Пацики - Дністровий Анатолій. Страница 31

Петро Григорович і Валік опиняються в нашій колоні і йдуть одразу за Юрою Пижем, Дефіцитом. Поруч із ними валить Коновал, він сьогодні, як не дивно, не вмазаний. Я, Риня, малий Машталір, Гебельс і ще два штемпа з Молодіжної(Спальний район у Тернополі) йдемо позаду. Спостерігаю за Петром Григоровичем і кажу Рині, що зараз би його прибив. Він мовчки на мене дивиться і мовчить. Петро Григорович говорить із Валіком, повертає до нього голову, і я бачу, як краєм ока він стежить за мною. Невже здогадується, що я знаю про нього і Ляню? Раптом Риня каже, я тебе розумію, але ти маєш узяти себе в руки; Толя, це було до тебе, і Петро Григорович не міг знати, що ти з тією каргою будеш зустрічатися, так шо його вини я не бачу; пауза; хоча, це, мабуть, так написано на небі, Петро Григорович не може бути твоїм другом, це такий тупий і неписаний закон природи, якщо між мужиками пройшла баба — вафлі, вже нема дружби; пауза; Толян, тобі нада про все це забути. Да, відповідаю Рині й замовкаю. З одного боку, розумію, що Петро Григорович мені і не думав робити за–падло, але з іншого… бляха, я більше не можу, не хочу бачити цю людину, дивитися їй в очі, слухати її розмову чи спостерігати, як вона біля мене сміється, курить, жартує, гнівається чи просто перебуває поруч; ненавиджу все, що з ним пов'язане, — його звички, улюблені слова чи цигарки, колір волосся, вираз обличчя, хитрі очі, врешті, його дебільний одяг; а манера Петра Григоровича одягатися вже давно мене дістала: ці галімі панти ходити в крутому чорному костюмі і в лакованих туфлях без шкарпеток… інтелігент зачуханий, дешевий фраєр! Я тримаю кастет у кишені катонового куртяка, стискаю, від гніву мною трусить. Ледве себе стримую, щоб не підійти до Петра Григоровича і не зарядити йому в диню. Проте розумію: якби таке сталося, я був би неправий.

Виходимо до Центрального стадіону. Дефіцит підіймає вгору руку, аби всі зупинилися. Він каже, що нам не нада великим табуном маячити, аби не привертати увагу фараонів. Ми зустрічаємо трьох знайомих пацанів зі Старого парку, які є нормальними штемпами і з нами в мирі, дружньо перекидаємося словами. Чьо вас так багато? — запитує один із них. Ваших шакалів виловлюємо, каже Дефіцит. Ну, втручається в розмову інший, якшо вони заслужили, хай буде так. Ми з ними прощаємося, й вони відходять по своїх ділах. Біля кас стадіону бачимо натовп, чоловік до тридцяти. «Старий парк!» — кричить Пиж. Дурак ти, зупиняє його Коновал, це наші, зі Східного, а он там і пацани з Глибокої. Раптом помічаємо між ними метушню. З того табуна махають і кричать «сюда! сюда!». Високий шланг гукає, що Старий парк тут — із іншого боку Будинку залізничників. Невдовзі з'являються ще дві наші групи, вони вирушають з тилу до Будинку залізничників, аби відрізати уйобкам дорогу до кварталів приватного сектору. Ми підходимо до пацанів зі Східного й Глибокої. Один із них, з металевими верхніми зубами, які поблискують у темряві, захекано каже, що Старий парк уже в зборі, їх чоловік тридцять. «Ім вафлі!» — кричить Риня. Раптом усі біжать, кілька голосів далеко попереду ревуть, як ненормальні. По дорозі їздять машини, тролейбуси, з них дивляться перелякані обличчя. Ми підбігаємо до Будинку залізничників, а на сходах п'ятеро пацанів валять лежачого ногами. Навколо божевільний хаос, метушня, крики, зойки, в метрах п'яти від мене на колінах стоїть незнайомий штемп і витирає закривавлене обличчя, до нього підбігає лисий товстун у чорному спортивному костюмі — з ноги заряджає йому у вухо й біжить далі.

— Вони там! — чути грубий голос попереду.

— Всі сюда!

— Вони у дворі!

Забігаємо за Будинок залізничників, і я не розумію, де «наші», а де «чужі». Бачу, як одного при–дурка Дефіцит, Коновал і ще два штемпа притискають до стіни, і той плаче, просить не бити. Він падає на коліна й благає його відпустити.

