дає мені по сраці ляпаса, другого, й ричить, як ненормальна. Риня, придурок, ходить навколо нас і сміється: активніше! активніше! Риня, хую ти темний, іди звідси! — гаркає на нього Таня й знову періщить мене по голій сраці. Це повна торба! Такого я ще не бачив. Пробую масажувати їй цицьки, але Таня забороняє, каже, що ними буде годувати дітей. Хм? Дивна курка. Свою щілину, через яку будуть вилазити ці діти, віддає направо й наліво, а дойки — табу. Дивна курка. Але я не хочу про це думати й продовжую її натягувати. Захекано з неї підводжуся, бляха, трусяться ноги, по тілу блукає легкий мандраж, а Таня лежить, її обличчя ще більше розпашіло, наче після добрячої лазні, дивиться на мене й регоче. Гукає Риню, але той лається, що в нього показує на «півшостої». Мені настільки боляче, що я насилу перебираю ногами, добираюся до лавки й падаю. Невдовзі до нас підходить Таня, вона більше не регоче, виглядає так, наче їй щойно дали кувалдою по голові. Стріляє в мене цигарку, закурює. Кілька хвилин мовчки потягуємо свої штахети. Заплющую очі, яйця гудять, як ненормальні, дві палки — не хуй собачий. Мене непокоїть, чи я часом не надірвався, адже такого зі мною ше не було. Риня каже, що тепер, коли Чихаренка опустили, треба шукати Артура і його дуру Ірусю, дати обом по мозгах, дати серйозно, щоб запам'ятали надовго. Пауза. Я хочу виловити Чихаренка, кажу Рині. Він зиркає на мене з розумінням, цей лосяра загнався конкретно… який підар… порвати мало… Я хочу сам покарати цього дауна й подивитися в його жлобські очі, плюнути в них. Ми його знайдемо, якщо треба. Треба, дуже треба, бичяра має знати, що він повний нуль, шкода, що ми раніше йому балду не відірвали. Таня дивиться на свої котли й каже, що пора звалювати. На прощання Риня легко б'є її по дупі й кидає: щоб не забувала. Риня, виведи мене звідси, дивиться на нього лукаво, а мені махає ручкою «па». Я підриваюся й кажу: мушу йти. Ми виходимо з підвалу, я стою в коридорі на атасі, поки Риня своїм ключем закриває двері. До перерви залишилось три–чотири хвилини, якщо нас помітить директор або його заступник, то можуть за це трахнути. Заступник, сука — справжній гестапівець, любить за вуха тягати. Ми з пацанами не раз думали йому по мозгах настріляти, але ніхто не знає, де цей підар живе: одні кажуть — на Греблі(Район у Тернополі), інші взагалі — аж у Великій Березо–виці, у Містечку Залізничників. Правда, одного разу, на св. Андрія, ми дурбелика покарали: його сраний «запорожець» винесли на сходи адміністративного корпусу, сходинок десять тарабанили вгору — мало не повсцикалися. Коли він побачив свою колимагу біля вхідних дверей — охуїв на місці. Бігав туди–сюди, метушився, погрожував нам кулаком. Але… нічого не зробиш… така твоя доля, старий лосяра, затичка менструальна, вівця тупорила, піт на яйцях бабуїна, лайно зіпсутого носорога, чювирло дебільне… На третій парі (німецька мова) мене тягне покімарити, я насилу себе стримую, аби не заснути, вино конкретно морить, а ще болять яйця. Нє, стільки трахатися — більше не треба. Училка німецької, як на зло, смикає кожного по черзі, завалює запитаннями, або ж змушує складати німецькою речення. Потім ми повторюємо граматику. Інфінітив, партиціп цвай, бля, у мене в натурі зараз — повний партиціп цвай. Коли я не зміг перекласти «влітку я люблю купатися, їсти фрукти і грати у футбол», вона почала питати німецькі слова, які ми мали вивчити вдома. Торба. Я нічого не знаю, гітлер капут, дойче зольдатен, унтерофіцірен… унд алєс фройлян… ніхт капітулірен… Сьогодні був останній день навчального року. Нам дають п'ять днів підготовки до екзамену. П'ять днів лафи. Після пари Риня каже, в «Мелодію» завезли нові платівки, Петро Григорович купив собі щось новеньке з «Рок–архіву». Це моя улюблена серія. Вирішуємо їхати в магазин. У мене з бабками повний голяк, кажу Рині, він дістає з кишені чорну шкіряну лопату, розкриває її, я бачу цілу купу купюр, і запитує, цього вистачить? Йдемо на тролейбусну зупинку, чую, як мене гукають. Обертаюся, за мною стоїть Сава. Він, мабуть, біг, бо захеканий.