Підар! — кричить Коновал і копає в голову, підріла! там твоїх кєнтів валять, а ти, сучяра, тут, на хуй, соплі пускаєш, на, сука! на! — мочить того ногами. Метрів за десять переді мною також валка. Звідти виривається незнайомий пацан і біжить прямісінько на мене, ніби інстинктивно б'ю прямим, затиснувши кастет, у незнайоме табло, під моєю рукою чужа білобриса харя чвакає, повільно осідає, тіло, як важкий мішок, звалюється на землю, чути важкі зойки від болю, заряджаю придуркові по голові з ноги й біжу далі.

— Молодець! — плескають мене по плечі, але я не знаю хто.

— Де вони всі? — питає здивований Риня.

— Розбіглися, — каже штемп із Глибокої.

Я так нікому по балді нормально і не дав, зиркає навколо Риня. Несподівано всі підриваються й біжать невеликою вулицею в глиб Старого парку. Смикаю одного з Баму за руку й питаю «шо за хуйня?», він каже, за квартал звідси бачили, як ті козли збираються. Ой бля! Позаду мене чути дикі крики «мєнти!», обертаюся, під Будинок залізничників із різних боків під'їжджають два «бобіки» з мигалками. Всі кидаються врозсипну, наче зараз має вибухнути бомба. З Ринею даємо дьору, спереду помічаю малого Машталіра, Дефіцита й Коновала. Пижа ніде не видно. Пробігаємо услід за іншими невеличкий квартал і за рогом, з боку парку Слави прямісінько на нас їде ще один «бобік» із мигалкою. За мною! — кричить Риня. Ми залітаємо в один із провулків, на ходу перескакуємо через паркан і біжимо городами. Тікати важко, бо земля під ногами скопана, наче на днях садили картоплю.

— Де Коновал? — запитую в Машталіра. Он, біжить за нами, каже він. Я обертаюся й бачу, як Коновал перелазить через паркан і падає на землю. От каліка, регоче з нього Риня. До нас прибивається ще невеличка група пацанів із Коновалом, двоє зі Східного й четверо з Баму. Де Юра? — запитую в Коновала. Я бачив, як він перебіг через дорогу, мабуть, ховається на Глибокій. Бовдур! — каже Риня, його ж там легко буде зловити. Там у нього родичі живуть, озивається Машталір, ніхто його не зловить. Риня підіймає вгору руку. Ми затихаємо й присідаємо за парканом, аби нас не було видно з вулиці. Метрів десять повільно проїжджає міліцейський «бобік», плавно освітлюючи простір перед собою. Гул машини невдовзі віддаляється, але, як на зло, в сусідньому дворі озивається злий пес, а за ним інші. Риня перескакує через паркан і виходить на вулицю, каже, що, здається, нема нікого, ми швидко подаємося за ним. Далі вулиця веде під незначним кутом вниз і Бодьо Машталір шепоче, що так ми вийдемо до автобусного парку. Коновал пропонує повернути праворуч, буде ближче до універсаму, звідкіля спокійно доберемося через нижній Бам додому, на Київську. Кількома темними, глухими вуличками, на яких не видно ані душі, проходимо углиб масиву й наближаємося до того провулку, де нещодавно перестріли Чихаренка й дали йому по балді. У дворі п'ятиповерхового будинку бачимо кілька червоних вогників від цигарок, чути розмову. Малий Машталір зупиняється, примружує очі, вдивляється в темряву, шепоче: пацани, здається, це шакали зі Старого парку. Ми одразу пожвавлюємося, збираємося в купу й спрямовуємо погляди туди, звідки линуть голоси. Тихо, шепоче Риня. Валимо їх? — запитує Діма Дефіцит. Да, відповідає малий Машталір. Підбігаємо швидко й несподівано, вони навіть не встигають підвестися з–за дерев'яного столика.

— Добрий вечір, дорога редакція, — підвалює Риня й хапає одного чорта за волосся, б'є його головою об стіл, від чого всі інші зіскакують на ноги.

— Сидіти, шакали! — кричить малий Машталір.

— Як ти мене назвав? — наближається до Боді дилда з обстриженою головою, — да я сидів!

— Ну і шо, шо ти сидів? — хапає малий Машталір його за жбари, — а я не сидів, серйозний штріх, да? може, вийдем?

— Давай вийдемо! — відповідає він, довгими, худющими ногами переступає через лаву й відходить у бік пісочниці.

— Пацани, тихо! серйозний пацик попався, да, чювак? — звертається Риня до незнайомця, — де мотав? із ким мотав? чьо мовчиш? обісрався?

— Я з цим розберуся, — показує лисий на малого Машталіра, — а потім з тобою.

— Без питань, на, — кланяється перед ним Риня, — тільки ти спочатку не помри.